З місяць тому в інтерв’ю для радіо Бі-Бі-Сі мене запитали про те, чи є виявом кризи жанру ток-шоу в українському ефірі поява на додачу до «Табу» — «Без табу» . Я відповіла, що загалом-то, з одного боку, це просто загальноприйняте розкручування вже відомої «торгової марки». Але з іншого — криза очевидна. І очевидність її цілком відчутна: реально — різке скорочення кількості програм подібного формату в нашому ефірі (саме в студійному варіанті, саме шоу, саме з участю в обговоренні великої аудиторії). Я думаю, причин такої кризи багато, і різних, зокрема фінансових і ментальних. До останніх, звичайно, можна віднести й відсутність або наявність у нації звички (навички, традиції) обговорювати нагальні проблеми спільно, і в такий спосіб знаходити загальний консенсус. Або, скажімо, мене особисто під час місячного перебування в провінційному американському штаті Міннесота кiлька років тому дещо дратували, наприклад, раз у раз повторювані масові пасажирські ток-шоу, які стихійно виникали в міських автобусах навколо нагальних проблем їхнього побуту: тиждень тому вуличний торговець продавав перочинний ножичок за долар, а от сьогодні... Ого, в таку коробку для сендвічів увійде багато рiзної їжi — ви що, на пікнік? Так, жарко, ось сьогодні по ТБ казали, що... Коротше, може, для нашої Одеси це так само нормально, а ось я, скажімо, не розумію цього життя на виду в усіх сусідів в одноповерховій Америці, з їхньою швидше видимістю, аніж справжніми огорожами (парканчиками), вечерями на зелених галявинах біля будинку — але вже на вулиці тощо. Мені здається, що українці в масі своїй куди більш закриті, зосереджені на собі.
Можливо, певну роль у цій кризі наших ток-шоу відіграє й кардинальна відмінність нашого нинішнього способу життя від життя значно заможніших, значно більш вільних (від тяжкої праці й побуту) націй. Нам нема коли і немає сил спілкуватися — ми нескінченно втомилися від перманентного процесу виживання.
Але все ж головна причина, як на мене, криється в тому, що ми втомилися говорити в порожнечу і... пустопорожнє... Справді: чому, в ідеалі, служать ток-шоу? Формуванню громадської думки навколо деяких загальноактуальних проблем. Для чого є необхідним формування громадської думки? Напевно, для двох речей: або для виправдання волі і дій влади, або для впливу на владу. Причому це стосується абсолютно всіх мислимих питань обговорення: від з’ясування того, хто краще керуватиме країною протягом найближчих років, — до обговорення прав сексуальних меншин, або права на аборт, або того, де будувати міст до якої- небудь ріки в Кацапетівці... Бо завжди, зрештою, суспільні настрої мають своє продовження в діяльності владних структур. І, звісно ж, навпаки. Однак влада (реальна) нині в Україні не потребує особливого виправдання своїх зусиль — вона нині досить беззастережна, зокрема завдяки доведенню народу до такого стану, коли більшість готова діяти за будь-якою вказівкою (імперативом) від будь-якого начальника, лише б тільки не відняли останнього — скажімо, права заробити хоча б на хліб. Ну, звичайно, час від часу, перед якими-небудь черговими виборами- референдумами заворушаться трохи — але навряд чи з особливим вогником і завзяттям... Навіщо? Так багато інших, більш забійних і менш витратних технологій.
