Журнал «Киевская старина» став першим рятівником історичної пам’яті українців та їхньої самобутньої культури з народними звичаями і традиціями, які мали великий влив на формування багатьох діячів національного культурно-просвітницького руху: П. Чубинського, М. Драгоманова, М. Лисенка, М. Старицького, В. Антоновича, О. Русова, Ф. Вовка... Часопис відіграв неоціненну роль у висвітленні громадсько-політичного та наукового життя України кінця ХІХ — початку ХХ стст. Навколо себе він об’єднав понад 450 авторів та кореспондентів.
«Подорожувати» його сторінками значною мірою допоможе монографія кандидата історичних наук Марини Палієнко «Киевская старина» у громадському та науковому житті України» (К., 2005). Дослідниця простежила історію заснування і публікації часопису, сформувала короткий словник авторів, підготувала хронологічний та систематичний покажчики змісту. Трикнижжя її праці і є тим путівником у безмежжі публікацій журналу за 25 років його існування.
Утім, хотілося б звернути увагу на архангельських авторів «Киевской старины», які через нестачу інформації, а швидше — через її недоступність, випали зі словника. Їх всього два.
Публікації з Архангельська розповідають не про Україну, а про українців за її межами, зокрема в Архангельській губернії — найхолоднішому краї Європейської Росії. Насамперед ці матеріали пов’язані з ім’ям видатного етнографа, фольклориста, статистика, автора слів Державного Гімну України — П.П. Чубинського — та його перебуванням у засланні.
Зрозуміле бажання авторів надрукувати свої статті саме в «Киевской старине» для ширшого ознайомлення українських читачів з діяльністю наших земляків у далекому північному краї. Таким чином, зі сторінок часопису ми змогли дізнатися інформацію, якої в інших джерелах бракувало. Хай ці публікації не дуже об’ємні, але вони дають певне уявлення про П. Чубинського як діяльного дослідника й організатора науки в Архангельській губернії, що за розмірами була більшою за територію сучасної України. Він осягав її за допомогою своїх активних помічників, і сам не цурався долати по бездоріжжю не одну тисячу кілометрів, вивчаючи важливі галузі виробництва, розвиток різних промислів, здатність водних та земних шляхів для руху транспортних засобів із необхідними продуктами і товарами.
Перший кореспондент «Киевской старины» — Платон Ієвлев — виступив з публікацією «К биографии П.П. Чубинского (Пребывание его в Архангельске)» у жовтневому номері журналу за 1902 рік. Він працював чиновником нагляду за волостями і, судячи зі змісту публікації, не надто добре знав П. Чубинського. У цьому він сам зізнався: «Я особисто знав Павла Платоновича не дуже довго, поміж постійними моїми службовими роз’їздами, коли він перебував у Пінезі, і я пам’ятаю його як людину гуманну з ліберальними поглядами, котра авторитетно впливала на провінційне середовище. Взагалі він виглядав людиною доброю, схильною допомогти ближньому». Справді, П. Чубинський був діяльною людиною. Окрім судового слідчого в Пінезі, майже шість років працював секретарем Архангельського губернського статистичного комітету, здійснив дві наукові експедиції, друкував статті як у місцевій пресі, так і у виданнях наукових товариств, у «Трудах» статистичного комітету й «Памятных книгах» Архангельської губернії. Його ім’я було широко відоме не лише в Архангельську, а й далеко за його межами. Можливо, Платона Ієвлева Чубинський залучав до роботи у статистичному комітеті, давав йому тимчасові завдання, бо, як відомо, статистичні відомості збирали всі, хто був причетний до господарської чи адміністративної діяльності.
Другий автор часопису в 1902 і 1903 рр. надрукував три статті під криптонімом «Г.Б.». Цей підпис розшифрував архангельський історик Юрій Дойков. За ним «сховався» Григорій Кирилович Богуславський (1847 — після 1916 р.) — історик, археолог, член Архангельського губернського статистичного комітету. Працював заступником голови Архангельського окружного суду, учасник ХІІІ Археологічного з’їзду (1905), описував древні рукописи й документи Архангельського сховища. Його статті присвячені лише українцям, які не зі своєї волі опинилися на засланні в Архангельській губернії. Із його статті дізнаємося: «Будучи поряд з губернаторами і користуючись їхньою прихильністю, П.П. Чубинський старався принести користь місцевому населенню. За своїми поглядами і переконаннями він «був запеклим ворогом чиновницької сваволі та хабарництва, завжди захищав чесних і діяльних трудівників... і за час перебування його в Архангельській губернії хабарництво і сваволя якщо не зовсім зникали, зате дуже боялися з’являтися на світ Божий». Про особисте життя засланця Богуславський повідомляє: «Як справжній син України, відлучений від неї, П.П. Чубинський палко любив свою батьківщину, говорив про неї піднесено і захоплено, дома, поза службою його часто можна бачити в малоросійському одязі, улюбленою їжею були малоросійські страви. Земляки завжди були у нього бажаними гостями. Господарство вела сестра його Настя Платонівна, яка потім вийшла заміж за чиновника Таратіна, і своїм перебуванням поблизу брата вона багато в чому скрашувала життя його на далекій чужині».
Крім Чубинського, Г. Богуславський присвятив статті 100-річчю пам’яті останнього кошового Війська Запорізького Петра Калнишевського і перебуванню на засланні лохвицького протопопа Івана Рогачевського та сина сотника Данила Забіли. Рогачевський і Забіла заслужили «путівку» до Архангельська за прихильність до гетьмана Мазепи. Вони потрапили в холодну столицю Півночі вже другим потоком 1712 року з направленням у Соловецький монастир. Але за наказом віце-губернатора О. Курбатова залишилися на материку. Іван Рогачевський разом із другим засланцем — колишнім архімандритом Батуринського Миколаївського монастиря Гедеоном Одорським — заснував у Архангельську слов’яно-латинську школу, в якій працював викладачем і префектом. Подальша доля І. Рогачевського невідома, але він залишив слід на освітянській ниві й був одним із перших просвітителів українців у Архангельській губернії.
У цих нотатках вдалося торкнутися лише двох кореспондентів із Архангельська, але серед авторського активу були також уродженці Уфи, Москви, Казані, Петербурга, Кишинева, Оренбурзької, Саратовської, Ярославської, Курської та інших губерній імперії — яскраве свідчення того, що «Киевская старина» упродовж чверті віку була знаменом українського життя і культури народу.
