Сьогодні говоримо про Лондон. Питання через інтернет було поставлено Олегові Бур’яну — художнику українського походження (народився і виріс у Білій Церкві), який зараз живе у Москві. Про його роботу в мистецтві див. «День» від 1 червня 2001 року. В Лондоні Бур’ян бував неодноразово, тривалий час жив там, завів багато знайомих.
— Що тебе від початку пов’язує з цим містом?
— Оскільки англійську мову я почав вивчати в дитсадку, то правдою буде відповідь — дитячі сни.
— Чи пам’ятаєш своє перше прибуття туди? Що тоді найбільше вразило?
— Вперше приїхав до Лондона в 1998 році. Запам’ятався дощ, що лив як із відра.
— Відтоді, наскільки я знаю, ти бував там неодноразово. Вочевидь, з’явилися якісь особливо улюблені місця...
— Оскільки жив у центрі — то й уся прихильність у районі Гаммерсміт, Фулем, Челсі. Дуже люблю Голланд-парк та Іслінгтон. Добре в Сіті у вихідні. Улюблений маршрут — від галереї Тейт Модерн до Грінвіч набережною Темзи. До улюблених районів треба віднести і Гамстед. Я, як потомствений городянин, дуже добре відчуваю міський дух. У старих районах він дуже гостро виявляється. Багато що пізнається з літератури і картинок Хогарта — найбільш лондонського художника. Все, що розбомбили німці після війни, відбудовано, а під знесення ідуть лише невиразні околиці. Хоч вони також музеєфікуються. Наприклад, одна з премій Тернера останніх років була отримана за забетонований інтер’єр будинку типової пролетарської забудови, який тепер як пам’ятка стоїть на вулиці.
— Що тебе в цьому місті дивує досі? Що там найбільше кидається в очі?
— Кидається в очі лівосторонній транспорт і велика кількість «чорної музики». А дивує неймовірне поєднання екстравагантності, затишку і респектабельності.
— Ну це, все ж, трохи узагальнено... Які найбільш характерні риси міського пейзажу?
— Корінь слова — дон — у санскриті пов’язаний з водою. У давні часи, за римлян, там було озеро, зараз система каналів створює мережу. Навіть район «Маленька Венеція» є. Місто складається переважно з будинків-вулиць, як і вся римська ойкумена, на відміну від грецьких полісів-площ-храмів, що разом з монгольськими улусами склало наші міста, та й алфавіт теж.
— І наскільки вписуються в такий ландшафт грандіозні «міленіумні» новобудови, яйцевидні хмарочоси і тому подібне?
— Оскільки місто пласке — всі вертикалі стоять на місці. І чим їх буде більше — тим краще для заповнення загальної ємності міста. Однак житлових висоток — одиниці.
— Невже все так гладко?
— Канарська верф (Новий сіті) багато років простояла пустою. Тепер там знаходиться один з найвищих хмарочосів у Європі. Це будівництво зруйнувало Собачий острів на Темзі — місце, де Стефенсон заклав перший пароплав, а небагаті лондонці могли трохи покантрісайднювати у вихідні. Паралельно з цим офісним монстром будувалася суперавтострада і приватний аеродром. Проекти йшли незалежно в кілька етапів — тим самим притупили суспільну пильність, і подальші протести не мали значення. Член парламенту, який лобіював руйнівний проект, покінчив з собою.
— От би в Києві чиновники були такі сумлінні! А, до речі, чи є у Лондона які-небудь спільні риси з Києвом?
— Київ схожий на Едінбург. Якщо говорити на побутовому рівні, в Лондоні без каміна — не життя, а в Києві він зовсiм не потрібний. І так затишно.
— В такому разі, чи доводилося взагалі тобі бувати в місті, яке б найбільше нагадало тобі Лондон?
— Гуляючи Римом, збагнув, що Лондон — це пародія на Вічне місто. Зрозуміла провінційна васальність.
— Але Британська імперія була зовсім не пародійною. Наскільки тяжіє над столицею її імперське минуле? Мешканці пишаються цим, іронізують?
