Поговорити про місто, ім’ям якого названо площу неподалік від будівлі нашої редакції, потрібно було давно. На перешкоді для цього була відстань: все ж таки Сантьяго розташований на іншому боці земної кулі. Зрештою, за допомогою інтернету вдалося встановити зв’язок із нашим земляком, колишнім киянином, журналістом Олегом Ясинським, який уже багато років живе в столиці Чилі.
— Що вас зв’язує з Сантьяго?
— Цей дивний зв’язок почався задовго до мого фізичного знайомства з Сантьяго... З дитинства я читав книги і дивився фільми про тутешню історію, точніше, про переворот, і намагався собі все це уявити. Тепер до цих фантазій додалося ще й 14 років життя. Так, я прилетів сюди вперше років 14 тому, бо мені було цікаве те, що тут відбувається, але ще задовго до цього мені стало зрозуміло, що житиму в Латинській Америці. Я розумію, що цими відповідями я абсолютно нічого не пояснюю... тому я й почав із розмови про «дивний зв’язок».
— Яким же було перше враження?
— Запахи нашої середньої смуги, коли виходиш із аеропорту. У цьому я абсолютно не оригінальний. Для більшості тих, хто потрапляє в Чилі — один із головних сюрпризів у цьому. Немає почуття «віддалення», дуже багато які речі, пейзажі й риси людей здаються близькими, рідними і знайомими. Дистанція, яка сама собою досить серйозна, абсолютно невідчутна.
— Добре, але щось тоді все ж таки здалося новим, якось здивувало?
— Страх у очах людей. Чилі щойно вийшла з 16 років військової диктатури і здавалася окупованою країною. Уявіть собі латиноамериканців, які говорять майже пошепки і майже ніхто нікому не дивиться в очі... І це починає проходити лише зараз, із новими поколіннями.
— А що вас дивує в цьому місті досі?
— Поєднання характеристик однієї з найсучасніших латиноамериканських столиць із провінціальністю. Повна еклектика в архітектурі, особливо історичного центру. Величезні соціальні контрасти. Сантьяго — це постійна виставка сумісності несумісного.
— Які ж ваші переваги на цій експозиції?
— Квартал Бразилії, де пройшло все моє чилійське «дитинство», де напівзакинутість історичних будов і будинків чимось нагадує Стару Гавану; при цьому навесні, як у Києві, тут квітнуть каштани... Тут як ніде відчутна якимось дивом історія, яка виживає. Вона то визирає не до кінця закатаними під асфальт трамвайними рейками, то вузькими колодязями «сіте», головна відмінність яких від пітерських чи московських дворів — незрозуміло, як сюди потрапили гігантські кактуси чи пальми. Квартал Бразилії для мене — це кордон між історичним серцем міста і його глибоко провінційним духом. А кордони завжди цікавіші, бо вони, як відомо, створені для того, щоб їх порушувати.
— Межі міста в будь-якому випадку задає його ландшафт...
— Сантьяго розташоване в улоговині, оточеній з усіх боків горами. З одного боку це Анди, більше шести тисяч метрів висотою, а з протилежного — Прибережна Кордильєра, що доходить приблизно до півтори тисячі. Я в житті не бачив нічого красивішого за зимові стіни засніжених Анд, які є природним тлом, завісою чи декорацією людської драми, яка відбувається біля її підніжжя. Кожного разу, коли я бачу ці сяючі вершини, які ширяють над містом, це вражає мене як уперше. Цей пейзаж викликає набагато більше містичних переживань, ніж що-небудь інше. Але це, звичайно, взимку. Влітку снігу майже не залишається... Гори, звичайно, красиві весь рік, але це вже не те.
— Що ж, на такому вражаючому тлі якось навіть і незручно говорити про рукотворну, архітектурну геометрію Сантьяго.
