«Чарівна підкова» Присамар’я

Сісти в авто й рушити навмання! Під поетичний акомпанемент:

Наш маршрут склався ніби сам собою і своєрідною підковою охопив присамарські села Дніпропетровщини: Євецько-Миколаївка, Івано-Михайлівка, Андріївка, Всесвятське, Василівка, Попасне...

Високе небо падало в самарську товщу, і початок літа обдаровував несподіваними зустрічами з гостинними, привітними людьми. З нащадками козаків, чиї землі за панів належали Євецьким, Родзянкам, Ностіцам, потім стали колгоспними і знов приватними. А степовий ковил (до речі, вже велика рідкість) нічого не знає про це і колихається під вітром, як сотні й тисячі років перед тим.

В Євецько-Миколаївці милуємося розкішною брамою, що височить над дорогою, мабуть, вже понад сто років. Викладена з цегли в гарному стилі сецесії початку ХХ століття, зо три-чотири людські зрости заввишки, вона, здається, не має аналога в жодному селі нашої області. Остання власниця цих земель Інна Пилипівна Євецька, жінка витонченого смаку, походила з давнього роду Рубців, брала участь перед революцією у відомому з’їзді української шляхти, яка претендувала на Полуботків скарб у лондонському банку. Про її добрий смак свідчить і дивом уціліла катеринославська оселя — біля самісінького парку Тараса Шевченка в Дніпропетровську височить нині готель «Екатеринославский» — її колишній особняк-палацик, збудований 1912 року в стилі англійського модерну.

Рано втративши чоловіка (Василь Євецький насильно загинув 1898 року), вона присвятила себе вихованню єдиного сина Степана. Інна нібито мала «роман» з М. В. Родзянком, відомим діячем передреволюційної Росії, великим землевласником, чиї землі в Попаснянській волості Новомосковського повіту сусідили з землями Євецьких. Її єдиний син Степан 1917 року закінчив престижний імператорський Олександрівський ліцей у Петербурзі (74-й випуск) — той самий, де вчився Пушкін і багато іншої «золотої молоді». В обласному історичному музеї дивом уціліли й нині опубліковані його листи до матері. Інна Пилипівна Євецька в 1907 році мала в Попаснянській волості 374 десятини землі.

Та не маємо часу довго затримуватися в Євецько-Миколаївці й рушаємо далі в сусідню Івано-Михайлівку. Не терпиться подивитися на дерев’яну церкву, яка є окрасою Присамар’я, — дерев’яний храм святого архистратига Михаїла. Колись дерев’яним храмом на Присамар’ї нікого не можна було здивувати (навколо ж вдосталь дерева!), а нині це велика дивина. Окрім славетного Троїцького собору в Новомосковську годі знайти ще. Ця сільська церква збудована понад двісті років тому — 1796 р., як тоді писалося, «тщанием помещика маіора Петра Іереміева Родзянко». Михайлівка була на відстані 45 верст від Катеринослава.

В обезголовленій церкві в радянський час розмістили спортзал. Такою, обезголовленою вона й стояла ще кілька років тому. Але нині храм вже має дерев’яну баню, вкриту гонтом, пофарбовану синім кольором, позолочений купол з хрестом. Про недавню історію все ж нагадує волейбольний майданчик за три кроки від храму і викладені для спортивних ігор автомобільні шини...

Дорога кликала далі. І ось ми в мальовничій Андріївці. Продовжуються колишні землі Родзянків. Територія цілого князівства. На мальовничому схилі посеред села — клуб. Заходимо всередину. У холі цікава композиція з п’яти старих глечиків. Причому один з них навіть з керамічною ручкою через горло. Ліворуч — вхід до сільської бібліотеки. Направо — до крамниці. Знаючи, що в магазині можна дістати необхідну інформацію, прямуємо до нього. Й не помилилися. Розговорилися тут з 73-річним чоловіком Іваном Гавриловичем з цікавим, чи не козацьким прізвищем Заднеулиця. Двадцять років він очолював місцевий клуб, нині на пенсії, але писав історію Андріївки — нині вона зберігається в сільраді. І охоче погодився дещо показати.

