Під впливом незабутніх вражень від Ніжина (див. №93 за 27 травня) ми вирішили поїхати вглиб Чернігівщини. Тут збереглося відразу кілька фамільних маєтків української аристократії та козацької старшини. У ХVII— XVIII століттях край був центром Гетьманщини. У Батурині вцілів палац останнього гетьмана України Кирила Розумовського. В Сокиринцях — садиба Галаганів, з роду яких були чигиринський та прилуцький полковник Гнат Галаган та громадський діяч Григорій Галаган. А у Качанівці знаходиться помістя меценатів Тарновських. У кількох кілометрах звідти, у Тростянці, — Скоропадських, нащадків гетьмана Івана Скоропадського і пращура політика часів Директорії Павла Скоропадського. У різні часи Чернігівщина магнетично притягувала людей культури та мистецтва: Семена Гулака-Артемовського, Михайла Глінку, Миколу Гоголя, Пантелеймона Куліша, Іллю Рєпіна, Михайла Врубеля, Миколу Ге... Власне, відвідини кореспондентами «Дня» села Івангород і колишнього хутора Іванівського, а нині Шевченка, де жив і похований відомий російський художник Микола Ге, — це пригодницька історія, яка знайшла своє продовження в Качанівці.
СПРАВА ЕНТУЗІАСТА
У село Івангород Ічнянського району ми їхали оглянути експонати у тамтешньому музеї Миколи Ге. Адже більшість його картин знаходиться у Москві, зокрема у Третьяковській галереї, деякі — у Музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків у Києві, а ще кілька — потрапили до Парижу...
Микола Ге (1831—1894) — наш земляк. У Києві закінчив гімназію і вступив на фізико-математичний факультет університету, з якого потім перевівся у Петербурзький. Врешті- решт, він став студентом Академії Мистецтв у Петербурзі. У перші роки своєї творчості малював картини на історичну тематику. А потім захопився євангельськими сюжетами. Найгучніший успіх йому принесла робота «Таємна вечеря», а також портрети Івана Тургенєва, Миколи Некрасова, Льва Толстого, Миколи Костомарова… До речі, з деякими з них живописець зустрічався, коли гостив у тутешніх панських маєтках або ж на своєму хуторі Іванівському — це була його власність.
В’їхавши в Івангород, ми довго шукали завідуючу сільським клубом, у приміщенні якого і мав знаходитися музей. «Вдома немає? Може, порається на городі», — радили сусідки. Але жінки ніде не було. Тому самі під’їхали до клубу і побачили, що там — ремонт... «Куди ж переселили музей?» — із цим запитанням прийшли до сільської ради, що неподалік звідси. «Все поки зберігається у нас», — сказали в один голос дві молодi жінки, яких ми ледве вмовили дозволити познайомитися з експонатами. Експонати: картини, репродукції картин, фотоальбом і особисті речі митця — були розкидані в одній із кімнат: на вікнах, підлозі... Я взяла до рук репродукцію — з неї посипалося скло, а з фотоальбому, припалого порохами, — засушене листя, міль і мухи... «Помер Силович — і нікому за усім цим дивитися», — виправдовувалися жінки (вони так і не назвали своїх імен). Як з’ясувалося, Олександр Силович Циганок був сільським вчителем історії. Власне, він на хуторі відшукав могилу художника, він і створив музей. Багато працював у районних та міських бібліотеках та архівах, аж поки не знайшов онуку Миколи Ге у Москві. Що саме вона подарувала із особистих речей діда, тепер достеменно ніхто не знає. Як і ніхто не знає, хто автори скульптурних портретів Миколи Ге. Живописець мав біблійну зовнішність: аскетичне обличчя, впалі очі, сиву, аж білу бороду і сиве волосся.
Серед цього безладу ми радимо відшукати інвентарну книжку, бо, очевидно, ця міні-експозиція була на обліку у Чернігівському обласному краєзнавчому музеї. Хоч, за словами працівників сільради, Олександр Циганок зарплатні ніколи не отримував. Класичний випадок, коли на одному ентузіасті тримається справа. Відразу спала на думку новела «Хрест» Ольги Кобилянської. У ній розповідається про те, як помер чоловік і все, що нажив за життя, пригодилося комусь із родичів. І от дух померлого спостерігає, як не забрали тільки дерев’яний хрест в кутку кімнати: «Оставили, навіть не ткнули! Мій хрест... що я його через ціле життя двигав, терпів і падав під ним; він остався тепер тут, непорушений ніким...». Так і у ситуації з сільським вчителем. У музей голови сільської ради водили голів районних, вчителі — дітей, діти — своїх батьків, а ті — братів-сестер, кумів із сусідніх околиць. Власне, музей, школа і клуб були осередками культурного життя Івангорода. А не стало Олександра Циганка — і життя якось змаліло, хоч, може, серед щоденних клопотів це і не всі зауважують або ж не хочуть собі у цьому зізнатися. От з вікна сільради видно запущене старе кладовище, на якому востаннє ховали у 40 х роках… Особистості, як Силович (так його тут по-свояцьки називають), є беззаперечними авторитетами місцевого масштабу. Про таких говорять, що вони з Божою іскрою. До них ходять на розмови і за порадами.