Так само не вартою особливих зусиль здається й мета впливу громадської думки на владу. Бо коли за останні роки, питається, була в нашій Богом забутій країні така екзотика? Обговорюй не обговорюй, рви сорочку — не рви... Втомилися. Може, від цієї втоми — і та надзвичайна некомпетентність, непрофесіоналізм професіоналів, яскравим прикладом якого і є, на мою думку, нинішнє «Табу»? Для подібного явища є ще одне визначення: халтура. Візьмемо останні програми «Табу» і звернімо увагу на постановку проблем ведучим Миколою Вереснем: 1. Молодіжні організації та їх необхідність. Чи існують специфічні потреби, цілі — заради яких молодь повинна об’єднуватися в якісь особливі структури? 2. Значення 7 листопада. Для України це свято — чи переворот? (стиль — ведучого). 3. Фільм «Вогнем і мечем» — несе заряд проукраїнський чи антиукраїнський? А тепер уявіть, що ви опинилися — ну, скажімо, в 92-му році. Чи могли тоді в ток-шоу обговорюватися ці проблеми точнісінько в такому ж розрізі? Так, звичайно! І в 92-му, і в 93-му, і в 95-му, і в 97-му, і... Ну хіба що фільму Єжи Гофмана тоді ще не було — тобто формального, але не сутнісного мотиву! Але! Хіба відтоді нічого в нашій країні, в усьому світі не змінилося? Хіба ми не змінилися самі, не збагатилися певним досвідом, не стали терпимішими — або нетерпимішими до чогось, хіба загострені, зрештою, в нас ті самі проблеми, аспекти, що й тоді? То до чого ж з року в рік товкмачити одне й те саме? І не випадково, звичайно ж, у передачі про 7 листопада, і не тільки внаслідок дуже різного рівня особистостей гостей «Табу» — Георгія Крючкова (КПУ) та Володимира Бондаренка (фракцiя «Реформи— конгрес») — комуністи дали фору в студії своїм опонентам. Швидше за все — тому, що така постановка питання (свято чи не свято?) для сьогоднішнього дня — вже анахронізм, уже нецікава, уже тільки для обговорення тими пенсіонерами, які так і залишилися там, на рубежі нашої незалежності, а то й далі — радянської перебудови... Але хіба, з іншого боку, не породжує ця дата і зараз багато нових мотивів для аналізу, аналогій? Ну, декілька можливих мотивів — навскидку. Яка спадщина соціалізму в нинішній Україні (економіка, ідеологія, партійне будівництво тощо)? Чого навчила Радянська імперія світ — і чого не навчила нас? Що заважає Україні стати другою Швецією? Чому в Україні соціал-демократи асоціюються з... олігархами? Комунізм — у що він трансформувався в нинішньому світі і чому? Цей перелік можна продовжувати. На жаль — натомість студія вимушена була пережовувати вже багато разів обсмоктані проблеми (якщо узагальнити «плідну» дискусію, що відбулася в студії, ними були: 1) чи виправдовує соціалістичне гарантоване «всього потроху для всіх» знищення еліти, національних і релігійних святинь тощо; 2) питання про винність в усіх наших бідах Росії. От якби й наші комуністи були українськими...) Нудно, панове. Точнісінько так було і в «Табу» з питань молодіжних організацій. Щоправда, завдяки «заводному» Юрієві Мірошниченку, лідерові «Нової генерації» (який був опонентом Олександра Лялька, УНКМО), там все-таки до середини передачі вийшли на справді важливу й актуальну саме сьогодні тему: чи потрібна і чи допустима матеріальна підтримка молодіжних організацій державою — співпраця молоді з виконавчими структурами? Що це — шлях до «кишеньковості» у влади чи спосіб трансформації останньої? Студія несподівано для цієї передачі ожила, пожвавилася, захвилювалася — але, на жаль... Як завжди, роль ведучого і тут звелася до чисто зовнішніх реакцій шоумена, який, як у цирку, реагує тільки на суто зовнішні сторони того, що відбувається (всім відоме у Вересня «а як сказала!»). При цьому всім відомі й пояснення Миколою Вереснем саме такої (вже давно незмінної) обраної ролі: мовляв, рефері — лише провідник думок інших, а не суддя, проповідник, «знайко» тощо. Як усім відома й облудність цієї позиції, бо від ведучого ток-шоу ніхто, природно, й не вимагає резюме, вказiвного перста... Але — вимагаємо (хочемо, або краще потребуємо) змістовної, сутнісної провокативності, уміння визначити найбільш резонуючі аспекти проблеми, спрямувати хід обговорення в це резонансне русло... Для цього — ясна річ! — не обов’язково знати, чим повинна (!) закінчитися передача і не обов’язково ставати на чийсь бiк. Але, очевидно, завжди треба знати — навіщо ця передача? Навіщо саме така постановка питання, чим вона мотивована, які може мати наслідки у свідомості глядачів — і яких реакцій хотілося б самим творцям програми... Прописні істини — але, на жаль, дотримання їх у багатьох наших телепередачах (будьмо справедливі, не тільки в «Табу») щось непомітно. Ну, а коли цього немає і в т.зв. брендах і одного з небагатьох кращих каналів країни, і в одного з небагатьох вітчизняних суперпрофесіоналів журналістики, яким, безумовно, є Микола Вересень... Відверто шкода.