Їдемо повз колишню школу. Земська, споруджена 1914 року, вона стала у перебудову купою цегли, вже достатньо визбираної довколишніми мешканцями.

— А колись, у 1945 році я пішов сюди до першого класу, — спогадує Іван Гаврилович. — Папером затуляли вікна, бо скла не було. Школа все ж пережила війну, а ось перебудови не витримала, перестала існувати. І чого воно у нас отак?

Ми заїхали на обійстя Івана Гавриловича і він виніс показати цеглину родзянківських часів з якоюсь загадковою одиницею на ній. Дякуємо новому знайомцеві і продовжуємо рух далі.

На нас чекає Всесвятське. Мальовниче присамарське село. Церковним старостою місцевої церкви був до революції згадуваний приятель Євецької камергер Височайшого двору Михайло Володимирович Родзянко. Впродовж шести передреволюційних років він очолював Державну Думу — парламент Російської імперії, а відтак вважався однією з найвпливовіших постатей того часу.

Чимскоріш поспішаємо до берега Самари. Хоча це не так просто. Долаємо грунтовим серпантином чималий шмат дороги. Довкола «загублений рай» пишної літньої зелені, побільшеної рясними опадами. Нарешті, ми біля берега річки. Нас зустрічає столик зі стільцями з пеньків і вицвілий плакат на дереві, який закликає подумати, ким ти приїхав на природу — другом чи ворогом.

...Розшукати у Всесвятському настоятеля церкви всіх святих отця Сергія нам не пощастило: він живе у Гвардійському, але через магазин (рятівні магазини!) нам вдалося знайти телефон старости храму Миколи Дубини. За кілька хвилин він з’явився — високий, підтягнутий, після безперервної сільської роботи. Храм міститься у самому центрі, у приміщенні старої контори, належить Українській православній церкві Київського патріархату. Микола Маркович відчинив церкву, розповів як нелегко було вірним київського патріархату відстояти свій храм. Поділився і планами по його розбудові — треба прибудувати на скромні пожертви парафіян теплу прибудову, щоб входити до храму не одразу з вулиці.

Кінцевим пунктом нашої подорожі мало бути Попасне. Але нам порадили їхати туди кращою дорогою — через Василівку і Надеждівку (яку часом звуть ще Капітановою). У Василівці ми далеко не вперше. Тому одразу прямуємо до школи, на території якої колись був маєток графа Ностіца. Жінка, яка сторожує тут, виявила свою обізнаність з тим, що земля ця дісталася свого часу (1779 року) секунд-майору Дмитру Васильовичу Черткову.

Справді, той назвав село на честь свого батька і благодійника (без нього і землю не дістав би) Василя Черткова. Останній служив азовським губернатором і себе, і дітей зовсім не обділив при розподілі запорозьких земель. Сам Василь Олексійович, крім губернаторства в кількох губерніях, ще писав художні твори, зокрема, комедії. Заселивши під впливом «дикого попа» Кирила Тарловського цей край осідлими і сімейними людьми, Дмитро Чертков став клопотатися про побудову церкви. Збудували її через кілька років, при Павлі І. Правда, це зробили вже нові поміщики Клевцов і Морозов. Дочка таланистого потьомкінського урядовця Анастасія Іванівна Морозова одружується з учасником війни 1812 року графом Григорієм Івановичем Ностіцем. Відтак Василівкою до революції 1917 року володіли три покоління Ностіців.

Обходимо шкільну територію, де, окрім кількох остарілих споруд, нічого не нагадує про колишній маєток. Але розкошує присамарська природа, бенкетують літні трави. А біля якогось сараю несподівано валявся портрет юного Володі Ульянова. Ще одна епоха відійшла... Хоч неподалік у лісі досі непохитно стоїть дуб імені Леніна! Про нього нам розповідали колись у Василівці таке. Лютої зими 1924 року селяни вирубували дерева понад річкою Самарою. Занесли сокиру ще над одним красенем. Аж тут біжать з села: «Ленін помер!» Так дуба не зрубали. Біля нього в радянський час посеред лісу приймали в піонери. Дуб імені Леніна наповнився ідейним змістом, мав охоронну табличку. Тож про смерть Ілліча він як ніхто згадував з приємністю...