Очевидно, інформація в селі поставлена на належний рівень: новини передаються блискавично! За менш ніж півгодини нашого перебування у сільраді, сюди прийшло чимало цікавих з нагальними запитаннями на зразок: коли буде голова, чи можна виписати довідку і навіть про пропорцію цукру і полуниць для варення. А відтак самі ж ініціювали розмову про музей, мовляв, готував вчитель собі наступницю, але та після його смерті не захотіла... А щоб докластися до справи всім гуртом — про це вони не говорили…
Розуміючи, що експозицію вже не відродити, ми просили зателефонувати у Музей мистецтв Богдана та Варвари Ханенків у Києві — деякі експонати їх напевно зацікавлять. А самі зібралися на хутір Шевченка на могилу Миколи Ге. Виявляється, з Івангорода туди три-чотири кілометри їзди польовою дорогою.
БЕЗЛЮДНИЙ ХУТІР
«Не доїдете, — виніс вирок літній чоловік, пильно оглянувши нашу іномарку. — Дощ йшов цілу ніч». Однак ми все-таки ризикнули. Щоправда, потім не раз згадували його слова. Здавалося, до нас ніхто не їздив: жодних не те що слідів від автомобіля, а навіть від возів. Невідомо, як, наприклад, туди завозять хліб і чи завозять взагалі... По обидва боки шляху поля із незібраною торішньою кукурудзою. Де- не-де великі калюжі, які від частих дощів перетворилися на мілке болото. «Господи, і що художника могло надихати тут?» — думалося. Настрій повеселішав, коли здалеку побачили чийсь будинок. На подвір’ї біля хати з облізлою стріхою та вибитими вікнами нікого… Ні душі і в радіусі кілька сот метрів... «Природа таки», — шукалася відповідь на запитання про натхнення живописця. Пейзажі тут якісь одухотворені, ніби залишилися недоторканими ще від створення світу. Нарешті нам пощастило побачити живу людину на цьому хуторі, де, як ми нарахували, всього чотири хати! Бабуся знайомитися не захотіла, тому, очевидно, відразу повідомила, що ось- ось надійде дід. Може, вона взагалі живе одна, але нас, приїжджих, побоялася: мовляв, а як люди недобрі?.. Мабуть, сюди рідко коли забреде який-небудь подорожній. Старенька знала про могилу Миколи Ге. «Туди дорога добра, — сказала. — Поїдете прямо — і перший поворот направо». Першим поворотом направо ми потрапили на трасу до найближчого звідси села, а звідти дорога на Москву... Потім повернулися знову на хутір і далі блукали по ньому... Але місця, де похований відомий художник, ми так і не знайшли. «Якась містика!», — вигукнув спересердя наш фотокореспондент. Якби ж це містика! А то елементарна відсутність вказівних та дорожніх знаків, а ще немалий за площею і майже безлюдний хутір. Заїдеш вглиб, станеш серед розлогих дерев та густих кущів — і здається, що знаходишся на краю світу. А подумати тільки: колись тут жив і творив знаменитий художник! Він, облюбувавши собі цю місцину, втікав сюди від суєтного Петербурга. Тут знаходив спокій, настрій, ідеї... Звідси їздив у Тростянець — до Скоропадських і у Качанівку — до Тарновських. Колись українська глибинка жила насиченим світським життям. А нині?..
Поїздка до Качанівки нами була запланована заздалегідь. З Києва туди двi години їзди. Як завжди, «День» закликає своїх читачiв слiдувати за ним фантастичними мiсцями України. У Качанiвку тепер ми їхали з особливою місією.
ЕПІЦЕНТР КУЛЬТУРНО-МИСТЕЦЬКОГО ЖИТТЯ
Качанівський маєток побудований на високому пагорбі, тому, очевидно, здається виокремленим від села. Ось ще минаємо охайні будинки. Гальмуємо — через дорогу прошмигнула кішка. А піднімаючись каштановою алеєю нагору, зауважуємо, що суєта сільських мешканців залишилася десь позаду. Сюди сучаснику, мабуть, не привнести свого, а тільки зануритися у непідробну атмосферу XVIII—ХIX століть. До Національного історико- культурного заповідника «Качанівка» входять дворянські садиби кінця XVIII — початку ХХ віків. Нині це одне із небагатьох гнізд української аристократії, яке збереглося майже цілісно: 18 із 36 споруд. Його історія розпочалася у 1742 році, коли придворний співак Федір Качановський придбав тутешні землі. До речі, назву місцевість отримала саме від прізвища свого першого господаря. Опісля маєток змінив ще кількох хазяїв, аж поки у 1824 році не перейшов у спадок Тарновським. Відтоді впродовж понад сімдесят років він став епіцентром культурно-мистецького життя.
