Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Американські вибори: робота над помилками

17 листопада, 2000 - 00:00


Андрій Шевченко був одним із українських журналістів-телевізійників, які висвітлювали президентські вибори у США безпосередньо з місця подій. Сьогодні у «Дні» його враження від безпрецедентних політичних подій і — прецедентних для Америки взаємовідносин суспільства з журналістикою.

Якщо вибори для журналіста — олімпіада, то фарс президентської битви у США одразу виводить її в розряд екстремальних видів спорту. Після цього відрядження я розумію, що таке квиток у перший ряд сектору для стометрівки: ти півжиття розказуватимеш про нелюдську напругу бігунів, очі навикоті і звірячі крики, але головного — хто переміг? — не знатимеш до останнього: Буша та Гора розсудить фотофініш.

Це журналістська мрія і журналістський кошмар.

Мрія — коли наймогутніша країна світу за годину встигає збожеволіти від радості, впасти в істерику від розпачу, а потім просто завмерти у шоці, і ти розумієш, що на твоїх очах буквально вершиться історія.

Кошмар — це те, що ти читаєш на обличчі у заспаного кореспондента ITN, якому на ранок після голосування за 15 хвилин до прямого ефіру пояснюють, що жодна із заготовлених сценарних папок — «переміг Гор» і «переміг Буш» — не годиться: у них поки що «нічия».

Але все це лише на користь шоу, чим вибори у цій країні бути просто приречені. Журналісти отримали шикарну тему для інформаційного «мила»: телесеріал під робочою назвою «Флорида вчиться рахувати» вже десять днів із однаковим задоволенням дивляться у техаському кантрі-клубі, який тримає кулаки за Буша, і в негритянському Гарлемі, який, обравши до Сенату Хіларі, хоче поселити у Білому домі найближчого соратника її чоловіка.

Чому у них політику дивляться? По-перше, — банально — завдяки політикам. Їх можна вважати роботами, буратінами, генераторами саунд-байтів, але культ публічних (а не «по понятіям») дискусій робить своє: заштатний американський конгресмен говорить зрозуміліше і — головне! — цікавіше за українських Президента, прем’єра та спікера парламенту разом узятих. А для кандидатів у Президенти їхні іміджмейкери та спічрайтери продумують навіть, коли і з якими словами знімати піджак і чухати ніс. Пораховано за час кампанії: Ел Гор більше за конкурента ходив без краватки, зате Буш частіше піднімав над головою руки. Мистецтво вимагає уваги до дрібниць...

У цій країні відчуваєш, що «друга найдревніша» — насправді перша вічна і єдина всемогутня. Тут навіть чинний віце-президент дізнається, скільки за нього проголосовано, по телевізору — одночасно з усіма співвітчизниками. Тут телекамера відкриває майже усі двері, а політикам не спадає на думку узгоджувати з репортером запитання майбутнього інтерв’ю. Навіть українцям виявилося легше акредитуватися на прес-конференцію Біла Клінтона, ніж у деякі українські міністерства.

У цьому могли переконатися журналісти чотирьох українських телеканалів, яких послали за океан коштом американського уряду (на моїй пам’яті жодні закордонні вибори не висвітлювалися в Україні так дорого і масштабно). За останні роки у Вашингтоні бачили достатньо українських телевізійників, щоб скласти про них враження: вони все вміють, але жадібні, люблять поїсти «на шару» і дуже ревниві до своїх колег- співвітчизників (у Держдепартаменті дивувалися одному з наших каналів, який заявляв у пресі, що лише він висвітлюватиме вибори, знаючи, що три інші канали робитимуть те саме на гроші з тієї ж кишені).

Для українських журналі стів олімпіада американських виборів поки що залишається паралімпійськими іграми. Можна тішитися тим, що головне участь, а не перемога, виривати тяжкі перемоги у конкурентів- співвітчизників, але пам’ятаєш: справжній спорт тобі не пiд силу. Справа не лише в тому, що в Україні немає жодного телеведучого, який би міг «відбомбити» вісім годин прямого ефіру так, як CNNiвський Джуді Вудрафф — не затинаючись, без заготовлених наперед сюжетів. І не лише у технології, брак якої не дозволяє жодному з українських каналів давати достатньо інформації, щоб мертво тримати глядача біля екрану. І не лише у злиднях, які навіть за умов безпрецедентних американських вливань змушували рахувати кожен долар, витрачений на дзвінок до Києва чи таксі до готелю. Має бути щось інше, що дозволяє моїм колегам, зліпленим із того ж тіста, що й ми, говорити ТАК легко і ТАК відповідально, що українська журналістика здається чимось із іншої галактики...

Втім, ці вибори стали для американських мас-медіа холодним душем. Подвійний прокол із визначенням переможця у Флориді змусив провідні телеканали задуматися над тим, як висвітлювати вибори надалі. У приватних розмовах американські журналісти припускають: нинішню практику, коли телеканали називають нового Президента, не чекаючи підрахунку бюлетенів — лише за соціологічними даними, — переглянуть. До того ж, журналістам доводиться виправдовуватися за бруд передвиборної кампанії: і Буш, і Гор воліли бити суперника, а не розповідати про себе.

Однак найоптимістичніша нація на землі не любить терзати себе минулим. Редакції підраховують прибутки несподівано затягнутого виборчого сезону і по гарячих слідах «прикидають» майбутні виборчі бюджети.

Шоу демократії має продовжуватись!

Андрій ШЕВЧЕНКО, (Новий канал), спеціально для «Дня», Київ — Вашингтон — Київ
Газета: 
Рубрика: