Фільм — про випробовування людини в переломний час, коли руйнується звичний світ, навколо панує небачених розмірів катастрофа, захоплюючи своїм виром у небуття все, що цінувалося досі. Вічні питання на тлі історичної епохи — принаймні так можна було зрозуміти позиціонування задуму творчої групи нового російського серіалу «Белая гвардия», що з’явився на телеекранах нашої північно-східної сусідки у переддень президентських виборів. І було б то суто внутрішнє питання Росії, якби ж не йшлося про авторський погляд на події, що становлять важливу частину минулого України. Саме заради зйомок на вулицях булгаковського Міста свого часу режисер Сергій Снєжкін відвідав Київ та, принагідно, взяв участь в одному з популярних суспільно-політичних шоу на українському телебаченні. Нагадаю, що частина українських учасників того дійства сприйняла ідею екранізації однойменного роману Михайла Булгакова доволі насторожено, враховуючи погляди самого автора, який, скажімо так, не належав до прихильників української ідеї. Втім режисер запевнив присутніх, що для нього головне — мистецтво й люди, моральні цінності, а політика — то не його сфера.
І от телесеріал доступний глядачеві. Не беруся говорити про суто художній бік справи. Йдеться про інше — адекватність показаного історичного тла подій як опису в однойменній книжці, так і тому, що нам нині відомо про злам 1918—1919 років на теренах України.
Нищівного удару глядач зазнає вже на початку серіалу: «Що відбувалося в Києві — не можна описати». Насправді можна. Ось яким був Київ часів гетьмана Павла Скоропадського за свідченням київського адвоката А. Гольденвейзера: «На улицах было необычное оживление, кинематографы и театры не вмещали всех, жаждавших развлечения, открылись десятки нових кабаре, кафе и игорных клубов. Попав после московського ада в это киевское Эльдорадо, русский человек кутил, сорил деньгами, основывал новые предприятия и спекулировал». Подібним чином описує Місто й Михайло Булгаков. Зрозуміло, що кожен автор, в тому числі — стрічки, має право на власне осмислення матеріалу. Але ж не на його спотворення з точністю до навпаки заради утвердження власного погляду.
Насправді проблема існувала, але перебувала в іншій площині. Й автор роману відверто про неї пише — йдеться про протистояння міста й села. Саме ненависть селян до пануючого політичного режиму (німців та «офіцерні»), що тоді уособлювало в собі Місто, призвело до повстання села проти Міста. Так з’явився міфічний та страшний для булгаковських героїв персонаж — Петурра. Письменник відверто обурюється реакцією власного ж середовища, що не бажало бачити й чути про реквізиції та каральні операції на селі, натомість «скалились по волчьи зубы и слышно было бормотание: «Так вам и надо!».
Власне, це одна з найбільших проблем фільму — в ньому домінують оцінки булгаковських персонажів, до яких він сам ставився критично, хоча й значною мірою ототожнював себе з ними, а оцінки письменника, його роздуми, коментарі переважно залишилися поза кадром. Але ж вислови на кшталт «оперетка» в оцінці героїв роману (як щодо київських подій, так і московських) — ще не точка зору його автора. До того ж у серіалі надто багато такого, чого в книжці нема, або про що згадано вкрай побіжно — штрихами. Можливо, тоді краще говорити не про екранізацію твору, а радше — «за мотивами»?
До такої думки підштовхують й інші, доволі численні, правки авторами стрічки тексту роману. На деякі з них звернув увагу російський критик Олексій Широпаєв. У фільмі до одного з головних антигероїв виріс епізодичний у Михайла Булгакова полковник армії Директорії УНР Козир-Ляшко. У серіалі він робить нечувані в романі речі: в нападі антисемітизму рубає глобус, наказує спалити школу, бо вона «москальська», вирізати у полоненого юнкера офіцерські «погони» на плечах, каже про намір залишити церкви, а все Місто зруйнувати, питає: «Русский? Геть з України! Всі!» й таке інше. Висновок, що його можна зробити за фільмом, — петлюрівський полковник (колишній учитель-невдаха) є антисемітом, ненавидить росіян, до того ж — тупий садист. Помічник цього офіцера, неписьменний ординарець Сашко Бойко, — постать в романі невідома.
