Місто Белград...
Це колишня столиця соціалістичної Югославії, а нині — Республіки Сербії. Саме в цьому місті я вперше побачив на Балканському півострові автографи війни 1991 — 1995 років: розбомблений літаками НАТО телецентр, пам’ятник загиблим журналістам, зруйновані мости через Дунай... Ілюзія «тихого життя» під теплим південним сонцем розвіялася у мене до кінця подорожі, а все те, що я побачив далі від Белграда, проорало в моїй душі глибокий слід поруч із чорнобильським шрамом.
Після зустрічі з працівниками Посольства України в Сербії та студентами філологічного факультету Белградського університету, які вивчають українську мову (завідувач кафедри україністики — Людмила Попович), наш земляк Юрій Мансвєтов повів мене до найбільшого православного храму у світі — Святого Сави. На першому поверсі цього архітектурного шедевра та його галереях може поміститися десять тисяч парафіян.
Ця культова споруда має цікаву історію. Щоб зламати волю сербського народу до боротьби за незалежність, турецький візир Сінан-паша наказав винести мощі Святого Сави з монастиря на Врачарський пагорб Білого Града, там їх спалити і розвіяти по землі попіл. Ця трагічна подія, що сталася 27 квітня 1549 р., назавжди закарбувалася в пам’яті сербського народу і кликала до боротьби проти ворога нові й нові покоління. 1849 р., у день відзначення 300-річчя від спалення мощей Святого Сави, народилася ідея щодо спорудження на Врачарському пагорбі в Белграді монументального православного храму на честь цього святого як символ єднання всіх сербів світу. Але через кровопролитні війни на балканських просторах його будівництво розпочалося тільки 1932 р., а повністю буде завершено в березні 2013-го.
ОТАМАН СОЛОВЕЙКО, «КАЛИНА» Й «КОЛОМИЙКА»
Виїхавши з Белграда, я того ж дня ввечері дістався до містечка Інджія, де в українській церкві Успення Пресвятої Богородиці разом з отцем Петром Дуткою чекали на зустріч наші земляки. Вони спочатку розпитували мене про Україну, а вже потім відповідали на мої запитання. Ночувати забрав до себе отаман Соловейко — так звуть українці Інджії голову культурно-мистецького товариства «Калина» Петра Закамарка за його високі організаторські здібності, чудовий голос та віртуозну гру на різних інструментах. Одна з найбільших кімнат його просторого будинку, в якій збираються на репетиції активісти діаспори, нагадує водночас музей слави та етнографії — тут зібрано багато нагород за перемоги в різних фестивалях і конкурсах, а також барвисті українські жіночі й чоловічі строї. А хромові чоботи для всіх учасників співочого ансамблю «Калина» пошила тендітна на вигляд пані Славіца — дружина Петра Закамарка.
Раніше в Інджії, де всього 100 приватних будинків, мешкало майже півтори тисячі українців, а тепер залишилося менше як чотириста. Інші під час останньої війни виїхали в Канаду, Австралію, Німеччину... Переглядаючи фотознімки українців, які народилися й виросли в багатих заморських країнах, я помітив одну цікаву особливість: у них геть немає смутку в очах, що його можна побачити в очах тих українців, які пережили голодомори, війни, Чорнобиль і живуть у боротьбі за виживання.
З Інджії мій шлях проліг до міста Сремська Мітровиця, мерія якого активно налагоджує економічні та культурні зв’язки з українським Тернополем. Разом із заступником голови Товариства української мови, літератури і культури ім. Т. Шевченка «Просвіта» Стефаном Сем’янівим (він, хоч народився й виріс у Сербії, свого часу закінчив Київський інститут культури) ми побували на репетиціях аматорів танцювальної та вокальної секцій Товариства плекання української культури «Коломийка», яке очолює Микола Ляхович. Цікаво, що в цих та інших секціях беруть активну участь сербські дівчата і хлопці, бо, як вони казали, «дуже полюбили українські пісні та запальні танці, які гартують і тіло, і волю...»
