З хвилюванням, щирим сердечним трепетом прочитав я Ваш, п. Мирославо, відгук на філософські роздуми про вічний людський скарб, який до глибини душі пройняв мене, про Милосердя. Життя випробовує нас на людяність, з Вами погоджуюсь цілком. Бо «найголовніше в житті людини зберегти свою людську гідність всупереч усьому. Бо людина без гідності — неповноцінна людина. Народ без гідності — це вже не народ» (Ада Роговцева).
На схилі літ я добре зрозумів, що матеріальні статки, гроші та посади (я ніколи за ними не гнався) не є головним чинником мого життя. нині я потребую доброго СЛОВА, чи то в родині, чи то поза нею — на вулиці, в крамниці, транспорті, громадських місцях тощо (де не чути плюгавого, огидного матюка московського препаскудного, який полонив, спаплюжив український край).
Маю нині ту душевну потребу щодо доброго, сердечного спілкування з добрими людьми. Своєю майже півстолітньою працею в школі, — а це співжиття з дітьми, — кажете Ви, я заробив на це. І школярі, колишні вже, звісно, є для мене найріднішими, найдорожчими співбесідниками під час зустрічей з ними. Їду-мандрую ровером (такий я вже ровериста-мандрівник!), зустрічають мене як доброго чи то вчителя, чи класного керівника, чи керівника туристського походу (а були і в Карпатах, і Опілля промандрували, стежками українських повстанців часів визвольних змагань, чи Розточчя, чи екскурсії на виробництво, чи музеї Львова, Опілля тощо), багато разів. Вони, колишні, і не дуже давні, є моїм джерелом теплоти душевної, основи моральності правдивої. Можна і треба жити, всупереч негараздам, чи то в родині, чи в суспільстві. І жити з надією, то милосердя як прояв моральності не ослабне, не атрофується.
В походах чи на екскурсіях я почував себе вільною людиною, другом школярів, де нема, не було того шкільного цензорства з боку парткерівництва. Свобода! Разом, єдине товариство! І нині ми друзі-колеги.
А різні конкурси, олімпіади — залишились в душі як добрі, чудові спогади!
А довелось цього навчального року школу, де працював понад 40 років (і де довелось зазнати всього — від зауважень, наруги, ледь не доган від адміністрації школи), — піти вже на заслужений відпочинок. А хотілося і хочеться ще бути в числі педагогів, але... Глобалізація, та ще світова, затягнула в свою орбіту й освіту. Нині в школі відбувається дитиноцентралізація (чи то таке собі партнерство вчителя і учня), такий собі «ефективний спосіб виростити відвертого егоїста», обмежуючи себе, віддавати все дитині», — Володимир Співаковський, економіст і бізнесмен (г. «День» №70-71,2018). «Має бути здорове виховання» (там же). Та ж головною фігурою має бути вчитель. Бо той же «відвертий егоїст» стає вже зухвалим порушником дисципліни, маленьким ханом, зневажаючи вчителя, бо знає, що «зверху» є наказ вчителеві: «Не чіпайте його!», і він потроху нахабніє від уроку до уроку, та й до навчання не береться, оскільки знає: оцінки без проблем поставлять такі, які «треба», це вже заброньовано давно. Такі зухвальці, познущавшись з учителя, «знають» свої права, бач, а про обов’язки вчитись — нема чого говорити, геть!
Якесь недолуге фарисейство, чи кумівство, чи маленьке корупційне діяння, але того моралізаторства з боку дирекції (покровительства нікчемності) і побрехеньки батьків я не витримав, і втік — лишив школу, а прикрість і гіркі спомини на душі залишились.
Та й уроки-навчання, де має бути праця над вивченням — засвоєнням матеріалу, замінюють уроками-іграми. Та як гра — то розвага, дозвілля. Щось не дуже нині прислухаються творці Закону «Про освіту» до науки «психологія» чи застережень українського ученого Олександра Потебні щодо вивчення іноземних мов ще з дитячої колиски; а русифікація повзуча вбиває рідну українську мову нині.
