18—19 травня — як завжди у третій вікенд травня — у Кам’янці-Подільському відбуватиметься багато цікавого. День міста + загальноєвропейська акція «Ніч музеїв» + традиційні травневі польоти повітряних куль на Кубок Поділля = насичена програма для гостей подільської столиці. Проте Кам’янець-Подільський — настільки популярний напрямок, що більшість туристів у древньому місті вже були. Саме час у такому випадку приїхати сюди, щоб побачити інші подільські замки. В радіусі 30 км від Кам’янця мальовничих середньовічних руїн набереться з півдюжини (Панівці, Збриж, Чорнокозинці, Рихта, Кудринці, Окопи, Жванець) — непоганий маршрут вихідного дня.
І почати варто зі Жванця. Повз село щоденно мчать автобуси з туристами. Найлегший спосіб потрапити в казку — проїхати від Кам’янця до Хотина. Два замки сперечаються за увагу подорожніх, а між ними — занедбаний замок-сирота. Звідси 1654 року сам Богдан вирушив до Переяслава (ще не Хмельницького) підписувати самі знаєте яку угоду. Нехай би залишився тут, поблизу взятого в облогу козаками Жванецького замку...
ЗАМОК, ЩО НЕ ЗНАВ ПЕРЕМОГ
Колись містечко на кордоні кількох держав (Російської та Австро-Угорської імперій; пізніше кордон СРСР, Польщі та Румунії), а зараз велике село Жванець зручно розташувалося біля кордону з Чернівецькою та Тернопільською областями. 1431 року лицар Свічка з Лечина отримав поселення від короля Владислава Ягайла. В першій чверті XVII ст. Валентій Калиновський, староста кам’янецький, збудував тут замок. Під час польсько-турецької війни 1621 р. Жванець було сплюндровано через провокацію. Пізніше в замку перебував королевич Владислав, який повертався з Хотинського походу разом із Петром Сагайдачним. Власник Жванця Станіслав Лянцкоронський відновив містечко. На його прохання вже не королевич, а король Владислав 1646 року дав місту привілей на магдебургію.
До наших днів базарна площа у Жванці нагадує типовий ринковий майдан. 1672-го, коли турецьке військо йшло на Кам’янець, Жванець піддався без опору, вся замкова залога втекла. Доки Поділля було під турецьким ярмом, Жванець двічі (1673 і 1684 рр.) відбивали поляки — але ненадовго. 1782 року зі Жванця оглядав Хотинську фортецю австрійський імператор Йосиф ІІ, 1786-го тут побував останній кримський хан Шагін-Гірей. А ще за сім років поселення відійшло до Російської імперії, тут було влаштовано митницю та карантин аж до 1812 року.
Зараз жванецька фортеця — майже цілковита руїна, але руїна мальовнича. За найкращими краєвидами варто звернути з траси праворуч, в бічні вулички. Біля північної башти, що підіймається над урвищем, — дворівневий ДОТ 1939 р. (ще один такий є над Дністром). Крім замку в Жванці, зберігся вірменський костел Непорочного Зачаття (XVІІІ ст.). Неподалік від костелу — автобусна зупинка — як шедевр радянської монументалістики. Мозаїка на її стінах розказує про козаків і гетьмана Богдана. Старі зупинки зараз масово оббивають, струшують слюду осіннім листям. Мозаїка у Жванці поки стоїть.
СТРАТЕГІЧНО ВАЖЛИВІ ОКОПИ
Якщо у Жванці звернути за вказівником на Борщів і їхати певний час вздовж Дністра, за 7 км потрапимо у Тернопільську область і село Окопи, що розташувалося на мисі між Збручем і Дністром. Ширина природного мису в найвужчому місці — лише 100 м.
У центрі села біля поруйнованого костелу — вали і брама без даху. Це рештки замку. 25 березня 1692 року коронний гетьман Станіслав Ян Яблоновський та воєвода київський Мартин Контський взялися за власний рахунок будувати фортецю для блокади доріг, що вели до окупованого турками Кам’янця. Опорний пункт став базою для військ, які перешкоджали постачання їжі та боєприпасів, нищили турецькі загони. У жовтні 1692-го будівництво фортеці «Окопи. Гори Святої Трійці, блокада Кам’янця-Подільського» завершили.
Скромний Троїцький костел (1693) дав 1768 року притулок барським конфедератам під керівництвом Казимира Пуласького. Протягом трьох місяців поселення стало штаб-квартирою бойових дій конфедератів проти Росії. Внаслідок воєнних дій мури було сильно пошкоджено. За рішенням австрійської адміністрації наприкінці XVIII ст. частину валів було знесено.
1870—1874 років замкові рештки було відремонтовано. Чимало поляків бажали відвідати іноземні Кам’янець та Хотин, тож до Окопів туристи приїжджають уже майже півтора століття. В міжвоєнні часи в брамах розмістилась польська прикордонна застава: поряд були Румунія і більшовицька Україна. Але переходу в цьому найвіддаленішому закутку тодішньої Польщі не було: через Збруч жодна з країн-сусідів так і не звела мосту. Туристам пропонували екскурсії на човнах до румунського Хотина, а ще літній відпочинок: завдяки теплому клімату в Окопах вирощували сливи, виноград і навіть кавуни.