— Звісно, імперський бекграунд. Городяни це також люблять. На вечірки при свічках до музею-квартири сера Джона Слоана (архітектора парламенту і Вестмінстерського Абатства) квитки замовляють за півроку.
— Давай детальніше про мешканців. Наприклад, що за звір кокні? Чи збереглися вони в чистому вигляді?
— Кокні — міський типаж старого Лондона. Його мова — кокні-інгліш, щось на зразок гендлярського «шашлик-машлик», «култур-мултур» — гра словниковими закінченнями. Лондонський суржик. Його частенько чутно на ринках, в ірландських, і шотландських пабах. Пролетаріат і еліта віддають перевагу нормальному мату. Молодь — сленгу.
— Але який сучасний лондонець?
— Критичне ставлення до всього (до свого уряду — насамперед) — дуже по-лондонськи. Провінція більш толерантна. Над провінціалами жартують, як у будь-якій столиці світу. Лондонці дуже люблять говорити «ми» (як росіяни про себе) і виявляють здібність до колективізму. Хоч загалом британці — нація індивідуумів, всі перебувають у різноманітних товариствах домовласників або просто любителів класичного співу. Через ці асоціації й відбувається реалізація демократії. Анонси всіляких політичних акцій ідуть разом з анонсами театральних постановок і репертуаром кінотеатрів.
Цензура також присутня. Наприклад, за підозрою в пропаганді дитячого порно було на кілька днів закрито невинну виставку в галереї Саачі. Або модний бренд «Фкак» у журналі рекламується пустою смугою. З натяком — ну, ви самі розумієте, чия реклама заборонена на цій сторінці.
— Чи помітний становий розподіл?
— Англійське суспільство класове. Революції для нас дорогуваті, як сказав Черчилль. Так що зміни еліт не було. Тяжкою працею і навчанням можна перейти у вищий клас, але з часів Тетчер багато почали вирішувати гроші. Є новий клас багатих шоп-кіперів. Вони імітують звички старої аристократії і, звісно, мають поганий смак. Городяни легко контачать на вулиці, додому також запрошують легко, на відміну від парижан, — але випивати разом шофер і професор не будуть, хоч і сусіди. З іншого боку, продавця вечірньої газети на розі Ріджент-стріт і Пікаділі ховав увесь Лондон, а записи його коментарів до статей — у музеї міста, разом з фото його газетного кіоску.
Плакати і знаменита лижна шапочка містера Холестерина (божевільного професора, того, що швендяв центром із закликами не їсти яєць і масла) — також експонат Музею Лондона. Бомжі можуть прописатися на будь-якій лавці в Гайд парку або телефонній будці й нормально отримувати свій соціал та інші держдокументи. Перездавання третім особам соціального житла — поширений побічний прибуток міської бідноти. Поліція частенько перевіряє цю категорію громадян. А в місцевих мільйонерів особливим шиком користується їзда на велосипедах і боротьба за будівництво велотротуарів, як у Голландії та Німеччині. Взагалі соціальна ангажованість у Лондоні — доля або дуже багатих, або лузерів на державному утриманні. Середній клас — працює в поті чола.
— А багаті допомагають бідним?
— Закурюючи сигарету або відкриваючи пляшку віскі, кожний британець розуміє, що він допомагає бідним і бездомним. Всі торгові накрутки йдуть на користь бідних. Ось така гримаса капіталізму. Високі ціни, ясна річ, провокують контрабанду. Основний трафік — порт Нью-Гевен і французьке місто Дьєпр.
— Знамените розділення на Іст-енд і Вест-енд — чи збереглося воно досі? Ти з ним стикався?
— В Іст-Енді — масонська ложа на тій самій Олд стрітплатить місцевий податок за маленькі магазини, і вони там збереглися. Навіть молоко приносять у пляшечках до порога! Район консерваторів і діккенсівських героїв...
У Вест-Енді — різноманітний пролетаріат. З середовища ашкеназі-біженців з Польщі вийшов британський соціалізм, з середовища ірландців, будівників залізниць, — фашизм під керівництвом Мослі. Починаючи з Вайт Чепел — уже щільна колоніальна суміш усіх барв веселки. А Брікстон і Боу — взагалі Африка. Загалом, від нескінченного калейдоскопу людських типажів відбувається таке притуплення почуттів.
