Завдяки дебатам у передвиборні дні українці змогли побачити і почути не лише основних претендентів на «булаву», а й тих, хто явно від них відставав — і «електорально», і з точки зору інформаційної присутності. Що не кажіть, а все ж у цих словесних боях місце передусім «першій п’ятірці». Деякі полемічні протистояння на Першому Національному могли здатися цікавими, однак зовсім не конструктивним підходом, а радше схожістю з класичними літературними сюжетами.
Особливо це стосується дебатів на Першому Національному двох яскравих пані української політики — Інни Богословської та Людмили Супрун. Інна Германівна явно почувалася фаворитом у цьому поєдинку, наступаючи на Супрун з упевненістю Віталія Кличка, що веде бій проти боксера-першорозрядника. Богословська картала опонентку безапеляційно-прокурорським тоном із непохитно-олімпійським спокоєм. Нервувати і хвилюватися Інна Германівна починала лише тоді, коли мова заходила про Юлію Тимошенко. Харків’янка за походженням прямо заявляла, що уродженка Дніпропетровська її панічно боїться, жахається від появи Богословської у телестудії, уникає чесного ідейного двобою, проте вона все одно змусить прем’єра стати до дискусійного бар’єру. І саме в цю мить надзвичайно акцентована реакція нардепа Богословської на главу уряду змусила пригадати булгаковського героя Поліграфа Поліграфовича Шарикова, якого професор медицини Преображенський перетворив на людину з вуличного пса. Шарик був хорошим радянським громадянином, любив пролетаріат, вивчав політграмоту, але цілковито втрачав самовладання, коли бачив котів і кішок, які пробуджували в ньому чи то класову, чи то біологічну ненависть...
Дісталося й Людмилі Супрун, яку Богословська почала рішуче «виводити на чисту воду». Ми почули, що Супрун — найбагатша жінка в Україні, що вона є соратницею Тимошенко і працює у Кабміні, що пані Людмила — мільйонерка. Ох, як утомили ці телевізійні битви мільйонерів. Я би волів послухати людей, котрі живуть на зарплату... Супрун довго терпіла атаку Богословської, а потім перейшла у контрнаступ, назвавши опонентку проектом «анти-Юля».
Серед звичайних викриттів Богословської побавило таке: «Україна — це злиденна країна». Звичайно — за такої кількості мільйонерів на рівному місці інакше й бути не може.
До речі, нещодавно на російському телеканалі RTVI відому актрису Лію Ахеджакову запитали, чому так погано в Росії відбувається боротьба з корупцією. Ахеджакова — між іншим, землячка нашого прем’єра — відповіла: «Тому, що у нас із корупцією борються корупціонери». У нас — теж. Не завадило б також припинити обирати до парламенту й місцевих рад бізнесменів і бізнесвумен, оскільки конфлікт інтересів неминучий. Угадайте з трьох разів, чому віддасть перевагу бізнесмен, коли йому доведеться обирати між благополуччям свого бізнесу та благополуччям країни, області, міста, району... ото ж бо й воно. Щось я не чув, щоб у сенаті й Конгресі США масово засідали власники банків, корпорацій, фірм тощо. У них бізнесмени займаються бізнесом, а політики — політикою.
Український типаж ділка-депутата й депутата-ділка їм незнайомий. А дехто ж обіцяв нам на Майдані, що бізнес буде відокремлений від влади, а влада — від бізнесу...
Інна Богословська виголосила свої «проскрипційні» списки — виявилося, що в усіх бідах України винні Ющенко, Янукович, Тимошенко, Симоненко, Литвин і Мороз. У цілому всі у відомій субстанції, і лише пані Богословська — в усьому білому. Ні, ще й А. Яценюк, якого народна депутатка визнала, разом із собою, борцем проти системи, великодушно дозволивши виборцям обирати між Інною й Арсенієм. Чи надовго Арсеній Петрович залишиться в такому фаворі в Інни Германівни? А ось тут час пригадати і Гоголя. Пригадати — аби знову не вийшло: «Єдина порядна людина в місті — поліцмейстер, та й той — негідник».