Спускаємося ближче до річки. Сторічної давнини будинок має вже вицвілу табличку «Новомосковский военлесхоз. Васильевский лесоучасток». За ці три роки, що ми не бували тут, будинок ще більше занепав. Вибиті вікна. Хтось лазив вже у сарай під будинком. Скрізь сліди занедбання. Нам розповідали, що тут нібито жив садівник графа Григорія Ностіца. Зроблений будинок з силікатної цегли рубежу ХІХ—ХХ століть. Коли обійти його, видно сліди веранди з видом на мальовничу Самару. Нині, щоправда, всі види заросли «ліанами» і високими деревами, які з глибоченького яру пнуться вгору, до сонця. Але колись вид, напевне, був чарівний. Будинок солідний і міг належати навіть і не садівникові, а, скажімо, керуючому маєтком. Граф же в селі постійно не мешкав, лише влітку, та й то не щороку.

Сам пан Ностіц служив російським військовим агентом (типу аташе, тільки з більшими повноваженнями, наданими йому особисто імператором Миколою ІІ) у Берліні, а потім Парижі. Останнього з роду Григорія Івановича Ностіца зараховують до блискучих розвідників Російської імперії, хоч одруження з красунею-американкою нашкодило йому і викликало масу інтриг проти нього, надто під час Першої світової. Проте свою дружину він обожнював. А американка Магдалена Ностіц лишила дивовижні спомини про те, як закоханий чоловік (він видав у Петербурзі 1907 року збірку поезій, їй присвячених) віз її після вінчання у Марієнбаді до родового маєтку у Василівці. Це було так романтично. Їх зустрічали ряди козаків у мальовничих червоних шароварах, довгих сорочках і міхових шапках, які їхали по обидва боки карети, з палаючими смолоскипами, піднятими високо над голови, аби освітлювати дорогу. Вони видавалися новоспеченій графині прибульцями з іншого століття. Магдалина займалася тут благодійністю, збудувала лікарню, а забобонні селяни боялися відвідувати її...

Можна лише помріяти, аби в занедбаному будинку, останньому свідкові панських часів, відкрився музей. Ні, в бюрократичній країні Україні впадуть підпори, завалиться, але з балансу не сповзе, а як і сповзе, то в приватні руки, яким байдужісінько до минувшини Василівки...

Через шкільний сад знову вертаємо до машини і рушаємо далі. Минаємо мехтік, де колись була церква з графськими похованнями побіля неї. На виїзді нас проводжає перша за всю подорож табличка з назвою села. Ні Андріївка, ні Всесвятське, ні Попасне такої «розкоші» чомусь не мають (інформація для туристів).

Аж ось і Попасне. Спинилися перекусити біля покинутої хати, де гуляє вітер після смерті старої господині. У дворі якась жінка-сусідка збирала траву для кролів. Розговорилися. Я одразу сказав їй, що, за характерною вимовою, вона з Чернігівщини. Погодилася — з Бахмацького району, побіля Батурина, де не раз доводилося бувати. Років тридцять живе в Попасному, а батьки й досі на чернігівській землі. Поховала тут чоловіка (помер у 57 років від горілки), але вирватися до батьків на не таку вже далеку Чернігівщину для неї нереально: на кого покинути живність, кролів? Ні, сільчани не подорожують. Для них це недозволенна розкіш!

Тим часом розшукуємо вулицю Зелену, де живе чоловік, з яким нам тільки належить познайомитися. Садівник з великим досвідом Анатолій Вікторович Тесленко разом з дружиною займаються плодовими та декоративними саджанцями. Нас чекає мила несподіванка від самого початку. При вході на їхнє обійстя зустрічає газон стриженої трави і алея самшитів! Не вельми типово для наших степових сіл. Знайомимося з господарем, дружиною, його 86-річною тіткою Вірою Іванівною і шкодуємо, що приїхали надвечір, бо все тут незвичайно: і двір, і сад, й інтер’єр великого будинку... На нас дихнула історія інтелігентної сільської родини, де ще дідусь Іван Сергійович Виставний був фельдшером і служив, судячи з фото, в якомусь гвардійському полку. Навчався на фельдшера разом з Миколою Щорсом (1895—1919). Я заглянув до довідника. 1914 року Щорс закінчив Київську військово-фельдшерську школу, за два роки по тому Віленське військове училище, яке тоді знаходилося в Полтаві, і став підпоручиком царської армії, учасником Першої світової. А вже згодом — командиром Богунського полку. Ось з цим Щорсом і вчився на фельдшера дідусь Анатолія Вікторовича.

