16 жовтня в ефірі телеканалу «1+1» відбулася прем’єра кримінального спецпроекту Анатолія Борсюка «Історія кохання, або Страшний сон». Історія про п’яницю-людоїда, який з’їв матір власних дітей, викликала шквал глядацьких емоцій і відгуків. Ми ж доносимо думку самого автора в його улюбленому жанрі — монолозі.
Судячи з рейтингів, народу, звичайно, більше подобаються «Кримінальні історії», ніж програма «Монологи». Я цілком гріх цей беру на себе і не хочу думати про те, що глядачам цікавіше дивитися на карних злочинців, ніж на інтелектуально розвинених людей. Але «Кримінальні історії» більш запитані. Не можу сказати, що отримую від цього величезне естетичне і творче задоволення, але стараюся роботу робити чесно і максимально добре. Хоч є проблеми у мене і як у творчої одиниці, і просто як у людини. Мені важко постійно знаходитися всередині цих «Кримінальних історій». І жаль, що багато речей доводитися спрощувати. Не згладжувати, ні. Доводиться багато питань, які знаходяться в сфері етичній і моральній, залишати поза кадром, а в центр уваги ставити, все-таки, динамічну, сюжетну історію. А більш складні речі переносити на другий план.
Телебачення — це, все-таки, мас-культура, і воно, швидше, відучує людей самостійно мислити. Телебачення розраховане на велику аудиторію, тому виробляє якийсь усереднений продукт, розрахований на усереднений інтелект. Сам глядач сформував те ТБ, яке йому підходить. Боязкі спроби запропонувати йому більш складний продукт, більш культурний, що вимагає від глядача співучасті, роздумів, бажання розвиватися як особистості, начисто відкидаються масовим глядачем. Я суджу про це за деякими програмами на різних каналах, у тому числі і на російських. І такого роду спроби знаходять місце тільки за межами прайм-тайму.
Найбільша творча проблема, яка виникла у мене при створенні програми «Історія кохання, або Страшний сон», — примушувати до інтерв’ю людей, яким, я знав, це буде не дуже приємно. Це безпосередні учасники трагедії. І, звичайно ж, враження на мене справила не стільки сама історія з людоїдом, скільки те середовище, в якому він сформувався. Тому складно було говорити з людьми до певної міри обділеними.
Я не часто виїжджаю в глибинку, і сподіваюся, що не скрізь так, як у тих місцях, де я побував. Але я зрозумів, що рано чи пізно там це мало статися. Цей випадок винятковий тільки в деталях, а не в самому факті вбивства. Сам спосіб життя цих людей не дає їм іншого варіанту розв’язання конфліктних ситуацій. Вони знаходять найпростiший — вбивство. Збочення (те, що і привернуло увагу громадськості) — не саме вбивство, а те, що було потiм: розчленування дружини, матері двох своїх дітей, зрізання м’яса з неї, подальший продаж, людоїдство. Саме це середовище мені здалося абсолютно безпросвітним і тяжким. Коли ми їхали назад, я все думав: скоріше б повернутися з цього задзеркалля в нормальний, як на мене, світ, до нормальних стосунків, друзів, сім’ї. Мені важко передати, як люди там розмовляють один з одним, які у них інтереси, потреби і можливості для гідного життя, які у них перспективи і мрії, чим зайнятий їхній день, побут, що вони їдять і що вони носять, що вони думають про світ взагалі, що їх цікавить. Я розумію, що світ влаштований по-різному, але мені здається, що витоки цього злочину криються в історичній спадщині, в поступовому процесі деформації суспільства, де час від часу виникають екстремальні стани, які легше списати на природжену патологію злочинця.
Звичайно, позначається важка економічна ситуація, але, знов-таки, вона створюється людьми, не все залежить від великих начальників. Мені здається, що втрачене таке фундаментальне поняття, як почуття власної гідності. З людьми, яких я бачив там, можна зробити все, що завгодно. Вони не відчувають себе особистостями, просто про це не задумуються. Їх можна перетворити на худобу, на рабів, на бидло, не рахуватися з їхньою думкою. Можна залишити їм найпримітивніші бажання і почуття, задовольнивши які, вони будуть вважати себе щасливими. Як це виправити, я не знаю. Але не звертати уваги не можна. Навколо цього і будувалася моя програма.
Це кримінальна історія, але думаю, що розумний глядач, який уміє дивитися в корінь, побачив, що проблема не конкретно в цій людині. Адже важливий той факт, що висновок судпсихіатричної експертизи, яка проводилась з цим злочинцем, відзначив, крім його низького інтелектуального рівня, абсолютну відсутність емоційної сфери. Тієї сфери, яка формується культурою. Чому люди стали такими агресивними, безсердечними, злими? Постраждала емоційна сфера, яка відсутня через відсутність культури. Усе звелося на рівень інстинктів, і той невеликий шар культури, що втримував у людині первісний інстинкт, настільки збіднів, а в багатьох випадках зовсім зник, що первісне в людині починає прориватися в найдивовижнiших і перекручених формах.
Моя дружина відразу сказала, що не зможе дивитися цю програму. І багато жінок, що працюють на «1+1» сказали, що дивитися не будуть.
Якщо дивитися тільки на зовнішній бік, можливо, дійсно це не варто було дивитися. Хоч я намагався максимально пом’якшити все, що супроводило злочин. Мене більше цікавив інший момент — той життєвий досвід, який глядач, напевно, повинен набувати. Я не скажу, що у нього повинна бути звичка до крові, але, принаймні, якщо такі програми ми робити не будемо, то залишаться фільми, де це присутнє. Або повсякденна хроніка новин, яку ми регулярно бачимо. Це повинне не те щоб в душі мозоль натерти, але, принаймні, дати зрозуміти, що світ дуже змінився. Не можна жити як раніше і говорити: «Чого не знаю — того немає».
