— Романе Мар’яновичу, хто з класиків літератури, на вашу думку, зараз на часі? До кого потрібно повертатися передусім?
— Нині минає 200 років із дня народження Маркіяна Шашкевича. На жаль, на цей ювілей майже не зважають, хоч коротке 32-річне життя Шашкевича було справжнім подвигом. Відомо, що він був сучасником Тараса Шевченка, головною постаттю «Руської трійці». Але мало хто знає, що саме він урятував нашу мову від «латинського» шляху. На той час ця ідея мала багато прибічників, які наголошували, що, обравши латиницю, ми нібито станемо ближчими до Європи. Шашкевич запевняв, що це не так, стверджував, що кирилиця нам «Богом дана», тобто вона не привнесена зовні, а витворена в процесі культурного становлення української нації. До того ж, казав він, якби Галичина пішла «латинським» шляхом, то відірвалася б від «материкової» української літератури та культури.
Тоді як служіння в храмах відбувалося або польською мовою або латиною, саме Маркіян Шашкевич першим виголосив проповідь у соборі Святого Юра українською.
Цим його заслуги не вичерпуються. Крім іншого, він — автор першого українського сонета та першої української читанки.
Але помер Шашкевич майже нікому не відомим, втративши зір і слух, не лишивши по собі ані портрета, ані світлини.
Пізніше Іван Франко сформувався саме на тому підґрунті, який заклав Маркіян Шашкевич як поет та перекладач, зокрема «Слова о полку Ігоревім», і назвав його скромну за обсягами творчість революційною. Тільки той факт, що пам’ятники Шашкевичу стоять у Римі, в Канаді, що в Перемишлі гімназія носить його ім’я, — вже про щось свідчить.
На жаль, 200-річний ювілей Шашкевича у нас «провис». Ювіляр не матиме навіть повного зібрання своїх творів, яких не так багато. Парадоксально, але в 1980-х роках 175-річчя з дня народження Шашкевича відзначалося з великим розмахом. Було реконструйовано його родинну садибу в Підлиссі на Золочівщині, встановлено пам’ятник у Львові, відбулися літературні вечори в Києві, Львові, Бережанах, Москві та Мінську.
— Чому ж тепер його оминають увагою, як гадаєте?
— Наше суспільство та громадські інституції звикли жити за вказівками «згори». Усі чекають на Указ. Панове, за цю справу повинна взятися інтелігенція та священництво!
У селі Нестаничі Радехівського району, де Шашкевич свого часу жив і служив парохом, люди власноруч створюють музей. Щоправда, приміщення, в якому він жив, не вціліло, але збереглася одна з церков, яка пам’ятає Шашкевича. До речі, в селі Новосілки, де він помер, по хатах чи не всієї Галичини крім ікон висіли три портрети: Шевченка, Франка й Шашкевича. Це не просто декоративний культ, це подяка людині, яка обстоювала нас перед агресивною експансією чужинців. Актуальність Шашкевича сьогодні — не примітивно-декларативна, а політична. Так само, як за часів Шашкевича, сьогодні в Україні закривають українські школи. Так само, як у ХІХ столітті, нам кажуть: «ця мова вам не потрібна». Декларують проєвропейську орієнтацію, а в що вона має втілитися, не уточнюють. У позаминулому столітті до цього також закликали. Але Шашкевич орієнтувався передусім на Шевченка, на національну культуру. Власне, у Шашкевичі, Богдані-Ігорі Антоничі, Святославі Гординському ми бачимо колосальний приклад того, як, зберігаючи в собі дух місця народження, думкою, ділом, зусиллям та всією творчістю необхідно «вливатися» в широчезний простір загальноукраїнської культури.
Можливо, сьогоднішня експансія має менш загрозливі масштаби — зрештою, ми маємо власну державу, але, так чи інакше, небезпека існує. То давайте захистимо Маркіяна Шашкевича, тоді й він захистить нас!
«ПРОЦЕС ПОВЕРНЕННЯ ДО ЗАБУТИХ ІМЕН ТРИВАЄ, АЛЕ БРАКУЄ ЗАГАЛЬНОЇ КООРДИНАЦІЇ»
— Пане Романе, чи не здається вам, що існує зв’язок між цим наступом, про який говорите, і тим, що такі особистості, як Маркіян Шашкевич, не були повноцінно повернуті до національного інтелектуального обігу? Хто мав би цим перейматися і чому не переймається?
— Не можу сказати, що цим зовсім не переймаються. Протягом останніх років було зроблено чимало. Якщо простежити поетичну лінію, то побачимо, що до нашого літературного обігу повернулися, приміром, Богдан Лепкий, Олег Ольжич, Євген Маланюк. Тут варто віддати належне літературознавцеві Володимирові Панченку, який разом зі своїми однодумцями зробив колосальну справу, заговоривши про Євгена Маланюка та Володимира Винниченка.
