У ХІХ ст. Мойсівка входила до складу Пирятинського повіту Полтавської губернії — тепер це північний куток Черкащини. За 20 км на північ — автотраса Київ — Харків, на південь — райцентр Драбів. Добиратися сюди нелегко (надто ж після зими 2013-го, яка «з’їла» чимало благеньких наших автошляхів), проте, якщо вже ви потрапили в Мойсівку, першу зупинку раджу зробити біля старенької Петропавлівської церкви. Колись вона була родинним храмом місцевих поміщиків Волховських. І це, власне, все, що залишилося від їхнього розкішного маєтку...
«Озброєний» старими фотографіями, на яких зображено палац і садибу Тетяни Густавівни Волховської, намагаюся вгадати, де саме стояв палац, — проте довгий час мені це не вдається. Зрештою, на допомогу приходить церковний староста, який виявився — уявіть собі! — завзятим краєзнавцем. Йому, Михайлові Ніколаєву, колишньому колгоспному бригадирові, давно не дає спокою усе, що пов’язано з Волховською та її знаменитими гостями. Зіставляємо фотографії та краєвид, що відкривається нашим очам, — і ось нарешті все збіглося. Та й як можна було не здогадатися: храм і палац сполучала алея; вийшовши з парадних дверей, господарі бачили перед собою церковну браму.
Підемо тією уявною алеєю й ми...
ЯРМАРОК МАРНОСЛАВСТВА
У 1830—1840 роки маєток Волховської в селі Мойсівка мав репутацію «українського Версаля». Двічі на рік тут збирався «бомонд» із Полтавської, Чернігівської та Київської губерній: господиня весело й гучно відзначала свої іменини (12 січня) та іменини покійного чоловіка (на Петра і Павла, 29 червня), щоразу скликаючи до двох сотень гостей.
Мешканці дворянських гнізд вирушали в гості до Мойсівки в дорогих екіпажах, брали з собою прислугу, — вони знали, що там на них чекає щось більше, ніж звичайний бал. І справді: Мойсівка Волховської була ярмарком марнославства, неофіційним конкурсом краси, багатства, модних убрань, танців, дотепів. Юні особи жіночої статі, приїхавши в гості до Тетяни Густавівни, мали шанс показати себе у світському товаристві, привернути увагу кавалерів (часто — молодих військових), сповнюючи запашне мойсівське повітря флюїдами нових романів, які, звісно ж, не залишалися не поміченими досвідченими мотронами...
Усі ці дворянські сімейства, які вирушали до неї в Мойсівку, були дуже тісно пов’язані між собою — кумівством, сусідством, приятелюванням, родинними зв’язками... То був цілий світ із неписаними правилами, традиціями, ритуалами — Мойсівка Волховської, Линовиця Бальменів, Убєжище Гребінок, Ковалівка Олексія Капніста, Яготин Рєпніних, Малютинці Петра Селецького, Березова Рудка Закревських, Турівка Миколи Маркевича, Ісківці Афанасьєва-Чужбинського...
1843 року, коли до Мойсівки вперше потрапив Тарас Шевченко, Тетяна Густавівна була вже напівсліпою і безпорадною. Усі обов’язки щодо влаштування балу вона покладала на дворецького та економку. Серед своїх численних гостей пам’ятала лише старших за віком, а молодь... Молодь підростала швидко — вчорашнє дівча раптом перетворювалося в юну красуню, готову бентежити серця навіть загартованих ветеранів любовних пригод.
І все ж, попри всі витівки невблаганної старості, Тетяна Густавівна продовжувала двічі на рік зустрічати гостей. Вона не хотіла порушувати дорогу її серцю традицію.
ЖАК
Серед численних хрещеників пані Волховської найбільшим її улюбленцем був Жак. Так у родинному колі називали Якова де Бальмена із Линовиці. Приїжджаючи в Мойсівку, він знав, що на нього, завжди бажаного гостя, чекає його кімната...
Саме завдяки де Бальмену ми можемо «побувати» на одному з балів Тетяни Густавівни — достатньо лишень зануритися в атмосферу його автобіографічної повісті «Отрывки из заброшенного дневника». Це й справді щоденник. Його герой, Яків, — абсолютний двійник автора. 1831 р., коли зроблено перший запис, йому виповнилося усього вісімнадцять, і він ще навчається у Ніжинській гімназії.