Але за своїм зовнішнім виглядом (обвішався офіцерськими погонами як цяцьками) нагадує Попандопуло з фільму «Весілля в Малинівці» (радянський стереотип). Цей клоун — ще один персонаж серіалу, що уособлює українських повстанців. Між іншим, одягти його можна було б колоритніше — коли махновці (ті самі селяни) брали Катеринослав (особливо — вперше), вони прославилися своїми грабунками та тим, що використовували деякий одяг, зокрема білизну, не за призначенням. Є свідчення — але то, мабуть, вже для наступного кіно.
До речі, вбитого най-турсівськими юнкерами Сашка полковник Козир посмертно пропонує зробити національним героєм. Самого ж Козиря вбиває Олексій Турбін (заради Бога, не шукайте цього в романі, йдеться про новаторське використання творчості Михайла Булгакова). Зло, як водиться, треба покарати. От так би й усіх петлюрівців (разом з іншими самостійниками) — чи не правда?
У принципі, в стрічці «Белая гвария» немає жодного позитивного українського (за переконаннями) героя. Гетьманець прапорщик Страшкевич чотири рази приймав присягу за свою військову кар’єру, й у грудні 1918 року збирався воювати за Українську державу. Смертельний присуд ренегату та зраднику (за фільмом — цілком зрозумілий) виніс епізодичний булгаковський та наскрізний кіношний персонаж Шполянський. Щоправда, автор роману про таке не здогадувався. А ще українські селяни разом із петлюрівцями (за фільмом) вирізали цілий взвод хлопчаків-юнкерів та ще поглумилися над їхніми тілами (чим не паралель із Крутами?). Про подібний випадок згадує й автор роману, щоправда, стосовно офіцерського загону. А то вже трагедія громадянської війни в середині тієї спільноти, що жила тоді на теренах України. Так її й показав Михайло Булгаков, але у фільмі акценти змінилися.
Натомість у серіалі, на відміну від книжки, під час військових дій на бричці по Києву роз’їжджають кілька годованих, інтелігентного виду панів із синьо-жовтими стрічками, які не цураються ганятися за юнкером. А ще сусіда та домовласника Турбіних Василісу грабують україномовні бандити (за романом вони розмовляють на суржику і, найімовірніше, є мешканцями передмість). На цьому тлі зовсім невинною виглядає безглузда стрілянина українського караулу на чолі з офіцером по вуличному освітленню в Києві (що взяти з цих селюків?).
У негативному ключі в серіалі йдеться не лише про повстанців-петлюрівців. Українка Явдоха лупить неймовірну ціну за молоко (така сцена є в романі, але зміст її дещо інший, бо Явдоха — любовне захоплення Василіси), у фільмі (але не в книжці) доволі екзальтована україномовна жінка за зручне місце на мітингу вимагає в Миколки гроші.
Автор роману також не жалував українські персонажі, але ж садистами, зрадниками, блазнями, дурнями та здирниками не робив. Та й офіцери в нього не такі вже й позитивні. Вони ніяк не можуть збагнути того, що вже ясно автору роману: Україна — то не вигадка, а серйозно (зрештою, вже під час параду українських військ Миколка таки зрозумів, у чому справа). Близький Михайлу Булгакову Олексій Турбін піддається хвилині люті на хлопця-газетяра, за що потім лікарю стає соромно. Часом дещо гумористично (натомість людяніше) виглядає командир дивізіону полковник Малишев. Але то в книжці, а у стрічці з усіх вад в очі кидається хіба що непомірне споживання офіцерами алкоголю, що, мабуть, також є даниною певної традиції. В усьому іншому — то ледь не ідеальні постаті, хіба що генштабіст-утікач Сергій Тальберг не надто приваблює.
