Художники Юрій Денисенко та Юлія Твєрітіна щойно закінчили Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури. До сфери їх зацікавлень належать станковий та монументальний живопис, графіка, книжкова ілюстрація, арт-кераміка. Вони були учасниками всеукраїнських виставок та зарубіжних бієнале з графіки та ілюстрації.
Уже протягом кількох років вони беруть участь у створенні незалежного театрального журналу «Коза», який є швидше витвором мистецтва, аніж просто журналом. До речі, інтерв’ю із засновниками, видавцями та основними творцями «Кози» — Богданом Поліщуком та Оленою Рачковською — «День» опублікував минулої осені.
Окрім офорта і гравюри, елітарної у світі образотворчого мистецтва графіки, Юлія Твєрітіна займається так само елітарною, щоправда в межах журналістики, карикатурою. «День» вирішив познайомити своїх читачів із цими молодими художниками. Зокрема, саме Юлія є автором тих героїв, які сьогодні вперше з’явилися у «Дні» і виступають своєрідними провідниками на шпальтах «Прес-клубу».
Юлія ТВЄРІТІНА: — Зазвичай випускники стають дизайнерами, ілюстраторами книжок. Особисто я можу сподіватись хіба на індивідуальні замовлення. Причому мої роботи купують переважно іноземці. Справа в тому, що український офорт відомий своєю якістю. В Україні взагалі дуже сильна школа графіки. Часто графіку купують в українських художників, а потім значно дорожче перепродують її в закордонних галереях.
— Якщо детальніше говорити про українську графічну школу...
Юрій ДЕНИСЕНКО: — Якщо говорити про минуле століття, то, оскільки за радянських часів серед усіх союзних республік найближчою до Європи була Україна, то такі художники, як Андрій Малишко, стажувалися в Парижі. Тому українське мистецтво розвивалося в європейському контексті.
Щодо сучасної молоді, то зараз проводиться чимало конкурсів та акцій для молодих художників. Та роботи, які подають на такі конкурси, як мені здається, — переважно низької якості. Зараз мистецтво розвивається в кількох напрямках: contemporary, що часто має запах гнилого м’яса, «андріївське», тобто ужиткове мистецтво на кожен день, та академічне.
— Цю третю гілку, між іншим, суспільство знає найменше. Усі бачать тусовки в галереях, усі бачать Андріївський узвіз, а от академічне мистецтво...
Ю.Т: — Справа в тому, що за кордоном сучасне мистецтво виникло на певному етапі, як логічний етап певного процесу. Художники, що займаються contemporary, акумулювали в собі також і академічне мистецтво. У нас же молоді митці, які не володіють базовими принципами образотворчого мистецтва, відразу беруться за contemporary.
— Це характерно для всього пострадянського простору, який свого часу випав із європейських художніх процесів, чи це суто наша особливість? Для Росії, наприклад, це характерно?
Ю.Т.: — У Росії більшою мірою тримаються за свій академізм. Художники, які працюють у жанрі contemporary, — це здебільшого не молоді митці, а поважні художники, які дійшли до цього в процесі своєї творчої еволюції. Вони й у радянський час робили те саме, тільки в підвалах.
— А зараз в підвалах академічне мистецтво...
Ю.Т.: — Ні. Проблема в іншому. У нас є хороші художники, але вони нікому не потрібні.
— Скільки людей, наприклад, із вашого курсу продовжує займатися академічною графікою?
Ю.Т.: — З цією технікою працює небагато людей, адже вона — складна та потребує значних зусиль. Значно простіше сидіти за комп’ютером та займатися версткою, на користь чого, власне, багато хто й робить вибір.
Ю.Д.: — Щоб займатися офортом, треба мати матеріально-технічну базу: хороше обладнання, кілька приміщень. До того ж ця техніка шкідлива для здоров’я.
— Чи є у вас відчуття певного світоглядного конфлікту між художниками, які працюють у академічному мистецтві, та тими, які працюють у contemporary?
Ю.Т.: — Ті, люди які почали займатися contemporary, вважають, що академічне мистецтво — це щось зайве та непотрібне. І вважають, якщо вони відразу прийшли в contemporary, то можуть з неповагою ставитися до академістів, називаючи їх ремісниками.
— До речі, про ремісництво. У нашій країні знецінено ручну роботу. З чим це пов’язано, на вашу думку?
Ю.Д.: — З тим, що ручну роботу ігнорують медіа. До того ж багатьом людям, які, скажімо так, не в темі, простіше купити звичайну чашку за 15 гривень у супермаркеті. Нещодавно ми спробували виставити наші роботи на Андріївському узвозі. Одного разу там проходив один відомий галерист, який займається сучасним мистецтвом. Він поглянув на наші роботи... й пішов далі.
Ю.Т.: — Ми з цим галеристом, до речі, спілкувалися на одній виставці, він по великому секрету сказав мені, що він сам не знає, що таке сучасне мистецтво в Україні. І хапається за художників навмання. До нього приходять люди, скажімо так, «нові українці», дивляться на графіку — й просять щось на полотні. Бо для них те, що на полотні, — вже справжнє мистецтво, це вже круто. Тому багато хто з художників-графіків переходить на друк на полотні. Левова частка митців взагалі перейшли на принтерний друк творів, виконаних за допомогою комп’ютерних технологій. Це вже — не живопис.
— Ви вже згадали фактор медіа. І тут із вами цілком можна погодитися. А що ще?
Ю.Д.: — Академія готує також і мистецтвознавців. Просування художників — це теж їхнє завдання. Художник має робити свою роботу, а поруч має бути менеджер, мистецтвознавець, який просуватиме його. Як правило, ці менеджери беруть за роботу понад половину грошей від продажу. Наприклад, український графік Павло Маков розповідав, що його роботу продали на Sotheby’s за 30 тисяч, але йому дістались якісь крихти. Кожен повинен займатися своєю справою. Художник не повинен бігати по телеканалах і газетах, пропонуючи себе як об’єкта уваги.
Ю.Т.: — Щодо цього наше суспільство, до речі, розвивається. Є певна молодіжна тусовка художників, молодіжна тусовка дизайнерів... Вони одне одного знають, бачать, хто чим займається. Така комунікація також дуже важлива.
