У хвилину мовчання чути було птахів
На той час, коли на Красній площі почався імідж-проект під назвою «Святкування 56-ї річниці перемоги у Великій Вітчизняній війні», в Києві вже закінчилася офіційна церемонія: квіти до Вічного вогню було покладено, хвилина мовчання відбулася. Неповних півгодини прямого ефіру УТ-1 не вирізнялися витонченістю режисерської думки, продуманістю засобів, які б дозволили передати не пафос, а реальне відчуття великого для більшості українців свята. Головні особи політичного бомонду України разом з учасниками бойових дій урочисто пройшли під «Степом, степом» у виконанні військового оркестру по алеї Слави, прослухали Гімн України під акомпанемент салюту із гвинтівок та прийняли короткий урочистий парад. Коли була хвилинa мовчання, чути було, як щебечуть птахи. Диктори наповнювали ефір відповідною до моменту інформацією, яка з року в рік майже повторюється, читали вірші. Сонце яскраво світило над правим берегом Дніпра, допомагаючи телевізійникам, картинно біліли свічки каштанів: природа немов намагалася компенсувати огріхи прямої трансляції. В об’єктив камери ветерани потрапили лише за принципом сусідства з головними дійовими особами церемонії. Але і тих, і других не вважали за потрібне представити. Під кінець трансляції було помітно, як заметушився натовп журналістів, котрі оточили — знову-таки — головних осіб держави. Самих же винуватців торжества, здавалося, відтіснили вбік.
І в цьому — спільне між нашою прямою трансляцією та ГРТешною, попри істотну відмінність у підготовці, масовці та широті розмаху самого святкування. Там ветеранів також — із запрошених на трибуни під Мавзолей — показували дуже рідко. Однак усе-таки — більшою мірою професіонально. Запам’ятався образ одного з них, чий лівий бік піджака блищав від медального золота і на голові якого хвацько сиділа кепка з написом «Fazer».
Сам принцип трансляції із Красної площі мало чим відрізнявся від заведеного в тоталітарний час — та ж точка показу, коли затишна Красна площа здається величезною, та ж урочистість тону ведучих і та ж зосередженість на урочистому марші військ і панорамах, на особах, що приймають парад. Але, на відміну від колишніх часів, парад був не таким тривалим: 15 хвилин. Окрім того, всіх чекав сюрприз: уперше за 20 років відбулися показові виступи оркестру почесної варти. Російські керівники країни стояли на сходинках під Мавзолеєм, іноді вгорі кадру з’являвся знайомий з дитинства напис «Ленін». Зате душу порадував інший напис, який проплив над головами учасників параду: «Іконна лавка Казанського собору». З вітрини першого поверху ГУМу виглядали манекени в чомусь витонченому. І за тотальної заклеєності Красної площі величезними плакатами з датою 9 Травня на тлі салютів цi дрібницi, що випадково потрапляли в кадр, нахабно нагадували про ту нову реальну свободу, за яку все-таки боролися і вони — учасники війни 1941—1945 рр. Разом зі знайомими з радянського дитинства маршами звучав марш Преображенського полку і «Славься, славься!» Михайла Глінки. Били барабани, сурмачі сурмили збір, безліч чобіт карбували крок бруківкою мостової. Москва святкувала з розмахом — у легкому серпанку, який робив іще чудовішими її багатовікові собори. Москва підбивала черговий підсумок — прийняттю нової воєнної доктрини, призначенню нового військового міністра, вітаючи в рядах тих, які крокують, між іншим, і учасників антитерористичної акції в Чечні. Москва того дня творила, як звичайно, ідеологію. Але факт, що в Києві, по суті, за сумішшю певної домашності (через непорівнянні масштаби святкування — не за інтонацією) і, одночасно, офіціозу, що повторюється з року в рік, ніякого будівництва, ніякої ідеології не стояло, — не означав, що наші постановники церемонії та її телеінтерпретатори змогли передати справжню суть Дня Перемоги у всій нинішній суперечності ставлення до нього.
Ми дуже багато знаємо про цю війну. Нам відомі версії того, чому почалася війна, чому відбувалися ті чи інші події. Разом зі своєю країною ми пережили перехід від епічних кінополотен — до спроби побачити правду однієї людини, хоч би як вона відрізнялася од магістральної правди історії. Ми вже навчилися поєднувати велике з малим, глобальне із приватним, навчилися вести мову про роль пересічного громадянина не тільки в цій війні, але й у нашому житті, в нашій державності. Однак усе-таки щоразу цього дня не перестаєш дивуватися, скільки ми ще не знаємо. Немовби єдиний кабель долі країни постає нескінченною кількістю провідків неповторних доль, про які ТБ намагається розповісти цього дня. І робить це в більшості випадків на високому професійному рівні — хоч би внаслідок уже існуючих еталонів у художньому та документальному кіно.