Про останню передачу — про фільм «Вогнем і мечем» — взагалі важко змовчати. Ну, припустімо, це моя суто суб’єктивна думка: що в нинішній ситуації, яка явно загострилася навколо міжнаціональних, міжкультурних, міжмовних відносин, може, й не варто було підкидати ще одну вуглинку чергових пошуків ворога у тліючий вогник... Та це — суб’єктивно, цілком допускаю й аргументованість іншої точки зору: краще обговорювати, аніж заганяти болючі питання всередину. Можливо. Але знову-таки — як обговорювати?! Я вже не кажу про те, що в дні дискусії, яка так люто розгорілася щодо творчості Олеся Бузини, а тепер вже й щодо «Вогнем і мечем» у винятково ідеологічному плані, мені б, наприклад, хотілося нарешті, щоб хтось компетентно поговорив зі мною, глядачем, не тільки про суспільно-політичні сторони художніх творів. Але щоб хтось компетентно ввів мене хоча б у передбанник нинішнього світового контексту літератури, кіно тощо, сучасних тенденцій не тільки щодо створення творів, але й їх прочитань, трактування... Щоб пояснили мені, недосвідченому в своїй споконвічній відірваності від світового контексту, що, крім прочитань політичних і суспільно корисних, існують ще й інші способи взаємин аудиторії з творчістю будь-якого митця. І що, скажімо, на Заході поет частіше за все аж ніяк не більше, ніж поет, як це прийнято в слов’янській традиції інтелектуального месіанства тощо. Я не кажу вже про те, що важко собі уявити, щоб, скажімо, Росія влаштувала громадське обговорення фільмів типу «Рембо» на предмет їх про- чи антиросійськості. Щоб Америка чи Німеччина обговорювали в такому ракурсі щось із радянських «епохалок» і щоб та ж Франція, припустімо, про яку казав один з учасників «Табу» Юрій Тима (у контексті фільму Бессона про Жанну Д’Арк), була розбурхана тим, як їх зобразили в будь-якому своєму фільмі (книжці, ТВ-передачі тощо) ті ж німці чи англійці... Синдром «реакції на Салмана Рушді» — це, на жаль, доля тільки вкрай закомплексованих представників тієї чи іншої, дещо не впевненої в собі нації... І добре, що це розуміли багато учасників дискусії в «Табу». А квінтесенцією цієї надзвичайної закомплексованості були слова Юрія Тима про те, що ось, буцімто, якби поляки зняли про нас щось подібне до «Хороброго серця» з Мелом Гібсоном — то він був би не проти, нехай знімають... Ну, то воно зрозуміло: ви — знімайте. А ми розкажемо, як треба знімати, і чому зняли не так, як «треба»! (нам), і як ви всі довкола винні, і як «західний кінематограф кривдить український народ» (цитата з пейджерного рядка, що біжить під час передачі)... Не важливо — що самі не знімали, не знімаємо і ще невідомо, коли знімемо (слово «знімати» я вживаю в широкому значенні «робити» — ну, наприклад, так, щоб в Україні хоча б власні книжки було вигідно випускати або щоб власні заводи працювали в руках вітчизняних власників). Головне, що ми знаємо, — то це як не треба і як треба знімати вам, чужинцям, які тільки й чекають, тільки й мріють, тільки й думають про те, як нас тут усіх пригноблювати і кривдити... На жаль, якщо щось і може вселяти в мене песимізм щодо майбутнього моєї країни, то ось ця, по-моєму, все-таки ментальна позиція «стислих кулачків у становищі лежачи на боку»...