САДИБА ТЕТЯНИ ВОЛХОВСЬКОЇ / ФОТО НАДАНО АВТОРОМ
Отже, Бальмени збираються на бал до Тетяни Густавівни Волховської. «Всегда любил я ездить в Мойсевку, а в особенности к двенадцатому января — дню именин крестной маменьки», — нотує юнак, додаючи, що їхати йому страшенно не хочеться, адже треба розлучатися «со своими птичками, с оранжереею, с надеждами на обильную ловлю». До того ж, хочеться побути з «папенькою», який саме збирається в полк, щоб незабаром вирушити в «польскую кампанию» (1831 рік — Польща повстала!).
І все ж, Яків із рештою домочадців їдуть у Мойсівку.
«Уже был вечер, когда мы приехали. В зале горело множество свечей. Музыка на хорах играла какую-то увертюру. Гости в простых, не парадных костюмах ходили взад и вперед по комнатам. Это было накануне именин, и в этот вечер никогда у бабушки не танцуют, а ждут завтрашнего дня.
Мы вошли в гостиную. Там сидел какой-то офицер в незнакомом мне мундире, с огромными усами, короткими волосами, рубцом на шее и множеством других орденов в петлице. /.../ Я узнал, что это был штаб-ротмистр Юзефович, приехавший в отпуск в свое имение, недалеко от Мойсевки».
Так у записах Якова де Бальмена з’являється той самий Михайло Юзефович, який 1843 р. служитиме на посаді заступника попечителя Київського навчального округу, а 1846 р. відіграє роль провокатора в історії з Кирило-Мефодіївським братством. Яків дивиться на нього, бойового офіцера, захопленими очима, і навіть вирішує залишити свої мріяння про науку — й піти на військову службу в Білгородський уланський полк.
Інші прізвища в щоденнику також справжні: у повісті раз у раз з’являються реальні люди з Мойсівки, Линовиці, Ніжина, Києва, Бурлуцька, Новобілгорода... Брат Сергій і «папенька» та «маменька», гімназійні приятелі Якова Петро Катеринич і Леонід Рудановський, генерал Володимир Глінка, двоє Маркевичів (один із них — Михайло Маркевич, молодший брат історика Миколи Маркевича з Турівки), ротмістр Платон Закревський, полковник Брігген, брат Михайла Юзефовича Володимир... Серед головних дійових осіб, звісно, є й «бабушка» Волховська. Що ж до «географії», то в центрі подій — Мойсівка.
Серцевина сюжету в «заброшенном дневнике» юного графа де Бальмена — історія кохання. Його, Якова, та Софії Вишневської.
Вишневських автор також не вигадував: вони й справді жили неподалік, у селі Фарбованому. Часто навідувались у гості до Мойсівки, адже Софія, як і Яків, була хрещеницею Тетяни Густавівни. Love story, що розгортається на сторінках щоденника за законами драми, триває чотири роки (1831 — 1835). Вона зворушлива й сумна, оскільки долю Якова та Софії вирішують не вони самі. Причому головну інтригу плете не хто інший, як ... «бабушка»! Це вона, Тетяна Густавівна Волховська, підшукує «партії» для своїх хрещеників, і, зрештою, залучивши у свої спільники генерала Глінку, натиснувши на Якового «папеньку», руйнує наміри молодої пари одружитися. Бо, бачте, вона все уявляла зовсім по-іншому. Екзальтований, імпульсивний, гордий Яків де Бальмен (який після ніжинської гімназії таки пішов на військову службу і став уланом) ладен податися на Кавказ: «мой карьер решен: я перейду в Грузию и там буду служить, покуда благодетельная пуля черкеса не освободит меня от жизни, где уж нет для меня радостей».
У «заброшенном дневнике» ці слова датовано 13 січня 1835 року. Мине десять з половиною років — і вони виявляться трагічно-пророчими...
29 ЧЕРВНЯ 1843 РОКУ
Навряд чи Мойсівка аж так привертала б до себе увагу, якби не день, коли відзначалося свято Петра і Павла 1843 року: саме тоді серед гостей Тетяни Густавівни з’явився молодий художник із Петербурга, якого привіз сюди Євген Павлович Гребінка. Звали його Тарас Шевченко. Місяць тому вони втрьох — Шевченко, Гребінка і його сестра Людмила, разом добиралися з Петербурга додому, в Україну. За цей час Тарас устиг побувати в Качанівці, в рідній Кирилівці, кілька днів провів у Євгена Павловича в Убєжищі... І ось тепер — Мойсівка.
