Наступного тижня в ефірі каналу «1+1» відразу дві прем’єри зi спiльними знаменниками. Серіали «Битва сонечок» і «Таксі для ангела» — обидва — екранізації детективних романів Вікторії Платової. І обидва зняті режисером Анатолієм Матешком, за яким давно закріпилася репутація першопрохідника екранізацій жіночих детективів. Після успішних втілень на екрані пригод «Даші Васильєвої» від Дар’ї Донцової або героїв Тетяни Устинової до скарбнички «казок для дорослих» (саме в цьому жанрі, на думку Матешка, він працює із своєю командою) потрапили книжки колишньої киянки Вікторії Платової. «Битва сонечок» розповідала про милу дівчину з ферми, якій волею обставин довелося змінитися, щоб відшукати вбивцю брата. Її Матешко вперше за довгі спільні роки довірив грати... власній дружині Насті Матешко. А ось «Таксі для ангела» любителям детективних історій дуже нагадуватиме... Проте Матешко говорить про це сам.
— Анатолію, чи сильно Вікторія Платова відрізняється від Устинової та Донцової?
— Напевно, відрізняється. У неї свій темпоритм, своя історія. Я не читав всієї Платової, але ось, наприклад, у «Таксі для ангела» вона робить парафраз на тему Агати Крісті. У садибі разом із трупом опиняються зачиненими герої роману та головний персонаж — журналістка Аліса, яка тимчасово підробляє компаньйонкою відомої письменниці. У результаті вийшла така комічна гра в «Десять негренят» — єдине місце дії та люди, що поступово зникають. Це відомий хід, розслідування, і психологічний, я б сказав, трилер — історія, побудована на характерах.
— На головну роль у «Таксі для ангела» ви запросили Аллу Юганову. Актрису театру Ленком. Вона часто була зайнята в серіалах, які знімалися в Україні — «Мій особистий ворог», «Утьосов»... Тут ви її й помітили?
— Я давно до неї придивлявся і давно її пробував на ролі. Адже постійно запитуєш — що там, де, як? Але мені дуже багато Сергій Чонішвілі про неї говорив. Що в них, мовляв, є така молода, хороша актриса в театрі Ленком. І я навіть запрошував її пробуватися на одну зі своїх попередніх робіт — серіал «Дурдом», але там щось у нас не склалося. А в «Таксі для ангела» вирішив ризикнути й... вийшло.
— Але у всіх таких історіях обов’язково є чоловічий персонаж для підтримки любовної лінії. У «Таксі для ангела» його звуть — Чиж...
— Є такий чудовий актор Іван Стєбунов — до нього я також дуже давно придивляюся. Така свіжа особистість і досвід зйомок великий. Цікавий актор, якому, на мій погляд, заважає одне — певна схожість із Костянтином Хабенським. Але поступово він доводить, що його харизма і талант — абсолютно інші. І в серіалі ви це побачите.
— І ще наш глядач побачить народну улюбленицю Руслану Писанку, яку ви запросили грати роль однієї з учасниць подій — також письменниці, яка заздрить чужій славі, до того ж, є любителькою окультних речей.
— Руслана дивовижно схоплює такі характери. У неї багатий досвід життя у Країні Рад, де вона надивилася на особистостей, які пишуть і тих, хто не пише. Вона дуже добре показала себе на пробах, своїми імпровізаціями всіх підкорила. Це такий збірний образ письменниці.
— Виходить, що тут присутні жіночі суперечки. Як уникнути такої небезпеки?
— А для чого цього уникати? Ми ж не можемо уникати того, що всі полиці завалені жіночою прозою? Один Акунін протистоїть масовому психозу, жіночій атаці. Давайте нарешті подивимося, як вони одна із одною спілкуються в цьому тераріумі однодумців.
— Чому екранізують саме романи «Битва сонечок» і «Таксі для ангела»? Вони кращі зі, скажімо, репертуару Платової?
— Це був вибір продюсерів. А мені вони сподобалося, тому що абсолютно різні. І такі незвичайні назви відразу вмикають фантазію. Там є другий пласт, який можна шукати, аналізувати.
— А чи є у вас іще якісь детективниці на озброєнні?
— Я дуже сподіваюся найближчим часом спробувати якийсь інший жанр. Не детективи. Не скажу, що мені вони набридли. Але справа в тому, що, можливо, сьогодні для них уже щось не те... Адже це хороша пожива для розуму, для уяви, вона відволікає від проблем. Ось я подивився чудове кіно Гліба Панфілова «В колі першому», прекрасно грають актори, але це дивитися не хочеться більше десяти хвилин. Тому що не хочеться занурюватися в негативні емоції. Глядачу не хочеться негативних емоцій. Їх неймовірно багато й без того в сучасному житті, на роботі.
— Але, незважаючи на це, роман Солженіцина оптимістичний до кінця.
— Може бути він і оптимістичний, але там постійна інтонація надриву. Хто ж це кожну серію протягом 45 хвилин займатиметься мазохізмом. Це дуже боляче та жахливо дивитися.
— Тобто, хоч як би там було, ви — за happy end?
— У творі може бути будь-яка кінцівка — драма, трагедія, але в інтонаціях розповіді повинен бути присутній позитив. Герої повинні боротися, вони повинні перемагати. Потрапляючи в найстрашнішу ситуацію, герой повинен її все одно подолати. Безнадійність, як на мене, повинна бути відсутня. А герой, коли він долає будь-яку ситуацію, нехай через сльози, через потрясіння — але ж долає — тоді я відчуваю людську міць. Ось така це банальна річ — американці тому й перемогли всіх у кіно, що вони дають увесь час позитив. Як би там не було.
