Анатолій Борсюк зі своєю програмою «Монологи» займає в
телепросторі «1+1» особливе місце. Саме в «Монологах» найбільш чітко, можливо,
видно установку всього каналу на діалог, на співбесіду як із глядачем,
так і з гостем ефіру. Залишаючись весь час за кадром, Борсюк уміє надати
бесіді того довірчого, практично інтимного тону, коли голос одного стає
нібито голосами багатьох: кожен із глядачів може за бажання знайти в цьому
якісь особисто свої, особливі інтонації та послання. Ми попросили Анатолія
сказати декілька слів про теперішнє і майбутнє його програми.
— Почну із простого запитання: що таке «Монологи»?
— Концепція була закладена в самій назві програми: дати
можливість розумній, освіченій людині розповісти про свої погляди на різні
сторони життя. Моє завдання — не нав'язувати свою точку зору, а максимально
точно передати те, що говорить гість програми. Мені здавалося, що за нашого
страхітливого небажання зайняти свою голову чим-небудь серйозним такі люди
на ТБ повинні заповнити нішу в нашій, так би мовити, культурі. Інша річ,
наскільки це може бути затребуване. Крім того, «Монологи» добре відповідають
філософії «1+1», оскільки працюють на тому фланзі, який не є дуже глядацьким,
але створює каналові «незагальний вираз обличчя».
— Кому адресуються «Монологи»?
— Це та форма, яка мені найбільш зручна, те коло людей,
з яким мені найбільше цікаво працювати, теми, цікаві мені. Я розумію, що
в мене дуже велика і різноманітна за рівнем підготовки аудиторія. Може,
в «Монологах» і немає чого дивитися тим, хто звик бачити тільки яскраві
кліпи. Однак якщо читаєш гарні книжки, то абсолютно необов'язково, щоб
у них були картинки. Ось на таку аудиторію програма і була розрахована.
Деяка спрощеність може комусь і не сподобатися, але я маю розраховувати
на тих, хто хоче прилучитися до кола інтелектуалів, що беруть участь у
«Монологах».
— А ваш особистий імпульс у цьому був?
— Я люблю брати інтерв'ю і отримую задоволення від цієї
роботи. Мені страшенно не вистачає по телевізору розумних «розмовляючих
голів». У нас скрізь — розмовляючі обличчя. З «розмовляючими головами»
у нас як було погано на ТБ, так і залишилося. А я знімаю «розмовляючі голови»,
я вважаю, що немає нічого цікавішого. Адже справжню «голову» треба не тільки
чути, але й бачити її жести, міміку, те, як вона робить паузи, як розмовляє,
сидить, реагує, що в героя передачі за спиною, як він тримає руки, який
на ньому одяг. Це цікаво людині, яка вміє бачити.
— За яким принципом ви обираєте гостей передачі?
— Я вибираю, мабуть, тих, із ким мені хотілось би поговорити.
Мені цікаво із цією людиною, в мене мають бути до неї запитання. Багато
є чудових людей, до яких у мене запитань не було, і в передачі вони не
з'явилися.
— Які зустрічі найбільше запам'ятались?
— Якщо починати ще з «Кіноностальгії», де я робив інтерв'ю
з відомими кіноакторами — було кілька надзвичайно цікавих людей, яких я
перетягнув або хотів би перетягнути в «Монологи». Дуже цікавою особистістю
виявився Євген Матвеєв, хотів би бачити в себе ще раз Олега Єфремова. Неординарними
і людьми, і артистами показали себе Табаков, Юрський, Янковський. Буває
й вражаюча несподіванка від невідповідності очікуваного побаченому. Так
було з колишнім членом політбюро Олександром Яковлевим. Адже партієць у
моєму уявленні асоціювався з бляклою особистістю на кшталт Суслова. А тут
виявився живою, висококультурною людиною... Був час, коли не лише моїм
улюбленим гостем, а й кумиром був Володимир Познер — за його неперевершене
вміння піднести себе, вибудувати діалог зі співрозмовником. Зараз же для
мене людина №1 — Анатолій Приставкін. Я читав його твори. Але на записі
програми я був приголомшений тим, що й як він розповідав про свою роботу
в комісії з помилувань при президентові Росії. В Довлатова було таке висловлювання,
яке я, каюся, вважав красивою грою слів — «милосердие превыше справедливости».
І ось завдяки саме Приставкіну я пересвідчився, що це так і є. Він розповідав
наймоторошніші історії, але в нього завжди був у цьому другий план, і було
ясно, що темний бік людини перемагається не жорстокістю, силою або примусом,
а саме милосердям. Коли Приставкін розповідав про це, я розплакався прямо
під час запису інтерв'ю, й уся група хлюпала носами.
— Які зміни у вас намічаються?
— Загалом ніяких кардинальних. Я, по-перше, людина в цьому
сенсі досить лінива, по- друге, «Монологи» мають досить просту форму, й
її можна міняти тільки в бік ускладнення, а я, повторюся, хотів зробити
саме просту програму. Я хотів привчити глядачів отримувати задоволення
від слухання розумної людини. Більше нічого. Зараз же всі стараються загорнути
будь-яку інформацію в якомога строкатішу упаковку. Звісно, немає нічого
постійного, вічного. Міняти можна поступово, в якомусь нюансі. Простота
в «Монологах» дуже складно дається. Немає нічого блискучого, за що можна
сховатися — значить, усе має бути вивірене до дрібниць. Ось у цих дрібницях,
звісно, зміни будуть. А в найближчих випусках у мене будуть Олег Басілашвілі,
Анатолій Приставкін, драматург Михайло Шатров — усі вельми цікаві особистості.
— Ви як людина, яка часто відвідує Москву для запису
«Монологів», можете прогнозувати — чи обжене колись українське авторське
телебачення за популярністю й якістю російське?
— В корені невірна постановка питання. Доти, доки ми будемо
постійно рівнятися на Росію, нічого в нас не буде. Тут проблема, швидше,
в ментальності. Я це помічаю по тому, наскільки скуті, затиснуті українські
гості «Монологів» і наскільки легкі в спілкуванні росіяни. Адже нас усіх
дуже довгі роки рівняли під одну гребінку — однакова зарплата, однаково
поганий одяг, одна програма «Час» на всіх каналах. В Україні плоди цього
вирівнювання відчуваються досі.
— А чи не виникає у вас спокуса продовжити свою роботу
в якійсь іншій країні?
— Звісно, я нормальна людина, й такі думки бувають. Як
же їм не бути, якщо я свою дитину боюся вечорами відпускати на вулицю?
Але таке вже моє ремесло — застосування йому я бачу тільки тут. Хоч істинним
патріотом можна бути лише будучи при цьому космополитом, людиною широкого
погляду на світ. Якщо не зараз, то при наступному поколінні, Україна все-
таки по-справжньому повернеться обличчям до Європи, стане дійсно сильною,
процвітаючою державою. З цим і пов'язана моя надія.