У БАГАТЬОХ ПРАВОСЛАВНИХ МОНАСТИРЯХ І ХРАМАХ СЕРБІЇ ЗБЕРІГАЮТЬСЯ РІДКІСНІ РЕЛІГІЙНІ КНИГИ З УКРАЇНИ
Сербські митрополити часто запрошували українських митців оздоблювати монастирі. У 1740-х роках у Петроварадині працював український художник Йов Василевич із Києва. 1758 р. у Сербію приїхав інший український митець В. Романович, який брав участь у розписі монастиря Хопово. Пензлю В. Романовича належать виконані в манері українського бароко іконостаси у монастирях сіл Костайниця і Дреновац. Мистецтвознавці відзначають високу техніку виконання, майстерність композиційних рішень, радісний колорит творів художника.
На стіні першої в Сербії Карловацької гімназії вже давно міститься пам’ятна дошка її першому ректорові Еммануїлу Козачинському. 1733 р. Е. Козачинський, Т. Левандовський, Г. Климовський, І. Минацький, Г. Шумляк, П. Падунівський, С. Залуцький, а також двоє київських студентів-сербів Живойнович та Ніколаєвич прибули в Сремські Карловці на запрошення сербського митрополита і заснували там першу Карловацьку гімназію. Також українські просвітителі брали участь у налагодженні шкільної справи в Белграді, Пожареваці, Новому Саді, Араді, Далі... Після М. Козачинського та його колег до Сербії в різні роки приїздили на викладацьку роботу й інші випускники Київської академії. У Сербії, зокрема, працювали також Іван Ластовецький, Петро Михайловський, Василь Крижанівський.
НОВІ ЗУСТРІЧІ В НОВОМУ САДІ
Місто Новий Сад — це адміністративний центр Автономного Краю Воєводина, який входить до складу Республіки Сербії. На просторах Воєводини живе багато українців, для яких транслюються рідною мовою радіо- і телепередачі, видається журнал «Соловейко» і газета «Рідне слово». За кілька днів я обійшов пішки та проїхав майже весь Новий Сад, побував також у містах Кулу й Вербас та познайомився там з багатьма цікавими земляками.
ФІЛОСОФ БЕЗ ДОВГОЇ БОРОДИ
За розум, енергійність, завзятість і працьовитість Мирослава Гочака називають Філософом, на що він з посмішкою додає: «Але без довгої бороди...» Народився Мирослав у Західній Німеччині, виріс у Сербії, але надзвичайно багато сил віддає для відродження незалежної України: він багато років працював над випусками української радіопрограми «Новий Сад», був секретарем і заступником голови Української національної ради Автономного Краю Воєводина, нині голова Товариства української мови, літератури і культури ім. Т. Шевченка «Просвіта», а також очолює та координує діяльність усіх українських молодіжних організацій Світового конгресу українців. На моє запитання, звідки виник у нього потяг до такої специфічної діяльності, відповів: «Це, мабуть, передалося на генетичному рівні від моїх предків, які боролися за незалежність України не на словах, а на ділі. А я продовжую їхній шлях».
«ПІКОВА ДАМА» І СВІТЛАНА ДЕКАР
В оперної співачки примадонни Сербського народного театру в місті Новий Сад Світлани Декар чорне блискуче волосся, чорні очі та гострий характер. Її голос, лірично-драматичне сопрано, зачаровує всіх, але найсильніше — чоловіків. Особливо у «Піковій дамі» та «Кармен»... За свій талант Світлана Декар одержала великі нагороди і від Сербії, і від України. Фотографувати оперну співачку було надзвичайно цікаво, бо вона швидко перевтілювалася і її обличчя щоразу ставало іншим. Але найкращою виявилася та світлина, де вона стоїть на східцях до театру і спокійно дивиться в об’єктив. Без перевтілення. За кілька секунд до того, як спрацював затвор мого фотоапарата, я попросив Світлану згадати Тернопільщину, де вона народилася й виросла. І вона стала сама собою...
МУЗЕЙ СЛАВКА БАРАНОВСЬКОГО
Кілька днів я гостював у Славка Барановського та його дружини Стефанії, які живуть на околиці міста Вербас у столітній модернізованій хаті. Крім пасіки, гарного садка і столярної майстерні, пан Славко має в одній із просторих кімнат ще й власний історичний музей, про який не раз писали журналісти і навіть зняли цікавий телефільм.