Тут саме зібралися численні гості Тетяни Густавівни. Один із них, поет Олександр Афанасьєв-Чужбинський, згодом напише спогади про Тараса Шевченка, в яких детально розповість про мойсівський бал 29 червня 1843 року. «Проходячи повз головний під’їзд, я почув голоси: «Гребінка! Гребінка!» — і зупинився. Євген Павлович від’їздив до ганку в супроводі незнайомця. Вони вийшли. Супутник його був середній на зріст, кремезний; на перший погляд обличчя його здавалося звичайним, але очі світилися таким розумним і променистим світлом, що мимоволі я звернув на нього увагу. Гребінка одразу ж привітався зі мною, взяв за плечі і, штовхнувши до свого супутника, познайомив нас. Це був Т.Г. Шевченко. Останній знав мене з віршованого послання до нього, надрукованого в «Молодику», і міцно обнявся зі мною. /... / Шевченко кілька разів сказав мені своє щире «дякую», котре, як відомо всім, хто знав його, мало особливу чарівність в устах славного Кобзаря».
За свідченням Афанасьєва-Чужбинського, в багатьох родинах лівобережного українського панства вже добре знали «Кобзаря» й «Гайдамаків». У панночок, яких батьки ретельно привчали до модної французької мови, навіть з’явився «потяг до національної літератури»: «вони наввипередки читали «Кобзаря»», поезія якого «миттю розвіяла апатію і викликала любов до рідного слова». Тож Мойсівка влаштувала Шевченкові «блискучий прийом». Цілий день він був у центрі уваги; «багато гарненьких жінок читали йому напам’ять уривки з його творів, і він особливо хвалив чистоту полтавської говірки»...
За столом Тарас Шевченко сидів «між дамами в товаристві С.О. Закревської». Про Софію Закревську відомо, що було їй на ту пору 46—47 років; що свого часу вона навчалася в Катерининському інституті в Петербурзі, проте за сімейними обставинами змушена була залишити північну столицю й оселитися в Лемешівці, поряд із Березовою Рудкою (Лемешівка належала її рідному братові Вікторові Олексійовичу Закревському). Софія Олексіївна приятелювала з Гребінкою, якому час од часу пересилала в Петербург свої повісті. 1837 року вона дебютувала на сторінках журналу «Современник» («Письма совоспитанниц»), а 1841-го в «Отечественных записках» з’явилася її повість «Інститутка», в якій, писав О. Афанасьєв-Чужбинский, авторка «зачепила кількох осіб, що звичайно відвідували стару Волховську».
Їх легко впізнавали. Бо ж як можна було не впізнати, скажімо, Клеопатру Петрівну Лепетаєнкову — язикату плетуху, яка щиро вірить, що її місія — «развозить новости, мирить, ссорить, составлять или разрушать партии по целому уезду, забавлять общество»? Яків де Бальмен не без іронії писав у листі до Віктора Закревського в Березову Рудку (5 вересня 1842 р.): «Все тот же враждебный дух между Березовкою и Малютинцами? Вот так же злится и злоречит Лепетаенкова?» Їм обом було зрозуміло, про кого і про що йдеться: «Березовка» — то Березова Рудка, Малютинці — село Петра Івановича Селецького, де й живе, «злится и злоречит» ота химерна «Лепетаенкова».
Згадано в повісті «Інститутка» й Тетяну Густавівну Волховську. Проте більшість імен усе ж змінено, щоправда, в такий спосіб, щоб знайомі самої письменниці могли легко розгадати, хто є хто...
Повість Софії Закревської варто скрупульозно дешифрувати, це може «олюднити» мойсівсько-березоворудківський контекст початку 1840-х...
У Мойсівці Тарас Шевченко провів щонайменше два дні. Перед ним постав калейдоскоп нових облич, зав’язалися стосунки, що матимуть своє продовження. Мойсівка стала «брамою», яка магічним чином, мовби сама по собі, відчинилася перед ним, — і Шевченко невдовзі зміг потрапити до Яготина, Березової Рудки, Линовиці...
Мойсівка не раз згадуватиметься йому на засланні. Розпитуватиме про неї в листах до Варвари Рєпніної — про «добрую старушку» Тетяну Густавівну та її гостей; цікавитиметься, чи збираються вони «со чады и домочадцы», як колись, щоб «12 генваря» відзначити іменини господині... «Да, в прошлом моем хоть изредка мелькает не то чтобы истинная радость, по крайней мере, и не гнетущая тоска...», — зітхав поет.