Тобто процес повернення забутих імен у сьогодення триває. Проблема в іншому — у відсутності загальної координації.
Нещодавно у видавництві «Світло і тінь» з’явилася книжка «Світи Святослава Гординського». На презентацію видання приїхали дві доньки Гординського — Лада і Лариса. Одна з них живе у Франції, друга — в США. Вони передали Україні архів свого батька. Це колосальний набуток дивовижної людини, яка, окрім поетичної, перекладацької, мистецької спадщини (Святослав Гординський розписав 56 українських церков!), залишила по собі сотні статей про своїх сучасників — художників, архітекторів, скульпторів. Попри те, 100-річний ювілей із дня народження Гординського відбувся, можна сказати, формально. Чия в тому вина? Частково — інтелігенції, бо ми не змогли сформувати до митця з боку владних структур належного ставлення. Тому, коли ми говоримо про двохсотрічний ювілей Шашкевича, то, передусім, потрібно шукати спосіб правильної координації зусиль. Можливо, вихід — у створенні громадського комітету. Але він, так чи інакше, потребуватиме підтримки і з боку держави, і з боку громадян, і з боку засобів масової інформації, які, як правило, залишаються осторонь подібних подій.
Якби держава провадила розумну культурну політику, то завдяки минулорічному ювілею Богдана-Ігоря Антонича ми засвітили б в європейському просторі Україну. До речі, наші можливості були б значно переконливішими, якби нам вдалося залучити дипломатів. Подивіться, як, скажімо, наші друзі-поляки творили і створили в Кременці столицю поетичного світу Юліуша Словацького. На жаль, ми не можемо подібним чином вшанувати пам’ять згаданих уже Богдана Лепкого та Богдана-Ігоря Антонича, Уляни Кравченко. Адже офіційні чинники не працюють.
Тимчасом наближається 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Чи хтось готовий видати хоча б путівники закордонними меморіальними місцями, пов’язаними з Шевченком? Хто останнім часом бував у казахстанському Новопетровську, який нині називається Форт-Шевченко, де поет сім років відбував заслання? Свого часу я пропонував «окультурити» це місце, але мою пропозицію не внесли в жоден реєстр.
Словом, традицію глибинного вшанування рідної культури та особистостей, що її творили, ми втратили.
ПРИРОДНИЙ КОНТУР — ПОВЕРТАЄТЬСЯ
— Щойно ми говорили про окремих особистостей, а якщо спробувати оцінити рівень реставрації українського світу загалом?
— Роботи, звісно, непочатий край. Але почну з конкретики.
Нині триває відбудова церкви Святого Духа, яка пам’ятає Шашкевича та інших учасників «Руської трійці», з якою пов’язана діяльність митрополита Андрея Шептицького та патріарха Йосипа Сліпого. Історія цієї церкви — непроста. Першого удару їй завдала німецька бомба 1939 року, а добила — радянська влада в 1950-ті роки. На її місці зробили тенісний корт...
Безумовно, важливо працювати над облаштуванням письменницьких садиб. Приміром, садиба Шашкевича відновлена з пустиря. І діти, які, виростаючи, ходять повз неї, мають відчуття, ніби вона стоїть там вічно. Повертається природний контур, повертається питома атмосфера. Водночас садиба Івана Франка в Нагуєвичах, яка горіла кілька разів, відновлена, з огляду на експонування творів письменника, проведення літературних зустрічей тощо.
Я мрію про те, щоб були відновлені палаци, маєтки, замки. Вони є надбанням суперечливої, часто болючої історії, причому не лише української, а водночас кількох культур.
Ще один аспект реставрації українського простору — це маленькі містечка. Волинські Афіни — Кременець, подільські Афіни — Бережани... Ці культурно-духовні центри вимагають колосальних зусиль — інтелектуальних, організаційних, фізичних — від кожного мешканця.
«Реставрація» України — це складний, але вдячний процес, бо матеріальне відновлення означає відновлення духовне.
Сьогодні я дивлюся на Лавру, на Золоті ворота і пригадую свої перші враження від тієї руїни, яку побачив на цих місцях, коли приїхав до Києва молодим літератором на початку 1960-х років. З іншого боку, я страждаю, спостерігаючи, як у Києві — місті, що має неповторний характер, свою пейзажну, архітектурну спадкоємність, свої контури та профілі, будують бетонні кукурудзяні качани сатанинських масштабів...
— А що скажете про Львів? Деякі львів’яни доволі скептично і навіть в’їдливо відгукуються про нинішню культурну атмосферу міста...