Наступні дебати відбулися між соціалістом О. Морозом і націоналістом О. Тягнибоком. Олег Ярославович, звичний до того, щоб іти в атаку з «оголеною шаблею», відразу ж налетів на Мороза, закидаючи йому організацію політичної реформи, що зруйнувала всю систему влади й управління в Україні. Сан Санич відбивався у його фірмовій ухильній манері, не забуваючи пафосно закликати шанувати Конституцію. Ага, вшанували її, особливо перед третім туром виборів під час минулої президентської кампанії. Тягнибок вимагав президентської республіки та розвивав свою улюблену думку про небезпеку нелегальної міграції після підписання українськими керівниками угоди про реадмісію з Європейським Союзом, що загрожує нам необхідністю приймати щороку по 150 тисяч африканців, арабів, індусів, в’єтнамців, китайців, пакистанців, афганців, бенгальців тощо, котрі свого часу прорвалися до Європи через територію України. Враховуючи, що 90% цієї публіки прибули до України транзитом через Російську Федерацію та Білорусь, а договорів про реадмісію з ними не маємо ні ми, ні Європейський Союз, то наші перспективи справді «блискучі». Якщо до наших лих, до виразок нашого суспільства додати ще й етнічну злочинність, расові, етнічні та релігійні конфлікти, масову наркоторгівлю, епідемії екзотичних захворювань і таке інше — то чи винесемо все це на своїх плечах? Чи не поквапилися наші лідери, надаючи таку послугу ЄС, який відмовляється визнати навіть дуже туманну перспективу українського членства у цьому об’єднанні?
Ще одна улюблена ідея Олега Тягнибока — повернення до паспорту «п’ятої графи». Звідки така впевненість у Олега Ярославовича, що варто лише до паспортів Мороза, Симоненка, Мартинюка, Голуба, Цибенка вписати слово «українець», як вони негайно почнуть сповідати націоналістичну ідеологію? І як без цього обходяться в решті країн, громадяни яких від відсутності патріотизму явно не страждають? У СРСР ця графа була. І що, вона дуже допомогла? Ще кілька десятиліть — і в «союзе нерушимом» не залишилося б від народу нічого, крім запису в паспорті. Це в душі треба мати, а не на папері. Кожен поляк знає, що він поляк, кожен угорець знає, що він угорець, кожен естонець знає, що він естонець. Може, саме тому їм і запис у паспорті не потрібний?
Сан Санич ухитрився завдати Тягнибоку відчутного полемічного удару. Йшлося про третю «фішку» Олега Ярославовича — люстрацію. «Та намагалися у нас її почати після Майдану, за Турчинова на чолі СБУ», — сказав Сан Санич. «Проте швидко довелося припинити, позаяк багато «любих друзів» виявилося агентами колишнього КДБ. Чи не буде так і з рештою?», — підсумував головний соціаліст.
Тут дозволю собі ліричний відступ. Коли у лютому 1917 року в Петрограді повалили династію Романових, саме агенти царської «охранки» з особливим ентузіазмом і особистою зацікавленістю повели повсталі маси палити архіви поліцейського управління. Яка люстрація, коли у нас ніхто і не ховається, ввімкни телевізор — ось тобі й люстрація, лише встигай фіксувати антидержавні заклики й підбурювання. У нас саме життя люструє, відділяючи «овець» від «козлищ». Однак маємо ще одну велику проблему: як відокремити ворога від дурня — останні часто шкодять більше, ніж перші. Ну, а проти фрази Тягнибока: наша влада аж кишить агентурою Кремля — не заперечуватиму. На жаль, правда. І не лише влада. У нас чомусь соромливо відвертаються від дуже реальної проблеми п’ятої колони. Але якщо держава не займається нейтралізацією п’ятої колони, то п’ята колона неодмінно займеться державою.
У дебатах між Морозом і Тягнибоком усе сталося так, як часом буває у футболі: слабша команда змусила яскравішу, швидшу грати у свій повільний і тягучий футбол. Так і Морозу вдалося «заколисати» Тягнибока, позбавивши його переваг темпераменту. Виявити характер Тягнибоку Мороз не дав шансу й заявив на телекамеру — але в кулуарах, без присутності Тягнибока, — що українські націоналісти є «терористичною організацією». Можна було б обеззброїти Олександра Олександровича, навівши кілька яскравих фактів з історії партії, котра виховала товариша Мороза. Так, обкомівський і спікерський досвід не підвів його. У Криму, неподалік від Алушти, є гірське село Перевальне. Там чимало років КДБ (за дорученням ЦК КПРС) готував терористів-інтернаціоналістів для Латинської Америки, Близького Сходу, Африки та Південно-Східної Азії. І робилося це у «вегетаріанські» часи Хрущова-Брежнєва-Горбачова. Що вже про інші часи говорити...