Чільне місце в тому музеї відведено портретам у старовинних рамах Тараса Шевченка та Івана Франка, бандурі та Біблії, які Славко Барановський привіз з України ще 1989 року. Пізніше він поїхав у село Бариш Бучацького району Тернопільської області (там народилися його дід і батько) та привіз звідти торбину землі, гарненькі камінці з берега річки Стрипа й подарунки від земляків: ікону Божої Матері, картину, на якій намальовано місцеву церкву, гарно оформлений текст із нотами гімну села Бариш, на якому поставили автографи сільський голова Ярослав Труш та інші односельці. Частину української землі Славко залишив для музею, а решту розсипав по своєму подвір’ї, «щоб ходити по Україні». Гречку з Бариша теж розділив навпіл: одну частину віддав музею, а іншу — посіяв на городі й у полі для розмноження як цінного медоносу для своїх бджіл.
Про музей Славка Барановського, точніше про історію експонатів його музею, можна написати цікаву статтю, бо там є старовинні годинники, дитячі колиски, лампи, друкарські машинки, прядки, револьвери, зуби мамонта чи якоїсь іншої дивної тварини, вироби кам’яного віку...
ЗАПОРОЖЦІ В СЕРБІЇ
Хто шукає, той знаходить...
Нарешті мені пощастило: парох Новосадського греко-католицького храму Святих Апостолів Петра і Павла Роман Мізь поклав переді мною невелику за розміром книжечку під назвою «Українська діаспора» і сказав: «Це — дослідницька робота Інституту соціології Академії наук України та редакції Енциклопедії української діаспори при науковому товаристві імені Шевченка, що видана 1995 року в Чикаго, але її автор, Олена Малиновська, живе в Києві. Ви знайдете в цій монографії те, що вас цікавить...» Цитую ту частину, в якій оповідається про українських козаків: «Трохи пізніше приходу першої хвилі переселенців у Бачці (назва території в Сербії. — М. Х.) з’явилася нова хвиля українців. Є відомості, що частина запорожців, які після зруйнування 1775 року російськими військовими Запорозької Січі перейшли на землі Туреччини, були незадоволені там умовами життя і виявили бажання переселитися до Австрійської імперії. Імператор Йосип ІІ відвів козакам у довічне володіння землі в районі військового кордону з Туреччиною, за що під час війни вони мусили відбувати військову службу — залежно від потреб пішими, кінними або веслярами на кораблях дунайської флотилії.
Платня за це встановлювалася така ж, як і австрійським солдатам. У межах своїх громад козакам гарантувалося самоврядування. Вони мали право обирати курінних і кошового отамана, що примірялося до ротмістрів та полковника австрійської армії. Самостійно вирішували питання розподілу землі між братчиками. Суперечки, що виникали, судили власним судам за козацьким звичаєм. Звільнені від обов’язку носити австрійський мундир, запорожці зберегли власне вбрання та зброю.
За австрійськими джерелами, переселення запорожців на цих умовах справді відбулося. Сталося це 1785 р. Кількість козаків сягала 8 — 10 тисяч. Найбільш вагомим свідченням цього є опис життя запорожців у Багці, виданий 1789 р. австрійським офіцером Ф. Гендльовичем, де описано історію Запорозької Січі, звичаї запорожців, до тексту додано малюнок із зображенням кошового омана козаків.
У сучасній українській науці цей факт переселення вважається доведеним. Однак і досі залишається невідомою подальша доля запорожців. У класичній праці Карла фон Черніга «Етнографія Австрійської монархії» (Відень, 1857 р.) розповідається, що через небажання одружуватися це плем’я поступово вимерло. Українські дослідники наприкінці XIX ст. сприймали це твердження з недовірою... Можливо, частина козаків і злилася з місцевим населенням, але найвірогідніше, недовго затримавшись у Багці, вони попрямували далі шляхом, кінцевим пунктом якого стала Задунайська Січ».
ПІСНІ НА ЗГАДКУ
Щоб попрощатися з Новим Садом, я піднявся на високу гору Фрушку до Петроварадинської фортеці і звідти довго милувався прекрасною панорамою міста. Псували краєвид лише зірвані мости через Дунай під час бомбардування Сербії авіацією НАТО в нещодавній війні. Покалічені ракетами залізобетонні споруди нагадували зламані хребти величезних китів, які впиралися колись у два береги великої ріки і по них люди ходили та їздили одне до одного.
На згадку про Сербію українці подарували мені кілька дисків зі старовинними українськими піснями в чудовому виконані сучасних ансамблів. А серби, крім фотоальбомів, подарували також мені свої пісні — і старі, і сучасні. Серед них ще й чудові пісні Радмили Караклаїч, які я замилувано слухав у студентські роки...
