Трансформації в медіа-середовищі, які відбулися під час найдовших в українській історії президентських виборів, у поствиборний період поставили перед українськими журналістами чимало складних питань — це і критерії, за якими мають функціонувати мас- медіа в нових умовах, і проблема люстрації, й потреба перегляду стандартів журналістської освіти. Висловити свій погляд на ці проблеми «День» запропонував і професору факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка Володимиру Йосиповичу ЗДОРОВЕЗІ.
— Останнім часом багато говорять про нові умови для ЗМІ. А як добре в нових постреволюційних умовах українська журналістика дає раду «старим» завданням — інформувати й розважати? (Принаймні так ці завдання визначали раніше топ-менеджери вітчизняних телеканалів — на противагу ленінському визначенню «агітатор, пропагандист та організатор»). І як ви гадаєте, чи достатньо для ЗМІ сьогодні лише інформувати й розважати?
— ЗМІ за будь-яких умов справді повинні інформувати: по-можливості всебічно й об’єктивно, дохідливо й оперативно. Це, власне кажучи, і є ґрунтовним завданням ЗМІ. Хоча в сучасних умовах ЗМІ не можуть і не розважати, особливо це стосується ТБ та радіо. Ця функція за ними залишиться й надалі. Адже якщо ми не розважатимемо, то це робитиме за нас хтось із-за океану... Але в процесі тих соціальних змін, які відбулися на наших очах, дуже яскраво проявилася інша функція мас-медіа — функція резонатора й аналізатора всіх подій, що відбуваються. Мас-медіа повинні виконувати обов’язки аналітика, який може оцінювати ті чи інші події; не тільки інформувати, а й дискутувати, тобто виявляти різні погляди. Іноді це виглядає по- менторському набридливо, особливо якщо за допомогою довгих монологів бавитися, як кажуть, в «розмишлізми». Представляти різні думки слід якісно й уміло.
Але в будь-якому випадку винятково важливим стане посилення аналітичної функції ЗМІ. Адже ті події, які відбувалися на наших очах, дають, перш за все, урок соціально- політичний. Цей урок полягає в тому, що хоч як старалися наші офіційні проурядові телеканали зомбувати свідомість мас, все-таки вони не змогли до кінця провести цю спецоперацію.
Я сам відношу себе до газетярів, та, хоч як це прикро визнавати, головним джерелом інформування в цій піковій ситуації стали не газети, а інтернет, ТБ, радіо. Тобто у гострі, переломні моменти на перший план виходить саме оперативність. І тут слід сказати добре слово про «5 канал», який став одним із найпопулярніших джерел інформування, коли йшлося про важливі й переломні для України дні. З цього, мені здається, ми, газетярі, мусимо зробити серйозні висновки. Преса повинна знайти (або віднайти) свою нішу в царині документальної аналітики. Адже допитливі, мислячі люди воліють мати в своєму розпорядженні документи, фактаж — те, чого не може дати в силу своєї специфіки ні ТБ, ні радіо.
— До помаранчевої революції багато хто серйозно сприймав лише традиційні ЗМІ — ТБ і пресу. А інтернет- видання часто сприймались як щось маргінальне. Однак помаранчева революція показала, що вплив інтернету недооцінювати не варто. Як зміниться, на вашу думку, в найближчому майбутньому баланс між традиційними ЗМІ й інтернет-виданнями?
— Я над цим питанням дуже серйозно думав і категорично не належу до тих, хто вважає, що інтернет не відіграв своєї суттєвої ролі. У силу того, що інтернет цензурно майже не обмежувався, він був тоді джерелом найбільш достовірної інформації й залишається таким сьогодні. Але, на жаль, цей ЗМІ є доступним для порівняно обмеженої кількості аудиторії.
Знаємо, що поважні люди, аналітики сьогодні, власне, і газет вже майже не читають, хіба що «День» чи «Дзеркало тижня»... Багато журналістів поки що не остаточно усвідомили, що будь-яка інформація, яка з’являється, тут же сприймається й передається. Інтернет — це дуже потужна сила, яка з часом складе серйозну конкуренцію й телебаченню, й радіо, і, тим більше, друкованій пресі. Нові джерела інформації виникатимуть безперервно.
— А як ви ставитесь до теми люстрації в журналістському середовищі, яку нині досить активно обговорюють?
