Випускниця Літньої школи журналістики «Дня» Юліана Лавриш повернулась в редакцію як... лектор. Сьогодні вона — релігійний журналіст, автор колонки «Медіа та релігія» у газеті «День», аспірант кафедри нових медій Львівського національного університету імені Івана Франка. «Ми не можемо відмовитися від духовної складової, інакше станемо ляльками і маріонетками, якими зможуть маніпулювати. Важливо говорити про ті проблеми, які є сьогодні в нашому релігійному сегменті. Релігійна проблематика спонукає до формування духовного тла, яке є надійним імунітетом проти трагічних явищ у житті суспільства», — зазначила Юліана Лавриш. Учасники Літньої школи журналістики «Дня» розмовляли з авторкою про релігійну журналістику під час війни.
«У «Дня» НЕМАЄ КОНКУРЕНТІВ»
— Газета «День» розвивається в ритмі конвергентної журналістики, і це помітно, — каже Юліана Лавриш. — Якщо на сайті «Дня» є коротенька новина, то в газеті її доповнює розширена публікація. Змінюються жанри, і, зрозуміло, змінюється якість текстів, створюється поле для роздумів, досліджень та розширюється коло проектів. Коли кілька років тому я готувала спеціальний матеріал про конвергентні медіа на прикладі «Дня» — ще не було «Маршруту №1», тепер він з’явився і дуже активно розвивається, це ще один спосіб просування газети. Я наразі не знаю прикладів такого конвергентного медіа в Україні. Якщо говорити про локальні медіа, то у Львові такі є, але «День» — це всеукраїнське видання. Загалом, говорячи про українську медіа-систему, то як на мене, у «Дня» немає конкурентів. «День» — особливе видання. Воно дуже цікаве і спрямовує до «оздоровлення» нашого суспільства в різних аспектах: соціальному, політичному, економічному. Особисто мені дуже приємно, що «День» має розвинуту релігійну стратегію. Починаючи з Клари Гудзик і далі, ця школа релігійної журналістики функціонує.
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
Тема, яку я сьогодні пропоную — це тема, що є частиною мого дисертаційного дослідження, роботу над яким я вже закінчила, і сподіваюся, що цього року захищатиму кандидатську дисертацію на факультеті журналістики. З 2011 року я працюю як релігійний журналіст. Зараз про релігійну журналістику та імідж Церкви дуже важливо говорити. Бо цей імідж вийшов на інший рівень. Церква не зробила чогось надзвичайного, але суспільство побачило в її іпостасі зовсім інші смисли, і тому підвищився рівень довіри до неї.
ЦЕРКВА ЯК «ДИПЛОМАТ З ПИТАНЬ МАЙДАНУ У СВІТІ»
— Події останніх двох років внесли корективи у діалог між суспільством і церквою. Напевно, ви пам’ятаєте одіозне святкування 1025-ї річниці Хрещення. Тоді було багато різних внутрішньоцерковних дискусій з приводу цього святкування. Я писала на цю тему матеріал про святкування у Києві, на противагу святкуванню Днів молоді у Ріо, де був присутній Папа Франциск. Хоч якими діаметрально протилежними були ці дві події, але вони таки внесли певні корективи у загальний діалог. Восени 2013 року, коли в суспільстві назріло питання щодо вибору курсу — євроінтеграція чи інтеграція на схід, Українська церква сказала своє остаточне «так» євроінтеграції. Пізніше, того ж року, представники Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій їздили в Брюссель, мали там зустріч із політичною елітою і тим самим засвідчили прагнення українського народу рухатися до Європи. Дуже пам’ятний день — 30 листопада 2013 року. То був перший крок до перебігу подій на Майдані, і водночас для мене, як для дослідника, який спостерігає за комунікацією церкви та суспільства, це була кульмінаційна точка зміни.
Коли зранку наступного дня я зайшла у Facebook і побачила ці фото, де студенти стоять за брамою Михайлівського собору, я собі поставила запитання: «Чому студенти бігли саме в собор?» На Майдані, напевно, досить місця, де можна сховатися. Є готелі, є кафе тощо. Але чомусь молодь побігла у храм. Це, як на мене, глибока метафорика. Це повернення до храму засвідчило, що Церква, попри всі конфлікти в суспільстві, має авторитет.
Духовні лідери стали ключовими на Майдані. Кожне віче Майдану починалося з молитви. Як далі розвивався діалог між Церквою і тодішньою владою? Маю на увазі владу Януковича. Звичайно, що на Церкву почали звертати особливу увагу після того, як вона відчинила свої ворота для студентів, які тікали з Майдану. Церкву почали запрошувати на круглі столи, але до неї ніхто не прислухався. Вона виступала в особі наших духовних лідерів, робила певні месиджі. В одному зі своїх інтерв’ю голова Української греко-католицької церкви Блаженнійший Святослав сказав: «Це була радше система монологів, аніж діалог». Церква намагалася щось донести, але влада цього не чула. Далі почалися утиски. 13 січня 2014 року Блаженнійший Святослав звернувся до журналістів зі словами: «Надійшов лист від влади, щоб Церква припинила допомагати Майдану, бо для неї це добром не закінчиться». Представники влади не хотіли цього коментувати, казали, що то був лист-привид і ніхто його не писав, але такі речі були.