«Григорій Тарновський, перший із цього роду господар садиби, був почесним членом Петербурзької Академії мистецтв, — говорить завідуюча відділом екскурсійної роботи заповідника Оксана Петренко. — Часто буваючи у петербурзьких елітних колах, він запрошував у Качанівку своїх відомих сучасників. Навіть завів альбом, де розписувалися його найпочесніші гості». За словами Оксани Михайлівни, за усі три покоління Тарновських всього зібралося понад 600 автографів, найцінніші з яких — письменників Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка, етнографа Михайла Маркевича, істориків Миколи Костомарова і Дмитра Яворницького, композиторів Михайла Глінки і Семена Гулака-Артемовського, художників Василя Штенберга, Іллі Рєпіна, Михайла Врубеля, Лева Жемчужникова, Миколи Ге, найкращого ілюстратора гоголівських «Мертвих душ» Олексія Агіна... Дехто із них тут вперше представив власні роботи, а то й створив свої шедеври. Михайло Глінка, наприклад, написав знамениті романси «Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку» і окремі частини опери «Руслан і Людмила». А Василь Шенберг, живучи в селі кілька років поспіль, намалював свої найкращі роботи, одна з яких «Садиба Г.С.Тарновського в Качанівці». Збереглися документальні свідчення про те, що Тарас Шевченко цілеспрямовано привіз картину «Катерина» показати Тарновському. Той її відразу купив. Григорій Степанович знався на мистецтві.
Але справжнім колекціонером був Василь Тарновський-молодший, який успадкував маєток від свого батька. До речі, Василь Тарновський-старший як меценат фінансово підтримував Пантелеймона Куліша. У його сина ж було три пристрасті: присадибний парк, власне, колекціонування і жінки. Маючи вроджене відчуття стилю, він сам розбивав парк, замовляючи для нього рідкісні та екзотичні дерева і квіти із закордону. «В парку впадали в око надзвичайна чистота та планомірність розбивки, — писав у своїх спогадах Дмитро Яворницький. — Всі доріжки в ньому, як прямі, так і бокові-поперечні були вирівняні, усипані піском і з обох боків обсаджені низькорослими декоративними рослинами. Впадала в око і та велика сила троянд розкішних, які були висаджені в одну лінію перед палацом…» Тепер у заповіднику клумб мало, а от всі кущі та дерева доглянуті: побілені і підстрижені. Ще кілька місяців тому розпочався сезон мандрівок у Качанівку, хоча, як говорить завідуюча відділом екскурсійної роботи, і пізно восени чи ранньою весною туристів також багато. Вони бронюють місця (25 гривень на особу) і приїжджають на вихідні. Живуть поряд з палацом у колишньому флігелі, переоблаштованому у готель. Й зараз ми були не одні. У парку натрапили на дві молоді пари, яких, мабуть, сюди поманив дух пригодництва. Адже життя Тарновського-молодшого — це кіносюжет. Як писали у своїх щоденниках його друзі, чуттєва натура Василя Васильовича потребувала свята... Щоденного! Він оточував себе неординарними людьми, купляв цінності, які належали відомим в українській історії та культурі постатям, зваблював найвродливіших жінок, підкуповуючи їх своєю щедрістю. Чого варта тільки його колекція, що нараховувала понад 7000 експонатів! Як розповідає Оксана Петренко, наприкінці ХIХ століття зібрання оцінювалося у 300— 400 тисяч карбованців, тоді як за Качанівку, площею понад 700 гектарів (!) з палацом та усіма службовими приміщеннями давали 1 мільйон карбованців! Безумовно, одним із найцікавіших тематичних розділів колекції була Шевченкіана — понад 700 рукописів, листів, особистих речей, що належали Шевченку. Ще у восьмирічному віці Тарновський-молодший познайомився з Тарасом Григоровичем, коли той приїжджав у їхнє помістя. Та перша зустріч з поетом і художником справила на хлопця сильне враження. Через деякий час він почав збирати усе, що мало відношення до великого Кобзаря. А після його смерті навіть пропонував поховати Шевченка в Качанівці.