А 1848 р., на Кос-Аралі, він напише один із найпронизливіших своїх автобіографічно-любовних віршів, послання до «Г.З.», — і в ньому знову вирине «з-за туману» Мойсівка:
І ті люде, і село те,
Де колись, мов брата,
Привітали мене. Мати!
Старесенька мати!
Чи збираються ще й досі
Веселії гості
Погуляти у старої,
Погуляти просто,
По-давньому, по-старому,
Од світу до світу?
А ви, мої молодії
Чорнявії діти,
Веселії дівчаточка,
І досі в старої
Танцюєте?
А далі... далі «напливом» явиться поетові образ отієї самої «Г.З.» — Ганни Закревської, його «свята чорнобривого» з «аж чорними — голубими» очима; Ганни з Березової Рудки, з якою вони зустрілися у тій-таки Мойсівці п’ять років тому...
Утім, стосунки Тараса Шевченка з Ганною Закревською — то окрема історія, і розповідати про неї варто не принагідно, а з усіма подробицями...
* * *
Місцина, де стояв маєток Волховських, забудована сучасними особняками, тож ідучи вуличкою (колишньою алеєю!) від Петропавлівської церкви, натрапляєш, зрештою, на паркани нинішніх господарів. Палацу давно немає, його розібрали ще 1912 року. Залишається хіба поблукати довкола, поуявляти те життя, яке кипіло тут 170 років тому. На щастя, Яків де Бальмен у своєму щоденнику вельми щедрий на деталі дворянського побуту: він згадує карети, кожна з яких запряжена шістьма вороними; численний мойсівський люд, який зібрався гуляти; великий зал, залитий світлом десятків свічок; дзеркала; оркестр на хорах; блискучий візерунчастий паркет, на якому гості графині витанцьовують кадриль, мазурку чи вальс; феєрверк за вкритими морозом вікнами, випущений із шести гармат під бравурний туш музикантів...
Він уважний до вбрання: м’яка тоненька рукавчика, надягнута на руку Софії, шелест її голубої сукні, червоний, зі срібним гербом ківер Юзефовича, віц-мундир гусарського офіцера й «голубі відлоги» уланського мундира, — все це помічено оком художника, який не раз малював сценки з великопанських балів. Не пропущено й срібні таці з горілкою, солодким лікером та темно-бурою перцівкою, мариновані рябчики, холодні закуски й соуси; забави у перервах між застіллям і танцями (віст, шашки...) Втім, від нудьги гостей рятували не тільки карти й музика. В одній зі сцен Юзефович читає «Манфреда» Байрона — він тоді був у моді; ось і Яків вигукує: «О, як люблю я Байрона!» І навіть у якийсь момент сам почувається... Манфредом.
Чи змінилося щось на початку 1840-х, коли мойсівські бали тричі відвідував Тарас Шевченко? Навряд.
... Ідемо з Михайлом Петровичем Ніколаєвим до церкви Волховських, тієї самої «химерної мойсівської церкви, /.../ церкви-пагоди, церкви-примхи, з гостроверхими банями, усіяними шишками, неначе ковпак бубонцями» (М. Шагінян), яка дивом уціліла в часи войовничого атеїзму. Зайшовши до храму, мимоволі згадуєш, що 25 травня 1831 року тут під час вечірні стояв юний Яків де Бальмен. Він шукав поглядом Софію Вишневську і, не знайшовши її, самозабутньо віддався молитві: «Все мое сердце, вся душа вознеслась к предвечному с жаркой просьбой... О чем? Не знаю. Только надежда улыбнулась мне... Какая надежда? Я не постигал себя»...
Напевно, бував у мойсівській церкві і Тарас Шевченко. Тим паче, що приїздив він до Волховської не тільки влітку 1843-го, а й узимку 1844-го та 1846-го, і щоразу це було в день «12 генваря»...
Тепер тут служить отець Сергій, молодий священик, який разом із громадою поступово відроджує храм. Втрачено багато (щезли не тільки палац і господарські споруди, а й могили, серед яких — поховання «старесенької матері», Тетяни Густавівни Волховської), — проте все ж якась «надежда улыбнулась мне», коли я виходив із ожилої Петропавлівської церкви...