Ось, наприклад, полковник у відставці Лука Григорович Смушко ( цикл «Герої України», НТКУ, ефір УТ-2, автори Є. Омельченко, В. Мірошниченко ). Він сидить перед нами в піджаку із золотом орденів та медалей на тлі нехитрого інтер’єра. Він просто розповідає про війну, про те, як знайшов на ній свою долю, про те, що неможливо простежити закономірність, чому хтось гинув, а хтось залишався живим, про особливе відчуття небезпеки, про віденський вальс у центрі звільненої австрійської столиці. Розповідь ветерана монтується з кадрами кінохроніки. Потім герой проходить зі своєю внучкою залами Київського музею ВВВ. У завершальних кадрах на тлі самого музею про свого діда розповідає вже сама внучка — Антоніна, студентка педагогічного інституту. Нічого, здавалось би, особливого, крім цінного вміння авторів картини не заважати слухати, донести правду однієї людини.
В іншій передачі на тлі вражаючих скульптурних груп усе того ж музею вже представниця четвертого покоління нащадків учасників війни — школярка середніх класів, на тупоносій платформі, в одягу епохи уніформи, — розповідає про своє розуміння того, що відбувалося під час війни ( «Лакмус життя», ТРК «Київ», авторка — Людмила Томашпольська ). У самій передачі йдеться про зустріч дітей-в’язнів концтаборів. Однак цей хід, коли спогади старших людей по-своєму розвиває маленька, але мудра дівчинка, яка поміж міркуваннями вибирається на танк, що стоїть під Батьківщиною-матір’ю (гідний захоплення кадр схиленої голови дівчинки зі сріблястою «Залізною леді», що неначе тане в просторі), працює на сучасність не менш точно, аніж у сюжеті УТ-2 з його послідовним розгортанням оповіді. Адже невипадково ветерани в цій передачі починають вести мову про те, як сьогодні гинуть молоді люди, про загрозу міжнаціональних конфліктів. «Треба якось домовлятися і не допускати, щоб маленькі конфлікти переростали у великі», — робить висновок Мудра дівчинка. Так просто. Там діти війни — тут діти глобалізації... А коли ця дитяча мудрість стане дорослою? Немає відповіді. Проте, слава Богу, такі теленовели ставлять подібні питання — на відміну від масштабних телетрансляцій.
День поминання
Для телевізійників (утім, як і для представників друкованих ЗМІ) День Перемоги часто є лише черговим інформаційним приводом. Учора таким був вибух на шахті або «буча» в парламенті, нині — святкування 9 Травня, завтра — іще що-небудь: у принципі, не так важливо, що саме, тільки б картинка вийшла динамічною та яскравою. Я зовсім не хочу «наїжджати» на тележурналістів, вимушених навіть за найбільш благих намірів робити поправку на особливості жанру: зрозуміло, що емоційні реакції, вміло породжувані ТБ, стають стандартними реакціями, і, у свою чергу, в глядача виникає потреба в стандартних же подразниках. Отож тільки від нас самих залежить, чи захочемо ми за датами розрізнювати події (варто було б згадати, що в День Перемоги Православна церква здійснювала поминання покійних воїнів), а за телевізійними «картинками» — обличчя людей.
Цього разу, крім стандартного набору (офіційна частина, художні фільми воєнної тематики, кадри хроніки), 9 травня на ТБ, насамперед, на російських каналах, було, мабуть, особливо багато «реміксів» пісень — воєнних років і написаних після війни — в дусі «Старых песен о главном». Безумовно, спроби «осучаснити» той чи інший музичний твір можна вітати, але якщо вести мову про воєнні пісні, які прозвучали 9 травня на ТБ у виконанні зірок естради, то дуже часто виникало відчуття, що, незважаючи на «осучасненість» цих пісень, у щирості звучання вони багато втратили. Та й, крім того, коли, скажімо, про зовсім невеселі події виконавиця співає з нещирою усмішкою на обличчі, це ріже око.
Подією міг би стати присвячений Дню Перемоги спільний концерт Петра Тодоровського та Гарика Сукачова з «Неприкасаемыми» , телеверсію якого слідом за ГРТ було показано по «Інтеру» . Ідея представити в одному концерті фронтовика та людину з покоління, яке про Велику Вітчизняну знає лише з розповідей та фільмів, без сумніву, заслуговує на увагу. Але, на жаль, багато які з пісень воєнної тематики у виконанні Сукачова (до «невимушеності» сценічної поведінки якого я ставлюся з великою симпатією) звучали якось так, ніби в корчмі... Напевно, для того, «щоб пам’ятали», все ж важливо, яким саме чином нагадують.
А помітною подією на українському ТБ цього дня став, мабуть, лише документальний проект «Війна. Український рахунок» («1+1») , автор якого Сергій Буковський спробував — без пафосу і без спроб «видати на-гора» сенсацію — розібратися в тому, а чим же насправді була війна для жителів Західної та Східної України. І, можливо, й нам допоміг хоч на крок наблизитися до розуміння цього.