Ми пройшлися двором, що нагадав Нікітський ботанічний сад у мініатюрі. Подружжя біологів Тесленків — Анатолій Вікторович і його дружина Лідія Федорівна, як виявилося, справді не один рік працювало в Нікітському ботсаду — до 1988 року і набутий досвід — назавжди з ними. Красивий міні-парк викликає захоплення, господар частує черешнею, розповідає як розсаджувати самшит, я фотографую його біля куща червоних троянд, ми сидимо в кінці городу і гомонимо про багату минувшину краю. А потім повертаємося до будинку крізь стрункі ряди викоханих за наукою кущів картоплі, поміж якою росте кріп, а вздовж насаджена капуста. І водночас — маса цікавої садівницької інформації, яку просто не встигаєш перетравлювати.

Просторий будинок будувався чоловіком Віри Іванівни — Тимофієм Никифоровичем Кротовим, котрий працював у Попасному головним лікарем місцевої лікарні, помер двадцять літ тому у віці 68 років, брав участь у війні, збереглися листи Т. Кротова з Освєнціма, куди він у числі перших радянських медиків ступив після визволення від фашистів концтабору.

Ми зацікавлено поринаємо у родинні світлини. Ось перший катеринославський фотограф Василь Леонтійович Міткін увічнив двоюрідного діда Анатолія Вікторовича — Сергія Сергійовича Виставного, головного бухгалтера Сталінської, нині Придніпровської, залізниці. Помер він по війні в Дніпропетровську, а старовинні меблі з його квартири по тому перебралися до родичів у Попасне і прикрасили господу.

При столі нам розповідають про Родзянків, які колись володіли Попасним. Від старої церкви і сліду не лишилося. Лише на старих фотографіях бачимо, яка красуня-церква була збудована 1835 року в ім’я архистратига Михаїла дружиною генерал-майора Катериною Володимирівною Родзянко.

— Наш Родзянко був за спогадами гарний господар, — розповідає Віра Іванівна. І хоч народилася вона 1924 року і панів вже не застала, але спогади батьків живі в пам’яті. — Колись це було красиве село, не так як зараз. За порядком суворо стежили колись, за пана, і згодом, у тридцятих роках. Родзянко сам садив сад і наділяв саджанцями селян. Управляючий за його наказом роздав із садібні дерева, звісно, для того, щоб селяни мали свої фрукти і не було потреби лазити у панський сад й чинити революції. А ще пан дивився, якщо це добрий, дбайливий господар, то наділяв його корівкою. Як померла в пана дочка Зоя, то в пам’ять про неї він виписав з Німеччини лікаря і той працював у місцевій лікарні, лікував місцевих селян. Генерал Родзянко був похований у склепі при церкві в Попасному.

— У Родзянка тут був один із перших промислових садів, — включається в розмову Анатолій Тесленко. — Ще наш дід Іван Сергійович Виставний їздив у Нікітський сад за саджанцями. Тож тут були традиційно гарні сади. Розсадник-садібня існував ще при Родзянках і традиції ці зберігалися при соціалізмі.

Цікава атмосфера цього дому, суміш родинних споминів впереміш з історією Попасного, гостинність людей, з якими ми щойно познайомилися (треба добрим словом згадати дніпропетровського доктора Анатолія Руденка, який порадив нам познайомитися з Анатолієм Тесленком) зворушують.

Залишаємо Попасне з приємним настроєм. Це була гарна крапка в нашій зовсім нетривалій подорожі присамарською землею.