Андрію Шевченку пощастило в дев’ятнадцять років потрапити в команду такого телепрофесіонала, як Олександр Ткаченко. Вiн пройшов школу «Післямови», «ТСН», «Облич світу». На «Новому каналі» Андрій проходить іншу школу — журналіста-ведучого. Здається, досить успішно. Підсумковий випуск «Репортера» о 23.00, автором і ведучим якого є Андрій Шевченко, схильні позитивно оцінювати як критики, так і глядачі.
— Щоденний аналітичний підсумок дня — ідея нехитра і багатьма вже відпрацьована...
— Справді, ідея нехитра: потроху — про головне, і все — про найважливіше. Однак цілком виправдана, як на сьогодні: щодня звалюється купа новин і, думаю, що кожен, хто провів бодай один вечір перед телевізором, мав би відчути страх просто потонути в цих новинах. У підсумковому «Репортері» я намагаюсь виокремити ті події, які просто треба знати, щоб розуміти, що відбувається. На весь випуск 20 хвилин, перші 7-10 — головна тема, яку намагаємося розкласти по поличках, сюжети та гість, з яким можна «розжувати» проблеми. Формула, по-моєму, прагматична. Якби я був глядачем, котрий цінує час, то інші новини просто не дивився б.
— Що для тебе самого найпринциповіше в програмі?
— Найчастіше переживаю, як не сповзти лише на політику й економіку або, якщо вже випадає про це вести мову, як зробити, щоб було цікаво не лише трьом десяткам «утаємничених», а й тим, хто просто увечері вмикає телевізора, щоб розібратися, чому живеться погано.
— Хто саме запрошує гостей на програму?
— Як правило, у дев’яти випадках із десяти вибір мій. Узагалі, мені здається, що наша програма принципово вирізняється з- поміж інших насамперед підходом до гостей: ми висуваємо до них досить високі вимоги. Я не торкаюся телефона, доки не переконаю себе, що саме ця людина — авторитет у темі.
— Думка гостя, за задумом, має збігатися з вашим поглядом на тему дня чи опонувати їй?
— Хоч як це не дивно, навіть якщо б ми й хотіли отримувати замасковане підтвердження нашої позиції, то насправді навряд чи це спрацьовувало б завжди. Тому що ти запрошуєш не просто переконаного носія якогось погляду, а живу людину. І ніколи неможливо спрогнозувати, як складеться розмова. От, скажімо, для обговорення програми дій уряду Ющенка ми запросили Терьохіна і Суслова. По суті, можна було б передбачити конфлікт: у них дуже різні економічні погляди, вони по-різному дивляться на Ющенка. Проте в кадрі, опинившись поруч, вони поводилися напрочуд миролюбно...
— У такому випадку не хочеться спровокувати, щоб додати гостроти розмові?
— Хочеться, і намагаємось провокувати. Хоча інколи, навпаки, як під час парламентського розколу. Я навіть боявся, що насильства не оминемо, коли за одним столом сидів представник меншості і представник більшості.
— Чого, як ти вважаєш, ти ще маєш учитися в професії?
— Я хочу освоїти телевізійне інтерв’ю як жанр, і тут у мене орієнтиром іще із часів програми «Обличчя світу» залишається Ткаченко. Треба так триматися на рівних зі співрозмовниками, витягувати з них інформацію, не віддавати їм ініціативи, ніколи під них не «лягати». А вести розмову доводилося з дуже стріляними «вовками». Інша справа, що в Україні українці дуже погано розмовляють, і наші політики дуже програють у порівняннi навіть із росіянами. Ларрі Кінгу в 130 разів легше працювати, тому що американці від народження говорять 20-секундними саунд-байтами.
— Ларрі Кінгу ще з інших причин легше працювати. Я маю на увазі те, що Америка вважається напрочуд демократичною країною...
— Я хоч і не маю рожевих окулярів, але не вважаю найбільшою проблемою нашої журналістики утиски влади та різних злих олігархів. Журналісти, які цим переймаються, нині або благополучно сторгувалися із власною совістю, або примудряються казати те, що думають, навіть у цих умовах. Є набагато страшніші проблеми для професії.
— Що ж саме?
— Робота із «силовиками», наприклад, міліцією, армією, СБУ. Там у нас узагалі про свободу слова і говорити не випадає. Місяць тому я намагався акредитуватися на прес-конференцію Кравченка і Деркача, мені відмовили зі сміховинною «відмазкою»: немає місця. Уявіть мої відчуття, коли після цього в сюжетах я бачив майже порожній зал місць на 200. Прес- центри «силовиків» — то фантастичні фільтри: якщо ти не п’єш із ними горілки, не проштовхуєш їхню інформацію, ти поза грою. Про це всі знають і мовчать: ситуація безнадійна. Інший проблемний момент — брак виконавської майстерності. Сьогодні випускаючі редактори плачуть не від олігархів, а від того, що більшість репортерів у цій країні не вміють написати чистого тексту — без фактичних помилок, з усіма точками зору і з логічною структурою. А журналістський алкоголізм? На фуршетах помирає в десятки разів більше класних сюжетів та статей, аніж під міфічним цензорським ножем.
