У Олега Филика — багато соціальних ролей. Він — політичний журналіст, ведучий програми «Іду на Ви» стрийського телеканалу «Лан», засновник та головний редактор місцевої газети «Право на правду». У пана Филика дві вищі освіти — міжнародної економіки та права і вісім років стажування та практики у Великобританії. Проте він повернувся в Україну, на свою батьківщину — у Стрий, і це якраз той позитивний приклад місцевого патріотизму. «Я — корінний стриянин, і мені набагато більше подобається працювати там, де ти сам можеш щось вирішувати, ніж у великих медіа-холдингах у ролі «подай-принеси», — каже у розмові з «Днем» Олег Филик. — Я завжди був індивідуалістом і людиною, яка має мужність користуватися власним розумом». Із журналістом-правником спілкуємося про те, чи можуть програми регіональних медіа стати альтернативними майданчиками для якісної комунікації як противага сповзанню у масовість центральних каналів, у що виродилася сьогодні політична журналістика і про інтелектуальний патріотизм.
— В Україні займатися журналістикою, не маючи жодних правових навиків, дуже важко. Якщо ми говоримо про об’єктивну, незалежну журналістику. Перші мої журналістські потуги почалися у Лондоні, в компанії ВВС, де я плідно співпрацював із нащадками українців першої і другої хвилі еміграції. Тоді я ще був далекий від політики, мене більше цікавила спортивна, соціальна, економічна тематика, оскільки за фахом я економіст. Уже потім почав контактувати із представниками посольства у Великобританії, цікавитися кон’юнктурними процесами, які відбувалися в Україні. Тоді саме йшов активний процес становлення незалежної журналістики, з’являлися видання, які дозволяли собі мати власну думку, а це неабиякий плюс. На сьогодні я є власником регіонального друкованого видання «Право на правду», яке охоплює кілька міст Львівської області. Це диктувалося потребою і вимогою часу. Звідти ж ідея моєї авторської телепрограми «Іду на Ви». Сьогодні ми часто говоримо про інформаційне гетто та ментальні токсини, які отруюють наші голови. Мешканці Стрия все ще інформаційно обмежені при всьому розмаїтті ЗМІ. І ми намагаємося вирівняти цю ситуацію.
— На великих загальнонаціональних телеканалах програми найчастіше відображають інтереси власників ЗМІ. Наскільки відмінна ситуація у регіональних медіа?
— Якщо говорити про політичне середовище, то хотів би зазначити, що наше суспільство подорослішало. Але люди все ще не вміють вибирати, а це — фундаментальна проблема. Проте українці почали цікавитися політикою — не тією, яку транслюють за сотні тисяч доларів по центральних каналах, а справжньою. На регіональному рівні теж є свої проблеми. Збереглися «удільні князівства», які блокують децентралізацію, продукують вихолощені смисли, мовляв «риба гниє з голови», але насправді все починається на місцевому рівні. Щодо самої програми «Іду на Ви», то її становлення супроводжувалося цілою низкою судових процесів. Усі зацікавлені у «круговій поруці», щоб все виглядало гладенько і прийнятно. Ми виборювали право на існування роки три-чотири. Зрештою, власники каналу побачили, що програма користується попитом, люди нею цікавляться і тоді всі питання зникли самі собою. У постмайданівський період до нас приїжджало дуже багато політиків високого рангу. Можливо, вони їхали відпочивати у Карпати, а ми їх «підсікали». (Сміється). Нардепи відчували себе розкуто перед невеликою аудиторію, а ми робили так, щоб це побачила максимально велика кількість людей.
— То все ж таки, чи достатньо сил і можливостей у локальних політичних телепрограми для створення альтернативних майданчиків на противагу «шустеризації»?
— Єдина конкурентна складова регіональною журналістики полягає в тому, що туди можуть приходити люди не за гроші, які несуть щось нове. Мене часто звинувачують в тому, що ми системно критикуємо органи різних гілок влади. Але треба чітко розмежовувати критику і критиканство. Критика — це носій вдосконалення, «дамоклів меч» над чиновником, який змушує його удосконалюватися, а критиканство — це звичайне «жовтярство», замовна схоластична атрибутика, яка сама собою відійде.
— Що сталося з українськими політичними журналістами і політичною журналістикою загалом?
— Знівелювалася повністю професійна складова як така. Влада в Україні розпещує, уражає вірусом вседозволеності. У кожного є особистий моральний бар’єр. З’являється статус, повноваження, легко дається те, чого раніше було важко досягти. Але якщо ти займаєшся журналістикою виключно для того, щоб отримати мандат депутата — тоді це меркантильна журналістика. Політична журналістика в Україні на сьогодні є бідною. Саме тому я негативно ставлюся до тих, хто використовує методи маніпуляції, отруює інформаційними токсинами простий люд, який затиснуто у лещатах бідності, апатії і зневіри. Як швидко перефарбувалися ті канали, які донедавна пуцували (чистили) взуття Януковича — це і є інформаційне пристосуванство. На сході маємо проблему — російські канали і досі транслюються навіть на звільнених зонах. Діяльність Міністерства інформаційної політики викликає когнітивний дисонанс. Але наш галицький глядач — розумний. Для мене Україна починається з Галичини, ми завжди були подразником, і що більше нас стискали, то більше ми «пружинили». Можливо, колись це зміниться. На Заході патріотом бути легко. Важче бути патріотом там, де ти — в меншості не тільки фізично, а й ідейно. Але зараз бачимо ситуацію з АТО чи навіть із Харківською областю. Сьогодні ми пожинаємо плоди минулих років, відгукуються російськомовні школи. Я принципово, коли мене намагаються не розуміти, переходжу на англійську. Якщо ти не хочеш говорити мовою тієї землі, на якій ти стоїш, то ми з тобою не говоритимемо твоєю мовою. Щоб викорінити це, потрібна робота не однієї генерації.
— Але якою буде суспільно-політична ситуація, поки зміниться не одна генерація...
— Все залежить від того, наскільки швидко прозріє люд. У нас є українська влада, але вона не народна. Помінялися лише куратори грошових потоків і відбулася декоративна зміна владних крісел. Так довго тривати не може. Має пройти самоочищення політичного сектору. Політичне еліта і досі вбачає в країні звичайний бізнес-проект для заробляння грошей. Не думаю, що хтось зацікавлений в тому, щоб ця країна стала самодостатньою. Усі ці реформаторські потуги керівництва країни, особливо нашого прем’єр-міністра... Гадаю, йому вже дали «червону картку» на міжнародному рівні. У день, коли перестануть давати гроші у цю країну, у нас почнуться дуже цікаві процеси. І цей день не такий далекий від нас. Не можна дурити всіх і постійно — тут навіть не треба бути журналістом, щоб це розуміти...
Політична журналістика змінювалася із суспільними настроями. Раніше люди більше довіряли політикам, зачаровувалися харизмою. Зараз простого обивателя важко переконати в тій чи іншій тезі, поки людина не вислухає всі сторони і не проаналізує. Політикам вигідно, щоб ми були патріотично-заточеними, але максимально тупими та інфантильними. І цією національною складовою маніпулюватимуть ще не один рік. Але ера «кухонного патріотизму» відходить. Ми станемо розумними, інтелектуальними патріотами і любитимемо те місто і країну, в якій зможемо відчувати себе господарями, і впливатимемо на процеси, які відбуваються. Ніхто нас не чекає в Європі, і Захід — не рай, але ми можемо створювати Європу у себе. І для цього потрібно вбити совкового тоталітарного раба у себе в голові.