Інша дописка авторів фільму — розлогі сцени з гетьманом Павлом Скоропадським. За фільмом гетьман неквапливо розмірковує про поточну ситуацію (мабуть, він її не знає), розмовляє препаскудною українською говіркою (реальний Павло Скоропадський мав добру українську вимову, бо зростав у селі — в маєтку свого діда, а от літературною мовою він справді оволодів вже на еміграції). А потім зривається й говорить про стенограму наради на «собачій мові» (тобто — українській? Російській?). В переддень падіння свого режиму він диктує політичні роздуми секретарці — мабуть, іншого заняття від нудьги не знайшов. І нарешті, обмотаний німецькими бинтами-камуфляжем, просить Шервинського заспівати йому українську пісню (напад ностальгії ще до еміграції — ?). Такий собі збірний образ глави Української держави, готовий персонаж для анекдотів та знущань (хіба можуть бути в Україні справжні державні діячі — й тоді, й тепер?).
До речі, саме у виконанні російського офіцера, особистого ад’ютанта гетьмана поручика Леоніда Шервинського ми двічі чуємо в фільмі чудову українську мову — коли він співає «Дивлюсь я на небо...» та «Ніч яка місячна...». Всі ж українці в фільмі говорять мовою, яка чомусь більше схожа на польську (Україна — польська інтрига чи як?) або ж є відвертим суржиком, що, мабуть, мало підкреслити їхній рівень (згадуються персонажі п’єси «За двома зайцями»). А як читач поставиться до такої фрази у стрічці: «Если для дела, я могу перейти на русский», що нагадує відомий анектод двадцятих років минулого століття: «Вы серьезно или по-украински?»
Мабуть, для кращого розуміння сучасними росіянами автори фільму старанно перекладали цю чудернацьку мову, крім однієї фрази: «Чого ти під огорожею ховаєшся, жидюга! Посвідчення!» Українці — природжені антисеміти, кому не ясно? У книжці подібна сцена є. Дійсно, Якова Фельдмана вбиває український сотник — за те, що той поставляв спорядження для гетьманської армії (як з’ясувалося з пред’явленого документа). За всієї суперечливості оцінок самого Михайла Булгакова — відчуйте різницю двох трактувань, А для тих, хто ще не зрозумів, кінематографісти припечатали: Петлюра — погромник.
Таких знакових, зафіксованих мовою кіно фраз, у серіалі є кілька. Одна з ключових належить Олексію Турбіну: «Спасти Россию может только монархия». Інша — Олені Турбіній-Тальберг: «Страшная страна Украина, страшная». Аби глядач надовго запам’ятав образ жахіття, йому показали святкування взяття Києва на Софійській площі. Ключовим моментом події став парад військ армії УНР, документально описаний Михайлом Булгаковим у книжці, включно з випадком більшовицької агітації та розстрілом двох офіцерів. Звичайно, у фільмі маршу військ під синьо-жовтими прапорами показувати ніхто не збирався. Натомість там є мітинг та нова, інноваційна оцінка того, що відбувалося: «Как скота. Стадо. Хлыстом щелкнеш, а они — му в ответ». Чим не пародія на Майдан? Про наслідки подібної творчості ніхто не замислюється?
На такому тлі інші деталі виглядають дрібничками, щоправда красномовними в сенсі розуміння теми. Наприклад, з екрану нам повідомляють, що за підрахунками киян станом на грудень 1918 року влада в Києві мінялася вісімнадцять разів. Справді мінялася, й дуже часто: за чотири роки, з 1917 по 1920 — від 11 до 13 разів (може, й більше — хто як рахує). Зокрема, на час подій, що лежать в основі роману, — шість разів. Або ж більшовики у стрічці беруть Київ у березні 1919 року, хоча насправді (так і в романі) це сталося на місяць раніше. І хто може пояснити, навіщо було з київського міського голови, російського есера Євгена Рябцева (так у дійсності), робити кіношного пана Собеського, який морозить свої вуха в очікуванні Симона Петлюри?
Якби Михайло Булгаков побачив фільм, то вмер би вдруге — так прокоментував стрічку один із російських науковців з українським корінням. Що ж до автора цих рядків, то він вдячний творцям фільму за те, що спонукали знову перечитати «Белую гвардию». Її співставлення з телесеріалом знімає можливі питання щодо мотивації, мети та завдань творчої групи. Не можу збагнути лише одного — що в такому проекті робив український продюсер? Та, зрештою, питання в іншому: чому немає подібних за жанром фільмів, але з українським поглядом на події (а не російським чи, скажімо, польським)? Обурюватися — справ марна. Дієвим є інший підхід — зробити краще.