На наступні дебати до бар’єру вийшли невідомий мені Олег Рябоконь і дуже добре відомий Петро Симоненко. Ідеї Петра Миколайовича помітно постаріли, але рекламував він їх як нові. Зокрема, вимагав надати права суб’єктів виборчого процесу трудовим колективам (за часів горбачовської перебудови це був писк політичної моди!). Товариш Симоненко, звісно, не сказав, що ніде людина не є так добре керованою та контрольованою начальством, як на роботі, у своєму трудовому колективі. І як же зручно: дай такі права КСП (колективу сільгосппідприємства), а потім встанови контакт із його директором, порозумійся — і хай його підлеглі наважаться проголосувати не так, як «попросив» начальник. Ет, Петре Миколайовичу, ну навіщо ж витягувати на світ Божий такий «нафталін»?
Симоненко звинуватив Рябоконя у «служінні олігархам». Щось мені не доводилося бачити олігархів, які дуже постраждали і від товариша Симоненко. Петро Миколайович може дозволити собі будь-які, найсміливіші заклики, адже його позиціям на цих виборах уже ніщо не може зашкодити. Й олігархи можуть спати спокійно.
Шкода, що головних дебатів цих виборів — між Тимошенко та Януковичем, ми, судячи з усього, так і не побачимо. На «міжсобойчику» пана Шустера з В. Януковичем 14 січня ведучий покартав Віктора Федоровича — мовляв, Тимошенко викликала вас на політичну «дуель» у прямому ефірі, а ви не відреагували. Лідер опозиції зі своєю звичайною (протягом останнього року) доброю, майже ленінською посмішкою, м’яко пояснив наївному Шустеру: «Вона (Тимошенко. — Авт.) не хоче говорити про свої недоліки». Невже Віктор Федорович жадає розповісти світу про свої? Здається, В. Янукович просто остерігається таких дебатів, вважаючи за краще виступати в цілковито комфортних умовах. Він, звісна річ, не любитель полеміки, і лицарський ідеал чесного дискусійного поєдинку перед усім народом його не приваблює. І цього разу лідер опозиції змагався з суперниками в популізмі, обіцяючи підвищення пенсій та інші блага.
І ось, нарешті, 15 січня. Останній день дозволеної передвиборчої агітації.
На «Інтері» — Янукович, на ТРК «Україна» — Ющенко. Євгеній Кисельов у «Великій політиці» був такий ласкавий, що хоч до рани прикладай. Жодних провокацій, жодних нападок, жодних каверзних запитань, на відміну, до речі, від Шустера, який дошкуляв (або, принаймні, вдавав, що дошкуляє) кандидатові у президенти каверзними питаннями. Звичайно, слухати Віктора Федоровича — заняття, що вимагає великих зусиль. Адже він — не оратор. Однак інколи викарбовував фрази, що запам’ятовувалися, на кшталт такої: «Люди у нас розумні, й на це завжди слід зважати». Запам’яталася ще обіцянка нафтогазового щастя з Росією в разі перемоги на виборах. Я чомусь пригадав проблеми Лукашенка з цим самим щастям.
«Алаверди» «Інтеру» та Віктору Федоровичу висловив Віктор Андрійович, котрий у ефірі ТРК «Україна» пожвавився, лише натхненно викриваючи Тимошенко та звинувачуючи її у кримінальних злочинах (ЄЕСУ, незадекларовані долари під час виїзду за кордон, хабарі іноземним офіційним особам тощо). Присутня у студії іспанська журналістка, ще незвикла до наших звичаїв і дещо приголомшена, запитала президента: «Якщо Тимошенко така, як ви про неї говорите, то навіщо ж ви з нею працювали в одній команді?». Хороше запитання, однак відповіді не прозвучало. І лише одна гідна відповідь, після якої в мені знову виникло забуте відчуття гордості за свого президента. Шустер запитав Ющенка, чи потрібно йому було відвідувати Тбілісі під час кидка російських танків на грузинську столицю влітку 2008 року? Віктор Андрійович відповів: «Позбавлення територіальної цілісності однієї країни загрожує тим самим і іншим. Ніколи не питай у такому разі, по кому подзвін, він — по тобі».
Ет, Вікторе Андрійовичу, завжди б так, завжди б триматися на такому рівні, не розмінюючись на дрібне й нікчемне. І не довелося б нам сьогодні болісно перебирати паскудні варіанти в ситуації, яку Мойсей Фішбейн із гіркою іронією назвав «Бермудацький трикутник», де, всупереч законам геометрії, всі кути — тупі. І нарешті про щастя: настала північ, і «Шахерезада припинила дозволену промову», тобто набрала чинності заборона на передвиборчу агітацію. Невже тепер можна буде спокійно дивитися телевізор, не здригаючись щохвилини від політичної реклами осіб, спраглих нас чимось ощасливити? Але чи надовго?