— Ось про типажі хотілося б трохи детальніше...
— Міські типажі дуже різні. Істинні кокні, про яких ми говорили, — вже раритет. Лондон густо почорнів і зіндусів. Ці нові городяни процвітають. Багато старих лондонців переїжджає за місто. За Левом Гумільовим, пошук гармонії з ландшафтом, що годує, — ознака затухаючого етносу. Пасіонарність виявляється лише у збереженні традиції «лайф боатс» — добровільних ентузіастів-рятівників під час шторму і в подорожах. Клуб мандрівників збирається раз на місяць в одному з найстаріших пабів на Оксфорд стріт.
Наймодніша телепередача — про збирання грибів. До цього лондонці лише купували їх у магазинах. Фраза капітана з фільму «Титанік» при посадці на човни після катастрофи — «Поводьтеся пристойно. Пам’ятайте — ви англійці» — трансформована в якесь ПТУ, основна функція яких — вчити емігрантів бути «English».
Останнім часом їх активно використовують на звичайних роботах у місті. Але нові лондонці додають жахливого хаосу в життя міста — плутають станції метро, розклади електричок і спотворюють мову. Навіть спеціальний термін з’явився — Глобіш (глобал інгліш).
— А чи є те, що можна назвати гетто?
— Річмонд — найстаріше у Європі гетто. Місце викуплено в міста ще за римлян сефардами. Там же полював король. Там досі олені бігають...
— Ти ось розповів про професора Холестерина, і відразу згадалося, що англійська література славиться традицією нонсенсу, абсурду, екстравагантності. Наскільки це відчувається в Лондоні?
— Звичайно, традиція абсурду, вірніше, нонсенсу, — це частина британської культури. Реакція на власний раціоналізм. Місто, слава Богу, цим небагате. Хоч архітектор Гох сильно поклеїв дурня між Тауерським і Лондонським мостами. Але це, швидше, — постмодерністський дискурс. Дуже модний і дорогий район.
— Що ж там такого страшного набудували?
— Архітектор Пітер Гох — інвалід, який не ходить. Його проект Доклендс — перетворення старих лондонських пакгаузів і складських веагаузів на престижні студіо. Провулки і площі пофарбовано в ідіотські фіолетові чорнильні кольори і заставлено стьобними скульптурами лондонського італійця Паолозі (на нього змахує творчість Ернста Нєізвестного). Балкони одного будинку — носи човнів. Під час приливів по їхніх бортах хлюпотить вода. Там же знаходиться музей дизайну. Старий НДРівський Трабант — перлина колекції.
— А в абсурдні ситуації ти потрапляв?
— Дивним чином мене постійно знаходив один японський драматург. Зустрічалися з ним в абсолютно різних районах. Трішки я перелякався... Тим більше, що він ще й учень Юкіо Місіми (японський письменник, що закінчив життя захопленням військової бази і харакірі. — Д.Д. ), можеш собі уявити?
— А подібні містичні місця там є?
— Найбільш «шизове» місце, по-моєму, — пустир біля Грінвіча — там середньовічні поховання жертв чуми. Лондонці мовчки проїжджають це місце і до останнього часу нічого там не будували.
— Яка твоя найулюбленіша міська легенда?
— В Доклендс, через ріку від Тауера, — шекспірівські місця. Так ось, там є музей Утопленика. Кажуть, що він єдиний, хто втік з Тауера і потонув вільною людиною. За це йому створили і музей.
— Яке проведення часу там найбільш органічне? Іншими словами, для чого Лондон?
— Місто для меланхолії.
— За що ж ти його любиш, у такому разі?
— Місто виявилося саме таким, яким я його уявляв у дитинстві.
— Якби в тебе була можливість зробити Лондону подарунок будь-якої міри грандіозності чи неймовірності, що б це було?
— Не знаю — чи подарунок це місту — мої діти. Син Микитка — студент Кінгс-коледжу. Дочка Маша — художник-модельєр. Обоє живуть у Лондоні.
