Видавати часопис про культуру та мистецтво в країні постколоніальній — важке завдання. Тим паче, якщо суспільство інфіковане страхом, вірусом несвободи, а в культурному процесі рясніють прогалини внаслідок систематичного зачищання мистецького простору.
Водночас це завдання амбітне й життєво необхідне, адже без повноцінного культурного діалогу в публічному просторі неможливо подолати синдром колишньої колонії та культурної периферії.
Із редактором журналу АRT UKRAINE Алісою ЛОЖКІНОЮ «День» розмовляв про те, чи цікаве українське сучасне мистецтво світові й самим українцям, якою мірою вітчизняне мистецьке середовище інтегроване у світові процеси та наскільки складно в нинішніх умовах видавати журнал про культуру?
— Журнал про культуру видавати, мабуть, завжди непросто, а особливо за умов економічної нестабільності. Але, на жаль, головною проблемою є навіть не гроші, а той факт, що в нашій країні відбувається відчутне звуження культурного поля. За умов практично повної відсутності цілеспрямованої культурної політики — ні для кого не секрет, що сучасним суспільством керують далеко не гуманітарні цінності та ідеали, — існує великий ризик провінціалізації та деградації сучасного мистецтва. За таких обставин підтримка культури і часописів про неї стає справою відчайдушних пасіонаріїв. Одним із яскравих прикладів такого небайдужого ставлення до майбутнього української культури та мистецтва є діяльність голови Ради засновників нашого журналу й авторки концепції ART UKRAINE Наталії Заболотної, яка, попри неприбутковість подібних ініціатив, свідомо підтримує своє дітище вже протягом п’яти років, а це доволі солідний термін в умовах вітчизняного медіа-простору.
— Серед ваших читачів — здебільшого люди, пов’язані з мистецтвом професійно. Але, якщо говорити про більш широку аудиторію, чи відчувається запит на продукцію, яку ви пропонуєте? Що стимулює вас працювати?
— Хоч як це дивно, але коло наших читачів значно ширше за, власне, мистецьку спільноту. Лише в мережі Facebook на нашу сторінку підписано понад 16 тисяч користувачів — як не крути, але це коло значно ширше за вузькопрофесійну «тусовку». Щодня на нашу сторінку artukraine.com.ua заходять тисячі читачів. Про що це говорить? Вочевидь, на тлі тотальної політизації вітчизняного медіа-простору люди прагнуть якоїсь віддушини, а активна діяльність мистецьких інституцій привела до небаченої зацікавленості широкого глядацького загалу в сучасному мистецтві. Враховуючи таку специфіку нашої аудиторії, ми намагаємося корегувати й формат журналу — міксувати вузькопрофесійні теми та загальнопропедевтичні матеріали про сучасне мистецтво України та світу.
А працювати нас стимулює любов до нашого видання, мистецтва в цілому, а також неймовірно теплі й дружні стосунки редакційної команди. А тому, гадаю, не буде перебільшенням сказати, що журнал — це все наше життя й дуже потужне джерело енергії.
— П’ять років для будь-якого видання — це певний рубікон. Як ви оцінюєте пройдений шлях і які цілі ставите перед собою на майбутнє?
— П’ять років — дуже серйозний вік для арт-журналу в Україні. Я пам’ятаю, як незадовго до появи ART UKRAINE годі було й сподіватись, що в нас може функціонувати повноцінний мистецький часопис. Час від часу з’являлися дуже цікаві ініціативи, але всі вони вмирали після другого-третього номера. А отже, той факт, що наше видання вижило, виросло й продовжує активно розвиватись, — це маленьке диво. Я помічаю, що часто нас сприймають не зовсім адекватно, багато хто думає, що наш журнал — шалено багатий. Це не так, але я навіть пишаюся таким іміджем. Адже це свідчить лише про те, що ми створюємо якісний і респектабельний продукт, навіть якщо робимо для цього надзусилля, про які нікому, власне, й не потрібно знати.