Ціна війни: вимірювання талантом
Перші кадри прем’єри документального фільму каналу «1+1» «Війна. Український рахунок» , чесно кажучи, трохи насторожили. Видалося, що дуже конкретні та лобові питання — як для провідного нашого режисера документального кіно Сергія Буковського, майстра півтонів, нюансу, передачі того, що неможливо визначити словами і що тільки чаклунство монтажних стиків саме в кіномистецтві дозволяє відчути, — поставлено як посилання. Що ж це була за війна для України? Кого з ким? Яка її ціна? Однак до фіналу картини стало зрозуміло, що сумнів, який побіжно промайнув, був марним. І до гіркоти післясмаку від дотику до особистісної, живої емоції авторів та героїв фільму додався тільки жаль — із приводу закостенілої програмної політики наших телеканалів. Через переконаність у тому, що сумнозвісний рейтинг дають виключно серіали і шоу, щемкий фільм «Життя прекрасне» італійського режисера Роберто Бениньї і проект Сергія Буковського, на жаль, пройшли в ефірі «1+1» 9 травня після 22.00. Тим часом упевнена, що не тільки я, але й багато які батьки, наймолодші з нас, напевно, віддали б перевагу тому, щоб замість чергової серії аж ніяк не видатного продовження «Буржуя» наші діти подивилися історію маленького єврейського хлопчика, врятованого його батьком у фашистському концтаборі ціною життя («Життя прекрасне»). A підліткам, напевно, не зайве було б побачити і фільм «Війна. Український рахунок», який явно є подією для нашої кінодокументалістики. Я вже не кажу про дорослих глядачів, від 25 і старших, тим більше — ветеранів... Образливо, що така значна, справді вагома телеподія — як демонстрація цих двох фільмів — була все-таки змазана саме часом їхнього показу.
А Сергієві Буковському вдалося головне: масштаб ціни тієї війни для України виміряти людською трагедією, трагедією Покоління, а не цифрами із семизначними нулями. Як завжди, Сергій виткав цей нерв стрічки зі штрихів, із, на перший погляд, зовсім незначних, немасштабних спогадів ветеранів або, скажімо, сина Романа Шухевича — Юрія... Створив із коротких, часом, здавалося б, уже заїжджених прийомів та образів, які тут грають по-новому (скажімо, образ голки патефона воєнних часів, яка викликає то зорові, то звукові асоціації), з найтоншого влучання музичного оформлення в тональність стрічки...
При цьому картина вмістила в себе і досить великообсяговий масив інформації про ту війну, що, можливо, тим, які знають про все не із чуток, видалося б навіть зайвим. Але якщо думати про ті покоління, для яких події тих років уже не є фактом життя не лише їхніх батьків, але й дідусів та бабусь, і знання яких про ту війну катастрофічно малі, — то і ця лінія канви, безумовно, важлива. Ну, а те, що автори проекту спробували поглянути на події у всій їхній суперечливій об’ємності, дали погляд на Велику Вітчизняну і тих, для кого 9 Травня аж ніяк не свято, а всього лише буденна дата в історії окупації Західної України радянським тоталітаризмом, — свідчить, що наше суспільство потихеньку дорослішає для того, щоб не тільки знати всю правду про ту війну, але й мати спокійну мужність приймати різні правди про неї . Ми вчимося не виступати ні в ролі суддів, ні в ролі адвокатів, а лише мудрих дітей, які все розуміють і все прощають, люблять — і спокутують гріхи батьків, і не дозволяють канути в забуття їхнім подвигам, їхнім стражданням, їхньому Болю. Одна з героїнь стрічки, учасниця бойових дій, каже в передфінальних кадрах: «Коли я згадую ту війну, я плачу». А фронтовий кінооператор Ізраїль Гольдштейн смішно розповідає, як дізнався про війну, повертаючись із відрядження рано-вранці 22 червня 1941 року («...знову якась «бодяга»: у війну на пероні грають, усі в протигазах бігають, галасують», — сказав Ізраїлю Цалевичу його колега оператор Абрам Крiчевський, що вибіг у Жмеринці з вагона купити курку... А через декілька хвилин составом пішов провідник зі словами: «Громадяни, війна...»). Через дві години, вже за кадром каже Сергій Буковський, Ізраїль Гольдштейн отримав відрядження на фронт, із терміном, зазначеним у посвідченні відрядження: «...до кінця війни».
P. S. У фільмі велику роль відіграють не тільки дуже дбайливо змонтовані кадри часів війни, але й атмосфера студії «Укркінохроніки» на Щорса, 18, яка колись була основним літописцем Вітчизняної і зі школи якої вийшов і сам Сергій Буковський. Сподіваємося, що в найближчих п’ятничних номерах «Дня» ми опублікуємо інтерв’ю з режисером, де порушимо і цю тему. А поки що — дякуємо і Олександрові Роднянському як генеральному продюсерові «1+1», без якого, безумовно, цей проект не відбувся б, і всім його творцям. Хочеться вірити, що для продовження видатної школи української документалістики на наших телеекранах нарешті покладено немарну цеглинку. І ця школа ще виборе вітчизняний телепрайм-тайм.