— Відсотків на 90 Сантьяго одноповерховий чи максимум двоповерховий. Висотні будинки є лише в деяких дорогих кварталах і центрі; Сантьяго — одна з найбільш сейсмонебезпечних столиць світу, бо Анди — найбільш юні з гір, а малюкам властиво пустувати. Нас дуже часто трусить, але всі звикли. Проте, тут при будівництві дуже жорсткі вимоги з сейсмостійкості і будувати висотні будинки досить дорого. Та й узагалі їхню більшу частину слід би висадити в повітря, бо вони затуляють половині сантьяжців вид на гори. Саме місто досить велике — приблизно 40 на 30 км, велика частина його абсолютно пласка, а на центральні пагорби Санта-Лусія і Сан-Крістобаль (насправді це гори, але на тлі Анд все це — пагорби) ходять гуляти і місцеві, й туристи.
— У вас є досвід життя в країнах із різним рівнем свободи, і, виходячи з нього, — наскільки Сантьяго вільне місто? У чому ця свобода полягає?
— До Сантьяго я жив лише в доперебудовному, перебудовному і постперебудовному Києві. Що ми називаємо свободою і чим виміряти її рівні? У кого є свобода стверджувати, що в цих питаннях буває об’єктивність? Особисто для мене «свобода міста» полягає в можливості городян звільнити його від забудовників... І хоча це звучить, як анекдот, але колишній генсек ЦК Компартії Чилі Луїс Корвалан, якого люблять і пам’ятають на пострадянському просторі, зараз, у 90-річному віці, очолює боротьбу мешканців свого мікрорайону проти забудовників... Ще має бути свобода спокійно гуляти вулицями, не боячись злочинності... Сантьяго щодо цього вельми зручне й безпечне місто. Не Цюріх, звичайно, але на тлі більшості столиць регіону воно набагато безпечніше. Свободи доступу до культури та мистецтва тут поки що мало — практично все культурне життя було зруйноване диктатурою і зараз дуже повільно це починає відновлюватися. Щоб у місті відчувалася «свобода», його мешканці мають відчувати себе господарями його вулиць, майданів і парків. Потрібне вуличне життя, зустрічі, спілкування, гуляння, щоб вулиці були начебто продовженням помешкань. Як це відбувається, наприклад, в Іспанії чи Аргентині. Сантьяго і всій країні наразі до цього далеко. Але згадаймо, що тут майже 16 років, із нетривалими перервами, тривала комендантська година. І людей відучили відчувати вулиці своїми.
— Дійсно, Сантьяго багато в чому досі асоціюється з подіями 1973 року, з правлінням Піночета. Чи проявляється це в міській реальності? Наскільки глибокі шрами від тих подій у пам’яті міста?
— У самому центрі Сантьяго розташовано президентський палац Ла-Монеда, в якому загинув найбільш великий із латиноамериканських президентів — Сальвадор Альєнде. Вибоїни від куль на сусідніх будівлях остаточно зафарбували і заштукатурили лише декілька років тому. Усього в декількох кварталах від нього — стадіон імені Віктора Хари, колишній головний стадіон Чилі, на якому був замучений один із кращих фольклористів і театральних режисерів Латинської Америки. Так що, піднявшись на улюблений туристами пагорб Сан-Крістобаль, щоб натішитися заходом, перше, що бачиш — це вогні стадіону, який був найбільшим концтабором країни. Пам’ять міста — це історична пам’ять його мешканців. Багато кому зручніше забути, чи просто нецікаво.
— А яке з бачених вами міст Сантьяго найбільше нагадує — не обов’язково зовні, а за духом, за атмосферою?
— Якщо хтось спроможний уявити суміш Херсона, Феодосії, Бобруйська, Баку і Ташкента, тільки в більшому масштабі й з меншою мірою внутрішньої гармонії — це Сантьяго. Це — зовні. За духом у ньому є щось незламно радянське, причому як у доброму, так і в поганому значенні. Декому це подобається, а декому — ні. А несхоже на жодне з міст світу Сантьяго своїми «кав’ярнями з ногами». У місті сотні кав’ярень із затемненим вхідним склом, де дівчата, одягнуті в тоненькі стрічки — натяки на одяг — подають каву. Можна до цього по-різному ставитися, але, здається, більше ніде в світі такого немає.