Ми намагаємося надавати нашим читачам максимально повну інформацію про ті процеси, що відбуваються у світовому сучасному мистецтві, а також розповідаємо про творчість представників актуальної вітчизняної арт-сцени. Наше завдання — створити передумови для розвитку українського арт-процесу, який досі важко назвати повноцінним. У нас усе ще бракує галерей сучасного мистецтва, самі митці почасту не відчувають тонкої грані між якісним твором і відвертим салоном, дуже мало колекціонерів послідовно збирають твори сучасного мистецтва, Спілка художників перетворилася на фарс, а адекватних повноцінних освітніх програм у галузі сучасного мистецтва немає взагалі. Проте, попри всі труднощі, вітчизняне мистецтво живе й розвивається: створюються цікаві проекти, виростають нові покоління митців та арт-менеджерів, а широка публіка стає все більш уважною до процесів, що відбуваються в актуальному мистецтві. А отже, я переконана — в наступні п’ять років нам буде про що писати, а наше завдання — підвищувати власний професіоналізм, виховувати нове покоління арт-критиків та уважно слідкувати за мистецьким полем, презентуючи широкому загалові його найбільш якісніші та найактуальніші досягнення.
— Видання чимало уваги приділяє мистецьким подіям за кордоном. На якому рівні, на вашу думку, перебуває нині культурна комунікація України зі світом? Чи цікаві ми світові? Наскільки високий рівень зацікавлення тим, що відбувається за межами України, в самих українців? Чи можна сказати, що процес культурної інтеграції України у світові процеси має позитивну динаміку?
— Повноцінною комунікацією існуючі спорадичні інтервенції української актуальної культури на міжнародну арт-сцену поки що називати передчасно. Відомості про українське мистецтво не більш ѓрунтовні, ніж рівень знання міжнародної спільноти про Україну загалом. Ступінь знайомства з нашою культурою залежить від рівня освіченості та життєвих обставин кожного конкретного глядача. Хтось знає Малевича й чув, що він народився в Україні, хтось любить радянський авангард чи має пращурів-вихідців із України. Є певні українські митці, які більш інтегровані у світовий арт-процес, декому з них зручніше виступати на міжнародному рівні під більш гучним брендом російського мистецтва. Та загалом треба визнати, що Україну в сучасному арт-світі знають здебільшого як батьківщину колекціонера Віктора Пінчука, а також територію, де є такий популярний серед сучасних митців Чорнобиль.
Але ці процеси швидко змінюються — не останнім фактором є організація та проведення І Київської бієнале сучасного мистецтва, що відбулася влітку в «Мистецькому Арсеналі» за участю зірок світової арт-сцени й вітчизняних митців. Саме такі події формують імідж українського мистецтва, адже завдяки їм кращі світові експерти приїжджають в Україну, провідні куратори та мистецтвознавці уважніше придивляються до вітчизняного мистецтва, а в перспективі можуть включити когось до своїх проектів.
А перед тим, як поставити запитання, чи цікаві ми світові, варто спитати, чи цікаві ми самим собі? Дуже багато діячів мистецтва, розчарувавшись в ідеї «бліц-кригу» в завоюванні міжнародного визнання, починають замикатися на внутрішньоукраїнських реаліях (фактично — дріб’язкових інтригах київської арт-тусовки), що створює загрозу деградації. Дуже важливо розірвати це згубне коло й більш щільно інтегруватись у міжнародні процеси. Це — повільний шлях, який вимагає колективних зусиль і певного ступеня консенсусу всієї арт-спільноти — митців, галеристів, інституційних діячів, колекціонерів, журналістів. І ще потрібно трохи фортуни, адже, попри увесь свій цинізм і певну передбачуваність, світові арт-процеси підвладні цілому ряду ірраціональних факторів — і «мода» на мистецтво тієї чи іншої країни часто грунтується на інтересі до цієї країни загалом. Найдешевший піар, звісно, робиться на кризах і катастрофах, але такої популярності я б українському містецтву не побажала. А отже, перед нами довгий і важкий шлях, дуже неоднозначний, адже там, куди ми намагаємось іти, нас ніхто не чекає. Але й не прагнути туди ми не можемо, оскільки зупинка в цьому випадку означає стагнацію й занурення в ізоляціоністський салон.
Щодо інтересу українців до подій у сучасному світовому мистецтві, то він є доволі високим. Яскраве свідчення — кількість читачів нашого журналу. Сьогодні завдяки Інтернету та соціальним мережам пришвидшується й полегшується інтернаціональна комунікація, завдяки чому нові покоління українців більшою мірою орієнтуються на зразки глобалізованої культури. Добре це чи погано — тема для іншої, дуже цікавої розмови.