Церква тоді в особі наших двох духовних лідерів — Блаженнійшого Святослава і патріарха Філарета — стала своєрідним зовнішньополітичним комунікаційним чинником. Ці два духовних лідери були запрошені на Національний молитовний сніданок у США. Мали багато зустрічей з американською елітою і говорили про події, які відбувалися тоді на Майдані. У тій ситуації духовні лідери позиціонували себе як зовнішні комунікатори: висловлювали громадянську позицію своїх конфесій, розповідали світові правду про Майдан. Також Церква виступала в якості неофіційного дипломата. Тому що саме ці два духовних лідери проводили численні зустрічі з американською елітою, давали інтерв’ю американським медіа. Вони виступили в якості політичних стратегів, оскільки говорили про те, що з поразкою Майдану Східна Європа втратить демократію. Таким чином, ми можемо побачити, що Церква була не тільки захисником тих, хто був на Майдані, а й неофіційним дипломатом з питань Майдану у світі. Якщо ми беремо Греко-католицьку церкву та УПЦ КП, то зрозуміло, що підтримка ними Майдану була однозначною.
Уважно відстежуючи всі месиджі священників на Майдані, можна сказати, що до перших розстрілів УПЦ МП мала нейтральну позицію, але вона не була такою, як у греко-католиків та УПЦ КП. Думки розділилися між самими священиками. Частина священиків і до сьогодні підтримує російську сторону. Це виразно присутнє на сході. А частина має свою проукраїнську лінію, і про це не варто забувати. Наприклад, троє ченців УПЦ МП, які з хрестом вийшли на барикади між «беркутівцями» і протестувальниками, щоб припинити протистояння.
Можна сказати, що Майдан спричинив певні зміни у внутрішньоцерковному діалозі. Адже саме після кривавих подій на Інститутській 19 — 20 лютого 2014 року Церкви повернулися до ідеї творення Єдиної помісної української церкви. Тоді йшлося про об’єднання, а вже зараз створюються відповідні комісії. В принципі, події Майдану спричинили це. Тобто не можна сказати, що ідеї творення Церкви не було раніше. Коли почався процес анексії Криму, Церква сказала своє слово. Я знову-таки пропоную вам цитату тодішнього речника УПЦ МП Коваленка, яка свідчить про те, що є підтримка території і що Православна церква вважає Крим українським.
«У НАС НА ОДНОГО СВЯЩЕНИКА ПРИПАДАЄ 8000 ВІЙСЬКОВИХ»
— Є одне фото, мабуть, вам відоме, у Facebook його назвали «Тайна вечеря». («День» публікував інтерв’ю з автором цього знімка Юрієм Білаком і сам знімок 29 квітня 2015 року. — Авт.). Отець Сергій Дмітрієв займається зараз соціальним служінням у православній церкві Київського патріархату. Це — людина, яка була в зоні АТО тривалий час і нині допомагає військовим. Якщо ми поговоримо про служіння церкви на сході країни, то це капеланство. Ми не були готові до війни: у нас брак військових лікарів, психологів і капеланів. Наприклад, у США — 2500 офіцерів-капеланів, які представляють 120 конфесій. За даними ТСН, у зоні АТО на початку було 200 священиків. Статистика говорить, що один священик припадає на 8000 військових, а в США — один на сімсот.
Події російсько-української війни внесли певні корективи в діалог між Церквою та суспільством. Є різна термінологія. Деколи це явище називають перехід, деколи -захоплення, залежно від конфесійної приналежності того чи іншого. На офіційному сайті Київського патріархату зазначено, що Церква відкрита до об’єднання з парафією Московського патріархату. Ми бачимо негативний імідж УПЦ МП, тому що окремі представники цієї Церкви підтримували сепаратистів. З’являлися фото, на яких благословляють Ігоря Гіркіна та інших сепаратистів. Це спрямовує суспільство на негатив, адже в соціальних мережах ми часто читаємо про УПЦ МП як Церкву сепаратистів. Але палиця має два кінці, тому я б не говорила про цю Церкву як сепаратистську загалом. Оскільки маю багато знайомих священиків і архієпископів, які представляють зовсім інший імідж Церкви. Але в суспільстві є певні стереотипи, тому бажання розділятися сильніше за бажання об’єднуватися. У часи Майдану починали говорити про ідею створення Помісної церкви. Зараз ведуться переговори між духовенством УПЦ КП і Автокефальної православної церкви. Наразі йдеться про діалог. Це — перші кроки, й добре, що вони є.