Зараз від фортеці лишились дві брами з бійницями (Кам’янецька та Львівська), залишки дозорної вежі та система земляних валів. Відстань між брамами — 480 м. Дозорну вежу Пуласького шукаємо над Збручем, куди ведуть кілька стежин від брам та непримітна стежка між господами напроти костелу. Окопи — батьківщина засновника хасидизму Ізраіля бен Елізера (Баал шем Тов, 1700—1760), проте хасиди з усього світу їдуть поклонитися пам’яті Бешта в Меджибіж на Хмельниччині, оминаючи Окопи. З Окопів повз Вигоду і Панівці добираємося в Кудринці. До них менш ніж 20 км.
ОДИН ЗАМОК НА ДВА СЕЛА
Це в Росії дві біди: дурні та дороги. Кудринці ж потерпають від однієї — добираючись сюди, починаєш достеменно розуміти фразеологізм «битий шлях». Ну дуже битий: снігами, дощами, а найбільше — часом. Кудринців на карті одразу два — по одному на кожний берег Збруча. Половина в Тернопільській області (замок розташований на території Борщівського району), половина — на Хмельниччині. Дорога через Панівці має сумнівний плюс у вигляді знайомства з борщівською половиною Кудринців: можна побачити греко-католицьку церкву, кілька древніх хрестів на церковному дворі. Під’їжджати доведеться розбитою дорогою до гори Стрілка, на якій щербатою щелепою піднімається одна з наймальовничіших руїн України. Якщо ж їхати від кам’янецького передмістя Довжок, то до Рихти (де теж є рештки замку) дорога буде непогана, а от далі... Зате природа гарна. В цьому випадку автівку доведеться залишити біля річки: міст через Збруч лише пішохідний.
Чи варто дивитися вовком на місцевих селян за те, що розбирають замок на будівельні матеріали, вирішуйте самі. До цього часу тут прийнято «позичати» в замку кравчучку-другу каменю. Це вже в’їлося в свідомість жителів Кудринців — дозволили розбирати фортецю ще останні власники твердині Бартфельди. Вони не були якимись унікальними злодіями-ненависниками старовини. По всій Галичині старі фортифікації ставали каменоломнями для майбутніх сараїв та огорож. Те, що в Кудринцях від замку залишилося так багато, заслуга не совісті, а географії: Стрілка висока. З тачкою вгору-вниз багато не побігаєш.
Фортецю збудували 1615 року магнати Гербурти. Село поблизу Волоського шляху волало про оборону: татари і волохи не давали спокою все XVI ст. Форму форпосту підказав рельєф: замок у плані був чотирикутним, з трьома великими кутовими вежами, зі стінами півтораметрової товщини. Східна сторона, захищена урвищем збручанського каньйону, була практично неприступною. Замок особливим героєм себе не показав: то козаки Кривоноса разом з селянами виженуть польський гарнізон влітку 1648—го, то турки здобудуть твердиню 1672 та 1694 рр. Бурхливий розвиток артилерії робив із замкових башт чудові мішені для гармат. Вже на початку XVIII ст. кудринецька фортеця скидає з себе лати воїна, щоб перетворитися на родове гніздо Гуменецьких. Коли резиденція перейшла до Козібродських, ті перетворили її на своєрідний музей, прикрасивши родинними портретами та старовинними меблями. Побачити фрагменти колекції кудринецького замку можна в Тернопільському краєзнавчому музеї.
Від палацу не лишилося й сліду. Проте збереглися південно-західна та південна башти, надбрамна вежа. Заглибину в землі біля південної башти туристи-романтики вважають початком засипаного підземного ходу. Неглибока западина на подвір’ї вказує на місце, яке сучасні путівники скромно називають криницею, а старі — нужником для сторожі форпосту.
Без легенд старі стіни, як їжа без солі. Селяни розказують безліч небилиць, у яких фігурують підземні ходи аж до Кам’янця; замурована заживо турецькими нелюдами дівчина, що неприкаяним духом блукає місячними ночами замковою горою; пожежа, яка спалахнула від удару блискавки в одну з веж. От вам і бувальщина: коли по Збручу пройшов кордон СРСР і Польщі, з радянського боку прикордонники вимурували стіну, щоб завадити дезертирству і шпигунству. Так що в Берлінської стіни була подільська сестра-попередниця, а жителям Кудринців, чиї родичі залишилися в іншій країні, доводилося бігати далеко в поле, щоб поспілкуватися, та й то лише криком, через річку. Фрагменти стіни збереглися біля деяких осель та біля сусіднього села Завалля.
Найбільш популярна легенда — про незліченні багатства, зариті власниками замку: де вони заховані, там земля гудить. Ще б пак не гудіти: Поділля — один із найбільш «печерних» районів світу. За 3 км від Кудринців, у селі Завалля Кам’янець-Подільського району, знаходиться триярусна печера «Атлантида», а де карст — там справді земля гуде: порожнини. Старожили, можливо, слова «карст» не чули, а от людей з лопатами бачили неодноразово.
