— Як ви вважаєте, що заважає нашим журналістам усерйоз ставити питання про впровадження у вітчизняному телевізійному просторі європейських стандартів взаємовідносин власників ЗМІ і творчих колективів? Що заважає власникам ЗМІ йти до цих стандартів?
Ігор СКЛЯРЕВСЬКИЙ, «ТСН», «1+1»:
— Ніякі стандарти взаємовідносин власників ЗМІ та журналістів «впровадити» просто неможливо. За наших умов це те ж саме, що нав’язати столовий етикет канібалам. Завжди будуть конфлікти там, де йдеться про політичну ідеологію, «агітацію і пропаганду». Журналіст у такому випадку шукає компроміс між перспективою втратити роботу та бажанням зберегти хороші стосунки з власною совістю. Але бувають рідкісні випадки, коли власників ЗМІ цікавить бізнес, а не зведення рахунків зі своїми політичними конкурентами. Саме бізнес, тобто гроші від реклами. Популярність, а звідси — гроші може принести тільки газета й телеканал, журналісти якого розповідають про те, що відбувається, неупереджено і професіонально. Це і є те, що називають «європейськими стандартами». У нас нормальні стосунки можливі частіше за все тоді, коли газетою, каналом або хоч би частиною їх акцій володіють іноземці. Іншим до цих стандартів треба просто дорости. Доростемо — тоді політики займуться політикою замість бізнесу, бізнесмени — навпаки, тоді й журналісти змінять пропаганду на журналістику.
Марина СОРОКА, парламентський кореспондент, «Інтер»:
— Передусім треба визначити, до яких європейських стандартів ми прагнемо. Принцип «хто платить, той і замовляє музику» спрацьовує скрізь — у Європі, в Росії, в Україні. Я не можу погодитися з твердженням, що зарубіжні ЗМІ не залежать від своїх господарів. Вони точно так само, як і українські мас-медіа, залежні. Тільки міра залежності — різна. Війна в Югославії — яскраве підтвердження цього. Від джерела фінансування залежали акценти, які розставляли зарубіжні мас-медіа. Я можу погодитися з тим, що рівень незалежності ЗМІ перебуває в пропорційній залежності від рівня демократії і матеріальної забезпеченостi громадян. Адже річ не в заангажованості того чи іншого видання або рівня стосунків власників ЗМІ та творчих колективів, а у відсутності вибору. Економічна нестабільність і нестача грошей у переважної частини населення України не дозволяє співвітчизникам купувати видання різної політичної спрямованості або перемикати кнопки телевізора. Не в усіх є кошти на новий телевізор і сучасну антену. Тому в більшості випадків українці задовольняються тими кнопками, які є, і дивляться ті телеканали, які доступні. У журналістів також часто відсутній вибір — адже незгода з політикою видання, наприклад, може поставити під сумнів добробут родини. Обирати доводиться і господарям ЗМІ — не всякий захоче жертвувати власним бізнесом або політичною кар’єрою тільки через бажання наблизитися до європейських стандартів. Про них можна буде говорити тоді, коли в Україні буде європейський рівень життя. Хоч прагнути до цього треба. Поки і журналісти, і телеглядачі, і читачі газетних шпальт, а також власники ЗМІ в Україні — заручники економічної нестабільності.
Денис ЖАРКИХ, СТБ:
— По-перше, для того, щоб ЗМІ працювали в європейському режимі, потрібне суспільне замовлення. Такого просто немає. Тобто є заклинання про те, що Україна — це європейська країна, але дуже вже по-азіатськи вони звучать. Азіатський компонент в українській культурі значно більш вагомий, ніж це заведено вважати. Так, наприклад, у виробничому менеджменті його більше, ніж у Туреччині. Мається на увазі необов’язковість, начальницьке свавілля, корупція в середовищі чиновників, негласне заохочення крадіжки.