— Думаю, що стосовно журналістів питання люстрації не стоїть. Тут немає законної основи. Але це питання професіоналізму, конкуренції, морального права. Тому дуже важливо, щоби люди, які себе скомпрометували, не мали морального права продовжувати свою діяльність у ЗМІ. Їм слід зійти з арени. Хоча провадити люстрацію варто було б іще на початку 1990-х років. А сьогодні це може виглядати трохи трагікомічно. Тих журналістів, які втратили право бути відповідальними, авторитетними журналістами, ігноруватиме сама аудиторія. Однак це — не миттєвий процес.
Є ще один аспект. ЗМІ, крім усього іншого, є ще й засобами комерції, заробітку. Медіа повинні навчитися нарешті заробляти гроші на себе, а суспільство, уряд повинні створити для цього відповідні умови. Коли питання буде поставлене саме так, то будь- який власник намагатиметься, аби його канал чи газета був респектабельним. Для цього не слід користуватися послугами журналістів, які втратили моральний авторитет.
Нині ми перебуваємо в умовах майже ідеальної свободи висловлювати ті чи інші погляди. Але так не буде тривати вічно. Будуть сили, які протистоятимуть цьому. Відтак ті досягнення й успіхи, що здобула журналістика в процесі помаранчевої, як ми кажемо, революції (хоча я гадаю, що дане визначення не зовсім підходить до того «тектонічного зсуву», що мав місце), слід законодавчо закріпити. Звичайно, добре мати перелік законів, які гарантують ті чи інші права й обов’язки, однак слід їх укомплектувати в єдиний кодекс, згідно з яким можна було б не тільки заохочувати, а й карати, при чому не журналістів, як це робили завжди, а власників ЗМІ, політиків. Кодекс має регламентувати стосунки між засновником, власником, редактором, редакційним колективом і журналістом. Така система нормально функціонує в цілому ряді країн.
— Ви випустили в світ уже не одне покоління журналістів. Як ви думаєте, чи зміняться та яким саме чином аргументи вибору професії у ваших студентів після змін у країні?
— Журналістика сьогодні є досить модною професією. На факультети журналістики (а вони ростуть, як гриби після дощу) йде велика кількість людей. Однак немає жодних перепон і бар’єрів, які б унеможливили доступ до професії випадкових людей, таких, які за своїми моральними, природними, інтелектуальними даними не можуть виконувати цієї дуже складної та відповідальної роботи. Нещодавно я приймав залік у ста п’ятдесяти семи студентів. Серед них є талановиті люди, очі яких горять, і я вірю, що з них будуть журналісти. Однак є й ті, які прийшли, можливо, тому, що це модно, або тому, що вони не знають, наприклад, математики...
Повинен бути природний відбір. Часто молоді люди перебувають у якомусь очікуванні, переймаються питанням: «А що ж буде далі, якщо я не зможу працювати?» Адже хоч як би там навчали в університеті чи в інституті, людина стає журналістом в редакції. Це моє внутрішнє переконання. Ми повинні дати їм відповідні знання, моральні орієнтири, розказати, що таке журналістика, виробити навіть відповідні навички... Але без практики стати журналістом не можна, навіть якби система підготовки стала кращою, ніж вона є зараз.
— Які, на вашу думку, можуть бути критерії «допуску» в журналістику?
— Я вважаю, що ми мусимо мати ту систему, яка існує в інших країнах — скажімо, в Німеччині, у Франції. У журналістиці чи над журналістикою повинна стояти громадська наглядова рада. Це має бути неурядова організація, яку складають авторитетні люди — представники духовенства, науки, політики тощо. Впевнений, що ми доживемо до того часу, коли видаватимемо журналістам професійні картки допуску в професію. Відтоді питання щодо журналістської етики взагалі буде зняте. Бо якщо журналіст порушує етичні норми, то його слід позбавити ліцензії. Він на правах громадянина держави може виступати, полемізувати, але він не зможе займатися журналістикою як професіонал. Адже те, що робиться сьогодні в журналістиці стосовно кадрового потенціалу, — сумна картина. Можливо, ця проблема не так гостро стоїть у Києві, Львові, Харкові. Але є багато регіонів України, де в журналістику йдуть абсолютно випадкові люди.
— Що особисто вам як громадянину, науковцю, журналісту дала помаранчева революція?
— Я давно знав, що зміни неминучі. І завжди розповідав про це своїм студентам... Як і всі люди, я не думав, що всі ці знакові події можуть відбутися так раптово, несподівано та пройти порівняно легко, без жертв. Для мене це велике щастя, і я, скільки в мене є сил, намагатимусь усіляко сприяти подальшим позитивним змінам, оприлюднюючи свої думки, зокрема — й через газету «День», яку я дуже шаную.
