Світлана СОКОЛОВА, «День»
«Наше військо» (виробництво Центральної телерадіостудії
Міноборони для Першого національного) — єдиний регулярний «армійський»
проект на Першому Національному каналi. Можна припустити, що його існування
виправдане високим сенсом служіння патріотичній ідеї. Однак, щоб програма
виконувала таку високу місію, вона повинна мати якщо не таку армію прихильників,
як чудовий «Армійський магазин» (ГРТ), то хоча б знаходити свою аудиторію,
як геертешний проект «Служу России» чи «Служу Отечеству» (РТР). Але правду
кажучи, для того, щоб уявити собі глядача, котрий недільного ранку патріотично
перемикає телевізор на Перший національний для перегляду вітчизняного рімейку
«Служу Радянському Союзу», треба мати надрозвинуту уяву.
Безперечно, наша армія бідна, а висококласні репортери
традиційно коштують дорого. Однак же вдалося Міністерству внутрішніх справ
створити «фірмовий» проект «Вовремя». І, здається, річ зовсім не в успішнішому
фінансовому становищі, а в тому, що у «Вовремя», при всіх її явних недоліках,
наша міліція зважилася, нехай у властивому їй стилі, нехай усього лише
на маленький крок, — але все ж підпустити громадськість ближче до своєї,
насправді, надзвичайно складної служби. Тоді як головна армійська програма
держави спеціалізується переважно на «паркеті». Півгодинний випуск складається
із поспіхом склеєних сюжетів, рідкісні «родзинки» з’являються виключно
завдяки незнанню української мови (наприклад, розповідається, що за навчаннями
гірських стрільців у Криму з цікавістю спостерігали журналісти і «можновладці»
— цим словом із негативною семантикою автор називає керівництво автономії).
Десь посеред програми ведучий урочисто оголошує сюжет тематики військово-патріотичного
виховання: «Одразу попереджую — нітійно оплачувати свій проїзд, харчування
і проживання (!) на період вступних іспитів. Втім, якщо вірити журналісту,
це добре, тому що «зумовлено більш сучасними підходами, необхідністю подальшої
інтеграції військової освіти у загальнодержавну».
Однак безперечним професійним «досягненням» журналістів
«Нашого війська» став сюжет про те, що «намітився ренесанс патріотичної
ідеї українців. Чільним носієм ідеї патріотизму на сьогодні є сучасне козацтво».
На думку авторів, козаки «визначають політику держави, створюють сприятливі
економічні умови, і, навіть, будують житло в Україні». Малозрозумілий спіч
насправді є піднесеною підводкою до виступу представника спонсора програми
— однієї з будівельних корпорацій. Цього разу спонсор говорить про те,
що наша молодь повинна мати «щось світле, духовне... Були — жовтенята,
нехай будуть козачата. Були комсомольці — нехай будуть козаки. Це нормально
— чисто за національними традиціями».
За кількістю апеляцій до національної ідеї, «Наше військо»
цілком може суперничати з полум’яними промовами деяких ораторів початку
90-х. Однак апеляції такі ж непереконливі, як і спроби створити привабливий
імідж самої армії — переважно за рахунок надмірного мигтіння в кадрі вищих
військових відзнак. Велика кількість погонів та кокард, і — жодного живого
обличчя. Тодi як кожний журналіст, який хоча б недовго спеціалізувався
на армійській тематиці, знає, як багато у нашій армії справжніх героїв
і справжніх подвижників. Є справжні командири, яких солдати без іронії
називають «батьком рідним». Навіть просто розповідаючи про такі особистості,
можна «виховувати в національно-патріотичному дусі». Бажаємо їх вiдшукати
військовим журналістам з «Нашого війська». яких засідань чи формальних
заходів ви на екрані не побачите. Цей сюжет дійсно зроблений класно». «Класний
сюжет» починається фразою: «За покликом серця біля цього пам’ятника збираються
ветерани- підводники. Багато хто з них прийшов сюди, щоб уже вкотре вшанувати
пам’ять людини, яка у їхньому колі людей мужніх і непересічних стала справжньою
легендою...» У неймовірно переобтяженому штампами і випадковою інформацією
сюжеті тільки наприкінці проявляється інформаційний привiд — ініціатива
ветеранів- підводників заснувати медаль імені легендарного Олександра Маринеско,
чиє ім’я, до речі, носить і тепер сумнозвісна одеська «мореходка». Зiзнаюся,
як глядач чекала у цьому випуску «Нашого війська» зовсім іншого сюжету
— продовження теми нещодавньої трагедії в Одесі. Можливо, про те, як просувається
слідство, адже напевно розслідуванням керує і військова прокуратура. Думалося:
а, може, нарешті прозвучить пояснення того неймовірного факту, що стороннім
особам вдалося не просто непоміченими проникнути до гуртожитку військового
вузу, але й довго і жорстоко вбивати молодих хлопцiв — так, що ніхто нічого
не почув і не намагався втрутитися. Цілком можливо, що цієї незручної теми
журналістам просто не можна було торкатися через горезвісну «честь мундира».
Але можна було хоча б заспокоїти розтривожених батьків тих тисяч юнаків,
які навчаються сьогодні у підвідомчих Міноборони навчальних закладах, детально
розказавши про профілактичні заходи — адже вони напевно були! — прийнятих,
щоб одеська трагедія не повторилася десь іще. Та ні — зате автори пропонують
розповідь про нові умови прийому до цих самих закладів, чомусь радісно
повідомляючи, що відтепер абітурієнти будуть самос