Насправді суспільство побачило, що Церква — активна структура, а не пасивна спільнота, яка здатна ефективно діяти. Хоча Церква є автономною структурою, згідно зі статею 35 Конституції України. Проте всі ми побачили, що це — структура, яка живе в одному ритмі з нашим суспільством. І коли є такі виклики, Церква реагує на них. Якщо потрібно, то Церква може вийти на Майдан, бути в окопах чи займатись волонтерством. Зрештою, Церква — це живий комунікатор у суспільстві, який розвивається і виходить на новий рівень.
«МЕНЕ БЕНТЕЖИТЬ, КОЛИ ЖУРНАЛІСТИ ШУКАЮТЬ У ЦЕРКВІ ЖОВТИЗНУ»
— Чому важливо порушувати проблему Церкви в медіа? Передусім вона є важливою складовою здорового суспільства. Тобто ми можемо багато говорити про економіку, соціальне життя, культуру, але ми не можемо відмовитися від духовної складової, бо якщо ми відмовимося від неї, то станемо ляльками і маріонетками, якими зможуть маніпулювати. І взагалі, людина без духовності є пустою. Важливо говорити про ті проблеми, які є сьогодні в нашому релігійному сегменті. Знову ж таки, релігійна проблематика спонукає до формування цього духовного тла, яке у свою чергу є надійним імунітетом проти трагічних явищ у житті суспільства. Я ще не бачила такої кількості людей, які йшли до храму. Це допомагало людям легше перенести ці події, бо ми не були готові до них психологічно як народ.
Потрібно розвивати релігійну журналістику, тому що релігійна сфера є частиною суспільства. Мене бентежить, коли журналісти шукають в Церкві жовтизни та сенсацій. Так не може бути. Все-таки Церква — це не політика, а божественний механізм. Це є щось сакральне, не можна кидати Церкву в загальну помийну яму. Не шукайте в Церкві сенсації — це моє прохання до тих, хто захоче займатися релігійною журналістикою. Мені дуже болить, коли я бачу, як колеги не знаходять тих духовних речей, які потрібні суспільству сьогодні. Зараз релігійна журналістика пропонує суспільству інші перспективи, які є непопулярними, але дієвими.
Релігійна журналістика має не боятися пропонувати непопулярні рішення нашому суспільству. Але показувати людям, що є різні шляхи, а ти вже сам обираєш. Основне — це людині той шлях показати. Релігійна журналістика потребує людей, які можуть показати суспільству інший духовний рівень, змінити систему координат. І таким чином розвиватися в усіх діапазонах.
Дар’я ТРАПЕЗНІКОВА, Київський національний університет імені Т. Шевченка:
— Нещодавно мені пощастило познайомитися з військовими капеланами, і ми з ними розговорилися про військову журналістику. Вони зауважили , що про релігію дуже мало пишуть в наших медіа. На вашу думку, що заважає журналістам висвітлювати релігійні теми?
Ю. Л.: — Я можу сказати дуже схематично, що заважає. Це насамперед те, що ми пережили Радянський Союз. Ми з вами не пережили, бо ми люди нового покоління — 90-х років. Але наше суспільство, яке наразі складається з людей різних вікових структур, у більшості своїй пережило Радянський Союз. А радянська система — була атеїстичною системою. І, на жаль, зараз я бачу, що через це страждає і релігійна журналістика, й Церква загалом. Люди вважають Бога фікцією, вважають Церкву фікцією, тому що в ниїх змалку розвивали зовсім інше мислення, їх привчали до зовсім інших традицій. І, відповідно, журналісти, які, зрештою, є складниками і вихідцями із цього суспільства, так само про це думають. А навіщо нам писати про Церкву? Це нерентабельно. Це не формуватиме рейтинги на наших сайтах, це не буде продаватиметься. Тому краще писати про політику, економіку. Ми маємо відійти від атеїстичного минулого нашого суспільства, але для цього треба пройти довгий шлях до повернення нашого духовного тла.
Хоча я не можу сказати, що ми — бездуховна нація. Ми дуже багата духовно, християнська країна. І звісно, кредит довіри до Церкви сьогодні є дуже великий. Про це свідчать окремі соціологічні дослідження. Ще в травні 2013 року було проведено соціологічне дослідження, за яким дві інституції в нашому суспільстві мають найбільший кредит довіри. Це — Церква та ЗМІ. Я, чесно кажучи, тоді не повірила цим даним (хоча соціологічна служба дуже пристойна), але якщо говорити про Західну Україну — рівень довіри беззаперечний. А якщо говорити про Східні регіони чи Центр? Я була в цих регіонах і бачила, що до церкви здебільшого ставляться як до архітектурної споруди, але не як до спільноти, не як до окремого організму.
