Нова якість Анатолія Борсюка як ведучого ток-шоу «Подвійний доказ» на каналі «1+1» примусила навіть найбільш запеклих скептиків визнати — на диво легко ведучий кримінальної програми увійшов у роль такого собі шоумена-інтелектуала. Але Анатолій Борсюк визнає, що завжди був любителем новизни.
— Ваш вихід «з-за кадру» в прямому ефірі знаменує у вашій творчості певні зміни. Які? Чи задоволені ви результатом?
— Будь-які кардинальні зміни щось собою знаменують. Чи буде це новим етапом, важко сказати. Мене, якщо чесно, не дуже цікавить результат, швидше, процес. Цікава нова обстановка, нові можливості. Я не любитель робити одне і те саме. Практично ніколи до старих героїв і не повертався. Один раз тільки — з Нікою Турбіною через виробничу необхідність. Але, головне, я хотів на час позбутися кримінальних програм. Цікаво спробувати себе в новій якості. Я стільки читав про жахливе враження, яке справляє прямий ефір чи робота з аудиторією. Можливо, через те, що я був зайнятий під час зйомки більш важливими питаннями, я не відчував, що це прямий ефір, якщо йдеться про телемости, чи що це зйомка у «Подвійному доказі». І я дуже задоволений цією обставиною. Можливо, так відбувається тому, що мої амбіції не лежать у сфері того, як я виглядаю чи говорю розумні речі, тому мені було легко. Тут набагато більше можливості реалізуватися самому без посередників: не через героїв, яких ти знімаєш, не за допомогою дикторського адаптованого тексту. Подивитися на себе збоку, але щодо того, як на тобі костюмчик сидить, що теж, щоправда, немаловажно, а наскільки ти цікавий сам по собі як особистість. Я хочу спробувати, чи буду цікавий без особливого самоконтролю. Такий спосіб самопізнання, якщо бажаєте.
— Виправдалися очікування?
— Я взагалі нікому не вірю там, де мене хвалять: майже завжди знаходжу причину, чому мене ця людина, люди, організація хвалять. Я завжди бачу мотив. А до критики ставлюся хворобливо, але з розумінням, якщо людина критикує мене не для того, щоб образити чи принизити. Але кращий об’єктивний суддя того, що вдалося, а що ні — я сам. Я понад 30 років працював режисером, і це перша програма, де режисирують мене. Це не авторські програми, до яких я звик. Така колективна творчість, до якої я дуже неоднозначно ставлюся.
— Багато людей, кажучи про поведінку В. Познера під час телемостів, підкреслювали, що інтелігентність росіян закінчується на хуторі Михайлівському. Чому це стало можливим? Як ви до цього ставитеся? Ваша оцінка співпраці цього професіонала з українським ТБ?
— Це одна з найбільш болючих тем. Я людина не гонориста, але амбіційна і дуже відчуваю, коли до мене ставляться звисока. Коли мене без яких-небудь на те підстав мають за людину другого ґатунку. Ці мости були для мене своєрідним шоком. Якщо у першому телемості у мене була можливість запропонувати моєму візаві Познеру деяку дистанцію, то у другому — за тиждень до виборів — почуття відповідальності за те, що відбувається в київській студії, заступило почуття власної гідності. Моїм завданням було все-таки зберегти своє обличчя та залишитися максимум об’єктивним по відношенню до всіх чотирьох персонажів нашої студії. Я думав, що після першого мосту ми зможемо показати приклад того, що можна спілкуватися, не принижуючи один одного не тільки на рівні мене і Познера, але й на рівні країн і народів. Цілком можливо, що пан Познер також не був цілком самостійний у висловленні думок. Повірте, люди, які мене знають, чудово усвідомлюють, що для мене не було б складно поставити його на місце досить інтелігентно. І коли мені дехто каже, чому ж ви не захищали Україну під час цього телемосту, я відповідаю — панове, у нашій студії сиділи лідери чотирьох найбільших партій, це їхні прямі обов’язки захищати Україну, реагувати на те, що з Україною розмовляють неналежним чином, та давати відсіч тим, кому вони вважають за потрібне. Моє завдання як ведучого — дати їм цю можливість.
— У чому полягає ваша роль у дуеті з Д.Корчинським у «Подвійному доказі» і чому вам цікава участь у цій програмі?