Але, ясна річ, говорити про це треба глибше, і не в рамках розмови про «Табу». Ну, а претензії безпосередньо до Вересня і щодо передачі про кінофільм «Вогнем і мечем» — ті ж, що вже були висловлені: навряд чи такому професіоналові, як Микола, було б важко сформулювати тему для обговорення грандіозного (за масштабами) проекту Єжи Гофмана не в лоб, а заради продуктивності дискусії. Ну, скажімо, поговорити б про те, чому все-таки вони про нас (у тому числі) — знімають, а ми — все більше обговорюємо? Чому на їх «Вогнем і мечем» ми «відповідаємо» наразі скороспілим «Мазепою»? Чому саме «Мазепою»? І як, цікаво, в «Мазепі» ми зображаємо всіляких чужоземців — чи ті не образяться? Не будуть у своїх «Табу» обговорювати щодо про... і анти... наш фільм? Або, наприклад, питання про те, чому Гофман показав нас, українців, такими — а не інакшими? Чого, що є необхідним для нас, не відбувається в Україні і в її відносинах з навколишнім світом, щоб став запитаним і дещо інший погляд на нас?.. Зрештою, спробувати розібратися, що в нашій історії і справді не прикрашає нас, українців, і що, не відмовляючись ні від темного, ні від світлого, — ми можемо зробити сьогодні своїм ноу-хау, своїм «обличчям»? Знову-таки, можливих аспектів для обговорення — безліч, аспектів, які були б сучасними саме зараз, саме в цей час — виходячи саме з нинішніх реалій, ситуацій, резонансів, інтересів тощо. Але — на жаль... Точнісінько так само могло б бути й побільше в студії людей, які б не просто говорили на цю (як і на інші) тему, а говорили б компетентно. Мені здається, ми втомилися й ще від одного: від нескінченно лунаючих в ефірі думок «простої людини». Ні, звісно, слово честі — але ось тільки часу в багатьох із нас вистачає лише для того, щоб почути думку дійсно слушну, дійсно компетентну, щоб вона несла нам нову інформацію, ставала відкриттям... «Будка гласності» — також уже анахронізм, і вже давно, і не дратує хіба що тільки в певних специфічних шоу для специфічних глядачів, які явно мають певні психологічні проблеми. Ні, звичайно, «фон» думок «людей з вулиці» цілком можливий і навіть цікавий. Але рівень коментарів «профі» явно має бути на голову вищий за рівень «фону», так само як, мені здається, вже час змінювати й пропорції використання в ток-шоу «фону» й «переднього плану», тобто полеміки «фахівців».
У нещодавньому своєму інтерв’ю одній з київських газет Микола Вересень у черговий раз повідомив, що з політичної журналістики він пішов, бо в журналістиці «треба говорити або все, або нічого... Якщо в нашій країні відродиться політична журналістика і зробить декілька кроків, я готовий пройти свою частину шляху їй назустріч». У мене виникло попутне запитання: а чи є журналістикою в усі часи те, що робиться в таких умовах, коли можна говорити все? І на кого Микола перекладає процес відродження політичної журналістики? З думкою ж Миколи про те, що соціальна журналістика набагато складніша (і не менш потрібна) за політичну, я згодна на всі 100%. Але якщо в «Без табу» (про яке має бути ще окрема розмова) і Вересень, і Герасим’юк — кожен своєю мірою органічності — намацали, по- моєму, резонуючу струну в особливому жанрі «журналістики соціальної «регенерації» (як я його для себе формулюю), то ось гостро-проблемний — в ідеалі — жанр «Табу» явно входить нині в суперечність з рівнем реалізації. «Караул устал»?