— Що ж за люди живуть у Сантьяго?
— Є дуже чіткий класово-кастовий поділ. На бідній периферії живуть люди смагляві і темноволосі, з індіанськими рисами, а в престижних дорогих районах народ не смаглявіший, ніж де-небудь у Скандинавії. Величезна різниця. Різні міста, різні світи і різні культури в рамках одного міста. З розвитком капіталізму зараз це і для нас стає звичнішим, але перша нормальна людська реакція — повний шок. На мою думку, це набагато непристойніше, аніж «кав’ярні з ногами».
— А які, за вашими спостереженнями, міфи існують саме про Сантьяго — в тому числі місцеві, чилійські й латиноамериканські?
— Що в Сантьяго дуже небезпечно і величезна злочинність. Міф, який створюється чилійською пресою для внутрішнього споживання. Що Сантьяго — найбільш зразкова столиця і приклад для наслідування. Міф, який створюється чилійською пресою для зовнішнього (але внутрілатиноамериканського) споживання.
— Наскільки ж вони відповідають реальності?
— На те вони й міфи, щоб не відповідати. Єдине, чому вони відповідають — це інтересам своїх творців.
— Уже якщо ми торкнулися теми міфотворчості — чи є в Сантьяго особливі, містичні місця — не обов’язково загальновизнані, а ті, які ви вважаєте дивними чи навіть зачарованими?
— Деякі туристи буквально змушують їх вигадувати... І чим безглуздіша вигадка, тим більший її успіх. Взагалі я гадаю, що головна містика, загадка і таємниця — в тому, що відбувається з нами в повсякденному житті, а не в прив’язці цього до якихось особливих місць. Але зрозуміло, що є місця з різною енергетикою. Так, розповідають, що в новобудовах, розташованих поблизу від колишнього піночетівського центру тортур Вілья-Гримальді, розпадалися майже всі родини, хворіли діти, постійно на рівному місці між усіма виникали скандали та конфлікти. Люди переїжджали звідти на інше місце і в них усе налагоджувалося. Ці будинки зараз є наполовину порожнім. Але взагалі народ тут, який наслухався в дитинстві бабусиних казок, а потім надивився різних «фільмів жахів», любить різні «страшилки». І критичний фільтр сприйняття зовсім невеликий. Робота ЗМІ!
— А чи траплялося вам у цьому місті опинятися в таких ось «містичних» ситуаціях?
— Справді, все життя — така ситуація. Просто часом, коли ми чекаємо, що з нами щось таке особливе повинно трапитися, ми це помічаємо. І міську декорацію до цього завжди досить легко підібрати. А в буденному житті забуваємо й не думаємо про це. Тому життя так часто втрачає свою магію.
— А в чому таємниця Сантьяго — та таємниця, яку ви, можливо, ще не розгадали?
— Якби її розгадали, це вже була б не таємниця... Найбільш для мене є незрозумілим, чому мешканці Сантьяго, в основній своїй масі цілком нормальні й розумні люди, продовжують голосувати за одних і тих же політиків, а потім дивуються як і вперше... Що відбувається з нашою пам’яттю?
— І на завершення — метафоричне запитання. До кого або до чого ви б уподібнили це місто?
— Сантьяго — дошка в шкільному класі 1 вересня (хоча тут це 1 березня), на якій висить картина з елементами неба, гір, снігу, вітру, крові... й учень із нового покоління, який не знає страху своїх батьків, виходить до неї, щоб дати нарешті цій картині назву, підписати її... Він бере до рук крейду... і ми не знаємо, що буде далі.