Майдан і події, які ми переживаємо, відновлюють наш духовний баланс. Вони спонукають нас сприймати Церкву як невід’ємну частину нашого життя. І я думаю, що зараз журналістика мала б звернути увагу на це і виховувати у своєму середовищі тих людей, які будуть фахово цим займатися.
Оксана ГРУБА, Львівський національний університет імені І. Франка:
— Кажуть, що про Церкву потрібно писати або добре, або нічого. Чи погоджуєтеся ви з цим твердженням?
Ю. Л.: — Я не погоджуюся із тим твердженням тому, що в Церкві є свої проблеми. Хоча Церква є божественним організмом, її формують люди. А люди — не ідеали, вони мають свої проблеми, свої комплекси, спокуси тощо. Я, наприклад, писала зокрема у своїй колонці багато речей, які є доволі гострими і дискусійними. Гадаю, що потрібно критикувати і вказувати на помилки, але робити це дуже обережно. Адже люди можуть втратити віру, і це найгірше.
Коли я сідаю писати матеріал для газети «День», я прагну написати це так, щоб жоден з читачів не відвернувся від Церкви. Були такі матеріали, над якими я думала протягом трьох діб. Як я маю написати цей текст, щоб донести те, що відбувається, але водночас не порушити баланс віри. Для мене, як для журналіста і як для християнки найгірше, коли людина відвертається від Бога.
Вікторія ПРИМАК, Львівський національний університет імені І. Франка:
— Під час подій Майдану і зараз, коли триває АТО ми спостерігаємо відтік парафій УПЦ МП. Як ви гадаєте, це може спровокувати таку собі «церковну війну»? Як цьому можуть запобігти журналісти?
Ю. Л.: — Я як журналіст намагалася про це запитувати у владик різних церков. І з УПЦ МП та УПЦ КП. Для одних це — захоплення, для інших — перехід. Тут вже починається конфлікт. Він не є відкритим, але це все-таки конфлікт на рівні думок і позицій. І не відомо, що гірше. Прихожани можуть обирати, у яку структуру вони хочуть перейти. Це їхнє право. Нехай переходять. Але треба думати про те, як це вплине на діалог між церквами. І перед тим, як приймати поспішні рішення, треба бути далекоглядним. Я розумію, що ці події, які ми переживаємо, психологічно впливають, ми стаємо дуже емоційними: у висловлюваннях, у навішуванні ярликів, у прийнятті рішень. Конфлікти виникають між звичайними людьми, мирянами, які ходять до храмів. Як можуть вплинути на це журналісти? Знову ж таки, не варто робити сенсації, а просто йти розмовляти з духовенством і показувати, як розв’язати це протистояння.
Дмитро ПЛАХТА, Львівський національний університет імені І. Франка:
— Росія продовжує красти нашу історію. До прикладу, Володимира Великого вона вважає князем московським, а не київським. Російська православна церква хоче, щоб йому встановили пам’ятник на Воробйових горах. Відстоювання українськості Володимира Великого, князя, який охрестив Русь, — це завдання істориків чи релігійної журналістики?
Ю. Л.: — Я думаю, що тут завдання обох сторін, тому що Володимир Великий — це все ж історична постать. Але водночас ми як релігійні журналісти маємо говорити про глибоку релігійну традицію, яка почалася 988 року саме з хрещення Володимиром Київської Русі. Потрібно це говорити і відстоювати свою історію. Ми частково згадували про святкування 1025-ліття від хрещення. Було дуже багато негативних моментів. Це все пояснюється переписуванням історичних фрагментів. Скажімо, російське православ’я, яке є політичним. Я прошу не плутати з реальним православ’ям, бо там є доброзичливі люди, а політичне — це є фанатизм. Вони присвоїли такий феномен християнської нації, яка має глибоке коріння. Колись один із наших істориків писав, що коли хрестили Русь, у Москві ще бігали ведмеді.
Релігійна журналістика також має про це говорити. Мені дуже подобається стаття Сергія Кримського, відомого українського філософа, про українські архетипи ментальної свідомості: «Дім, поле, храм». Українська нація будувалася на сімейних традиціях із глибокою патріархальною культурою, тому це дім. Це поле, але поле не треба розуміти як просто землю чи якісь землеробські культури. Приміром, трипільска культура свідчить про походження українців. І це храм — третя складова українського архетипу. Храм — не просто будівля, а храм як духовне тло. І тому, звичайно, ми маємо про це говорити. Але це завдання, всіх журналістів, які називають себе українськими: відстоювати своє і не давати іншим говорити, що це не наше. Це завдання тих, хто вважає себе громадянами України, зокрема й істориків та релігійних журналістів.