— Олександру Роднянському спала на думку чергова шалена ідея — з’єднати те, що не з’єднується. І це може бути найцікавішим. А для мене ж головне завдання — залишитися самим собою. Якщо ми з Дмитром Олександровичем настільки різні, настільки цікаві, то нічого особливого для того, щоб це підкреслити, робити не треба. Хоч складно працювати вдвох — це як гра в ансамблі. Треба чітко відчувати, коли замовкнути, а коли вступити, коли підтримати його думку, а коли перекинутися на щось інше. Встигти відчути заминку і виручити, тому що програму ми знімаємо без зупинки. Потрібен досвід. Але, думаю — ми звикнемо.
— Останнім часом ви виявили себе як шоумен, трохи відступивши від звичного амплуа режисера-документаліста. Це тимчасовий передих перед якимсь значним ривком?
— Якби через місяць-два мені запропонували щось нове, я б не відмовився. Призи мені не потрібні. У мене кіношних призів повнісінько. Тим більше, кінонагороди настільки вищі та вагоміші, хай пробачать мене телевізійники: вони даються за речі, які можна буде дивитися і через 10 — 20 років. А те, що ми робимо, — це сьогодні на сьогодні. Телебачення — це таке ж мистецтво, як Інтернет. Якщо буде можливість, зроблю документальний проект. Ігровий навряд чи. Нехай молодші цим займаються — роблять усяке «мило» та серіали. А документальне кіно я б і зробив, якби не було вимог, щоб воно вмить принесло прибуток: на мене давить почуття відповідальності за чужі гроші.
— Майбутнє ТБ і документального кіно? У якому вигляді вони будуть (чи ні) співіснувати? Як виглядатиме ця співпраця?
— У документального кіно чудове майбутнє. Воно — це життя у чистому вигляді. У ньому автор залишається якнайдалі від героя чи від події. Для цього існує авторське кіно. Я взагалі люблю все авторське. І не люблю такого колективізму, як у Райкіна: «Хто шив костюм? — Ми». Але документальне кіно треба вміти не тільки знімати, але й дивитися. Багато яке західне телебачення тримається на документальному кіно. Обожнювані мною ВВС або Діскавері. Але наше телебачення ще не скоро дозволить собі розкіш заповнювати ефір документальним кіно.
— Зараз вступає у життя четверте покоління після Великої Вітчизняної. Вже мало свідків тих подій — їх явно не вистачає на всі «уроки мужності» у школах. Як, на вашу думку, сьогодні потрібно подавати матеріал на цю тему, щоб ця сторінка не стерлася з пам’яті народу і не стала тільки одним із варіантів теми для бойовиків?
— Не впевнений, що можливо зберегти це відчуття в тій первозданності у четвертого покоління, що було у першого. Тут історичний досвід показує, що на зміну одним суперважливим подіям приходять інші, нові.
— Вам не здається, що для сьогоднішнього покоління війна — це взагалі міфологія.
— Все через те, що часто це подається в такій обов’язковій, незрозумілій формі. Є деякий догмат — ні кроку вбік. Звичайно, молодь це відштовхує. І багато в чому винні ті, хто цю війну пройшов і залишився, дай Бог їм здоров’я, і нині. Вони не відчувають різницю між тим, як війна сприймалася 40 — 50 років тому, і тим, як вона сприймається сьогодні. Вони дуже ображаються на нинішнє покоління і вважають його невдячним. Тому будь-які спроби нетрадиційного погляду на історію викликають увагу з боку нового покоління та відторгнення у старих. Це все дуже делікатні теми. Держава настільки обділила на старості літ людей, які пройшли через війну, що, напевно, єдиний світлий спогад про те, як вони жили по-людському, залишився від того часу, коли більшість із них могли виявити свої кращі якості.
— Але як же бути з новим поколінням, яке зобов’язане щось знати?
— Мас-медіа повинні намагатися бути максимально чесними перед самими собою, читати книжки і не хапатися за першу-ліпшу сенсацію. Велосипед винаходити не треба — не ми одні воювали. Подивіться, як це зроблено у країнах, які без будь-яких лапок називають цивілізованими. Чому їм вдається знаходити баланс між минулим, теперішнім та майбутнім?