Також колекціонер збирав українські старожитності: старовинний козацький одяг, зброю, картини... За ними разом із Дмитром Яворницьким їздили на Запоріжжя. Найунікальнішими серед предметів культури і побуту козаків були: шаблі Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, пернач Івана Вишневецького, ліжко Кирила Розумовського. До речі, бюст Івана Мазепи стояв у вітальні Тарновських. Господар пишався тим, що міг дозволити собі таке вольнодумство. У нього самого була мрія протягом усього життя стати гетьманом України. Відома картина Іллі Рєпіна «Гетьман», на якій зображено Василя Васильовича у старовинному запорізькому кунтуші. У Качанівці художник також писав ескізи для свого шедевру «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». На одному варіанті роботи, який зберігається у Москві, одним із персонажів є Василь Тарновський — молодший. Він сидить у центрі серед козаків у темній смужковій шапці, хитро посміхаючись у вус. А поруч пана намальований його кучер Нікішка — рудий і беззубий. За словами Оксани Петренко, Нікішка мав настільки уїдливий сміх, що його не можна було не помітити серед прислуги. Писаря ж художник створив з Дмитра Яворницького.
У наші дні у палаці, де при Тарновських було біля 90 кімнат, експонується постійно діюча виставка робіт сучасних художників Чернігівщини. Старовинні ж картини разом з усією колекцією Василь Васильович заповів Чернігівському губернському земству за умови, що буде створено музей для загального огляду. Одна частина експонатів зберігається у Чернігівському історичному музеї, а інша — у Національному музеї Тараса Шевченка у Києві. Вiн мав 1 мільйон карбованців боргу, тож його змушували продати безцінне для України зібрання, таким чином частково розрахуватися з кредиторами. Він же прийняв рішення продати Качанівку. Наступним власником маєтку у 1898 році став один із найбільших цукрових магнатів Російської імперії Павло Харитоненко, а дещо пізніше — другий чоловік його старшої доньки Михайло Олів. Поволі культурно- мистецькі традиції, започатковані Тарновськими, відживали. Від останніх власників помістя мало що залишилося. У 1918 році вони емігрували за кордон. «Нащадки Тарновських проживають у Шотландії, — розповідає Оксана Петренко. — Правнук Оліва живе у Швейцарії, внуки-правнуки молодшої доньки Харитоненка Мухіни-Пушкіни — у Франції. Вони сюди приїздили вже двічі. Приїздив і Олів, однак після перших відвідин у нього стався інсульт. Вдруге він прибув під наглядом лікаря». Чудом вціліли деякі картини, меблі, порцеляна, які зберігалися у місцевих жителів. Чисельною бібліотекою ж радянські солдати розпалювали печі... Для відтворення тогочасного інтер’єру деякі меблі, книжки і посуд закуплені в антикварних магазинах або у приватних колекціонерів, а деякі конфісковані на митницях і передані у фонди заповідника. Чимало тут особистих речей знаменитих гостей Качанівки. Тому завідуючій відділом екскурсійної роботи ми розповіли про те, в якому стані експозиція Миколи Ге в Івангороді, і про цінність окремих експонатів. А вони могли би напевно поповнити фонди Качанівки, тим більше, що Микола Ге тут не раз гостював. Як нам здалося, Оксана Петренко відразу проявила цікавість і почала обговорювати питання з іншими музейними працівниками. За тиждень-два домовились зідзвонитися.
ЗВ’ЯЗОК
Попрощавшись, усамітнилися: нам хотілося ще раз пройтися маєтком. Обходжу палац — яка розкіш! Минаю обидва флігелі — яка зарадливість і практичність! Натрапляю на паркові скульптури — романтика! Іду вглиб парку — краса неймовірна! Так, прогулюючись мовчки, ніби отримуєш своєрідний message, тобто інформацію про своїх незнаних, а може, забутих пра-пра-пращурів. Там, у парку, вони переслідують, як тіні чи духи! І дивуєшся, який то в них був характер! Яке вроджене відчуття смаку і стилю! І як красиво вони уміли любити, зрештою, тримати удари долі та й взагалі жити! Бо століттями відчувалося намагання звести нанівець значення української аристократії для самих українців та для сусідніх нам народів — так, наче її й не було. Ніби ми усі тільки нащадки кріпаків, рабів... «За соцпоходженням також я із рабів», — як співає Тарас Петриненко. Або ж українська аристократія трактувалася як польське панство чи російське дворянство. Чому? Чому i досi?
Очевидно, українцям ще треба усвідомити той спадок, який існує, і відчути його як конкретно-особистий, щоб кожен у свій спосіб міг доторкнутися до нього: познайомитися, підтримати, досліджувати... Тоді їхні амбіції обов’язково проявляться. Тому що самоповага повинна на чомусь ґрунтуватися. А незнання своєї історії породжує комплекс меншовартості.
P.S. Днями ми зателефонували у Качанівку. «Відразу після вашого від’їзду побували в Івангороді, — розповіла Оксана Петренко. — Деякі експонати колишнього музею Миколи Ге нас зацікавили: картини і скульптурні портрети художника. Вже домовилися з головою Івангородської сільської ради, що він їх нам передасть на тимчасове зберігання. Решту погодився взяти Ічнянський краєзнавчий музей».
