Життя — стихія, бо воно ніколи не буває без різних несподіванок та пригод... Коли ми з Євгеном Думичем їхали по місту Славонський Брод, на зеленому полі я побачив білу лелеку з одним опущеним до землі чорним крилом. Попросивши водія зупинитися, я вийшов з авто і почав фотографувати красивого птаха. Лелека дозволяла підійти мені все ближче й ближче, але не злітала у повітря, бо праве крило у неї було, мабуть, перебите... «Якийсь дивний птах, — сказав я водієві, — він майже не боїться людей і не літає. Тут має бути якась історія...» — «Поїхали до школи, — запропонував несподівано Євген, — і там діти розкажуть вам про Малину і Клепитана».
Школярі хоч і не знали української мови, але почали захоплено розповідати про їхнього майстра виробничого навчання Степана Вокіча, який 16 років тому йшов вудити рибу і побачив на березі річки молоду лелеку з пораненим правим крилом. Піднявши знесиленого птаха, він приніс його додому, обробив рану йодом і перев’язав крило бинтом. Годував Малину (ім’я від слова маленька) дрібною рибкою та шматочками сосисок. Рана на волі загоїлася, але птах злетіти у повітря не зміг...
Восени Степан Вокіч разом із учнями зварив міцний металевий каркас для гнізда і закріпив його на даху сараю, що стояв на подвір’ї школи, а до нього від землі проклав зручний трап, по якому Малина могла б підніматися до своєї нової оселі. Біля гнізда чоловік прикріпив пластикову діжку з водою, в яку він і діти приносили для птаха дрібну рибку... Крім цього, над гребенем даху сараю майстер та його учні спорудили ще один горизонтальний трап, по якому Малина мала можливість, ніби фотомодель, прогулюватися біля свого гнізда і милуватися згори навколишніми краєвидами...
На зиму лелеку переселили в сарай у зручний вольєр, який у холодну пору обігрівали пічкою-буржуйкою...
А весною, коли у синьому небі різні птахи летіли з вічно теплої Африки у бік Північного Льодовитого океану, до Малини спустився з-під хмар схожий на неї красивий птах і довго клекотав довгим червоним дзьобом. Мабуть, освідчувався у коханні...
Невдовзі у гнізді з’явилося троє яєчок, а потім і троє пташенят. Одному Клепитану було важкувато їх прогодувати, тому йому охоче допомагали школярі, особливо ті, хто любить ловити рибу...
А восени Клепитан полетів у вирій. Люди думали, що він більше не повернеться до Малини, а він повернувся весною у травні. І наступної осені знову полетів у далеку Африку, а тоді, коли птахи летять із вирію у бік Північного Льодовитого океану, як і торік, повернувся назад до своєї Малини.
І так — вже 16 років...
Із журналістського проекту «Українці на Балканах»