По-друге, журналісти не можуть самі вивести свій ЗМІ на рівень європейських просто тому, що це не їх гроші. Це функція менеджменту. Менеджер вкладає гроші в того або іншого журналіста і домагається цим необхідного ефекту. Як правило, в українських журналістів гроші не вкладаються. Заохочення йдуть не за принципом доцільності, а за принципом слухняності (азіатський принцип). Від азіатського способу керівництва навряд чи можна чекати європейського продукту. Правда, ніщо не заважає журналісту самому ставати європейцем. Але тоді не варто дивуватися, що азіатське керівництво його чомусь не заохочує. Тут уже або європейський вибір і життя без премій і звань, або надбавка до платні і кар’єра, але повна залежність від волі «вищестоящих» товаришів. Для тих, хто досі мучиться дилемою, можу навести цифри. У середньому журналіст-лизоблюд отримує на 100—200 доларів більше, ніж його колеги. Тобто різниця складає заробіток провінційної повії (навантаження приблизно таке ж). Так що європейський вибір робіть самі.
Захар БУТИРСЬКИЙ, «Новий канал»:
— По-перше, ставити будь-які питання всерйоз заважає закритість наших медіа-холдингів. Про власників українських телеканалів журналістам цих каналів відомо не більше, ніж звичайним телеглядачам. По-друге, у нас не існує сильних творчих колективів. У нас є начальник, його оточення, а також усі інші, хто змагається за місце під сонцем, за близькість до тіла. У результаті професійна конкуренція (абсолютно нормальне явище) на більшості українських каналів відсутня. Боротьба ведеться не за якість телепродукції, а за міцність позицій, наче колись у парткомі.
Але і в Україні я зустрічав приклади західного, цивілізованішого підходу на телебаченні, де журналісти до певної міри відчувають себе творчо незалежними. Усі їхні права і обов’язки чітко прописані в контракті, який, до речі, перш ніж підписати, варто уважно прочитати, ще краще — порадитися з адвокатом. Тоді якщо журналіста й виженуть з роботи за ідеологічно невитриманий сюжет, то він зможе хоча б формально відновити справедливість через суд.
В Україні телебачення — не засіб заробляння грошей у нормальному розумінні, ринковим шляхом. Гроші заробляються переважно не рекламою і не інвестиціями у майбутні прибуткові проекти, а лояльністю до певних політичних кіл. Газети і телеканали постійно купуються і продаються (під вибори, наприклад, тоді їхня ціна значно зростає), власники швидко змінюються, так що ні про які стандарти, правила, традиції не може бути й мови.
Євген ФЕДЧЕНКО, автор і ведучий програми «Вікна у світ», СТБ:
— На мій погляд, якоїсь європейської або американської моделі співвідношення «бізнес — творчість» не існує. Існує єдине правило, якого дотримується кожний власник ЗМІ: якщо я плачу за це гроші, то ВОНО повинно приносити мені прибуток. Уся різниця якраз в тому і полягає, хто що розуміє під словом прибуток. Більшість західних медіамагнатів (про Росію ми в цьому випадку говорити не будемо — там ситуація, вельми схожа з Україною) під прибутком мають на увазі саме прибуток фінансовий, який не варто плутати з політичним впливом. Тут, в Україні, частіше за все ні про який прибуток говорити не доводиться, точно так само, як про високі рейтинги або тиражі — все це міфи. Українським медіамагнатам ЗМІ потрібні в першу і останню чергу виключно як інструменти впливу або, якщо хочете, інструменти тиску. І їх ефективність оцінюється якраз у залежності від цього впливу. Але це стосується не тільки України або Росії. Мені бачиться дуже важливою деталлю діяльності ЗМІ на Заході те, що крім фінансового прибутку, ЗМІ є часто певними інструментами в політичній боротьбі, оскільки бізнес ніде не може існувати у вакуумі. Якщо, наприклад, магнату Мердоку важливо, щоб у Китаї дозволили йому ретранслювати футбол по його супутникових каналах, то при цьому ми можемо бути впевнені, що жодна газета, яка йому належить, не виступить, скажімо, проти плачевного стану прав людини у Китаї. Той журналіст, який усе ж захоче покритикувати Китай, звичайно ж, зможе це зробити, але вимушений буде при цьому змінити місце роботи. Інша справа, що на Заході роботодавець (власник ЗМІ) буде до останнього намагатися втримати цього журналіста саме у своїй газеті або на своєму телеканалі, оскільки він знає, що весь його бізнес тримається саме на цьому конкретному журналістові, який є високооплачуваним професіоналом (читай: дуже дорогим товаром, якого на ринку не так уже багато), який має свою думку, що не збігається з думкою власника, і готовий її захищати, навіть якщо йому доведеться змінити роботу. Ось у цьому і полягає принципова різниця.