— Великою мірою в сучасному Львові панує розпорошеність, пасивність, люди зневірені, порозбігалися по різних кутках, деякі замкнулися в собі, а той, хто приходить до влади, переважно зайнятий своїми особистими інтересами. Сьогодні, коли умови, здавалося б, значно кращі, аніж кілька десятиліть тому, ми маємо, з одного боку, свідомий опір певних сил, які не хочуть українського відродження, з іншого — апатію серед творчих людей, а з боку багатьох можновладців — байдужість. Я не поширюю це твердження на всіх львівських керівників, але мене турбує примітивне бачення європейськості нашого міста, яка нібито має вичерпуватися барами, пивом, «мармолядою» або «чоколядою». Особливо різко я виступаю проти позиціонування Львова як міста батярів, тому що батяри — це кишенькові злодії, дрібні хулігани з власним фольклором та сленгом. Так, вони мали свій мікросвіт, але тепер комусь хочеться поширити їх на увесь Львів. Та коли ж ми дивимося «Тригрошову оперу», то не вважаємо, що створений Брехтом образ уособлює весь Берлін. Багатокультурність Львова — це гармонія різнонаціональних складових. Серед яких український — серцевинний...
AD FONTЕS
— Минулого року ви відкривали Бібліотеку імені Богдана-Ігоря Антонича в Греції. Як вона почувається сьогодні?
— Наразі вона має символічний характер. Це лише окремі книжкові стелажі, але люди до них горнуться. Зокрема, на початку березня там відкрилася виставка художника Євгена Безніска, присвячена Шевченкові. Зацікавлення з боку українців, які живуть у Греції, ця бібліотека неодмінно викликає.
Що ж до моїх особистих вражень, то для мене Греція стала великим відкриттям. Особливо в сенсі того, як сучасні люди співіснують із руїнами давнього світу. У мене виникло таке відчуття, що ці колони, капітелі, камені випромінюють щось ніби недочитане. Хочеться все це в уяві скласти, побачити вулиці стародавніх міст, «зустріти» тогочасних людей. Для мене як для поета в Греції було кілька зацікавлень. По-перше, антична культура — адже вона стала частиною і нашої культури. По-друге, надзвичайно інтелігентна аудиторія українців, які там живуть. Відверто кажучи, я ніколи не бачив, щоб діаспора аж так зацікавилася своєю рідною літературою — і класичною, і сучасною. Власне, саме завдяки цим людям та активним українцям і, передусім, мистецтвознавцю Христині Береговській постала перша в Європі українська закордонна бібліотека імені Антонича.
Зрештою, під враженням від перебування в Греції я написав кілька віршів, але публікувати їх не поспішатиму. Думаю, вони стануть частиною майбутнього циклу.
— Чи відчули ви як поет спільність культурних кодів, що є властивою середземноморському простору, до якого, по суті, належить і Україна?
— Так. Поняття «середземноморська цивілізація» можна тлумачити як образ цивілізації, яка постала безпосередньо на просторі, окресленому берегами Середземного моря, але насправді вона мала вплив на формування значно ширшого простору. Україна водночас і безпосередньо, й опосередковано пов’язана з цією цивілізацією. З одного боку, наша культура росла і розвивалася в цьому контексті, але, разом із тим, вона не скута буквалістичними запозиченнями з нього. Ми вільні, але, скажімо, те чи інше античне ім’я або назва певного твору викликає в нашій пам’яті власне українські асоціації. Наприклад, коли я чую про давніх співців Еллади, то згадується ім’я Петра Ніщинського, який, так би мовити, бурлескно перекладав античних авторів, і водночас бачу типового, але суперсучасного львівського інтелігента Андрія Содомору.
У Греції тільки й устигай фіксувати враження. Головне — не перетворитися на банального туриста.
— А що означає «не бути банальним туристом» у Вашому розумінні?
— Банальний турист — це той, який у натовпі ходить по музеях і храмах, вислуховує набір інформації та мчить собі далі, забувши про все попереднє. А небанальний турист — це людина, яка спілкується з історичним часом і прагне побачити себе в цьому часі. Хоч я живу в ХХІ столітті, але хочу побачити себе на вулицях Стародавнього Рима. Треба побачити в руїнах дивне, прекрасне — і творити, відновлюючи античні амфори власною уявою та добрими намірами. І полюбити грецьку дощову пізню осінь, щедру на рясні оливкові та помаранчеві дерева. До речі, коли я побачив помаранчеві сади в їхньому природному колориті, то відразу забув про пов’язані зі словом «помаранч» українські «штампи» і повернувся до джерел. Це поняття ad fonts — «до джерел» — стосується не лише пізнання, а й певного емоційного стану.
Біля одного невеличкого грецького храму ми побачили скромний пам’ятник Тарасові Шевченку. Він виглядає дуже органічно в тому милому скверику. Я навіть подумав: якби Тарас Григорович того забажав, то після важкої школи життя, яку йому довелося пройти, після всіх каторжних поневірянь грецькі музи одразу пустили б його на Парнас без жодних перешкод. І там він чудово співіснував би з ними, бо для нього, як і для всієї високої української культури (у числі Шашкевича, Франка, Гординського...), світ античного мистецтва та краси був абсолютно природним.
