— Як ви ставитесь до анонімних сюжетів,
що часом виходять в ефір наших телеканалів?
Віктор ВАРНИЦЬКИЙ, спецкор «Вістей»:
— Анонімність — річ ганебна як у газетній справі, так і
у тележурналістиці. Хоча на телебаченні «сховатись» ще важче, ніж у газеті.
Голос, тембр, манера — все це має одразу впізнаватися. Біда, а точніше
трагедія українського ТБ якраз в тому, що обличчя, особливо в інформаційному
мовленні, дедалі стають все більше схожими, голоси безбарвнішими, про манеру
годі й казати. Якщо до цього додати ще вихолощеність текстів «новими» цензорами,
у порівнянні з якими «старі» здаються хлопчиками, то і виходить та картинка,
яку маємо. Найцікавіше, що і замовлення на якість фактично зникає. Телебосів
і тих, хто за ними сьогодні стоїть, влаштовує журналіст без обличчя і права
голосу. Солдат інформаційного фронту, для якого не є проблемою перетворитися
на бійця невидимого фронту. Їм навіть платити багато не треба, що зараз
простежується в українській тележурналістиці і чим вона кардинально відрізняється
від російської. Це навіть не анонімність — це анемічність. Винятки є, але
на узбіччі інформаційного простору, куди і скинули всіх, хто ще поважає
себе і не хоче бути бультер'єром. Борис ГРИВАЧЕВСЬКИЙ, політичний оглядач
«УТН»:
— «Анонімність» — це породження усе тієї ж «совєтської»,
часто енкаведешно- кагебістської журналістики, яка вийшла із більшовицьких
комунальних квартир. Саме «сторожовими псами» такої пропаганди і є «посаджені»
у керівні крісла «гвинтики» цих органів. Яскравий приклад: нищівна війна
проти Олександра Омельченка (під час виборів мера). І це та безлика журналістика
— так званий «глас народа», — яка і справді впливає на підсвідомість телеглядачів,
далеких від усвідомлення авторства і позиції журналіста. Маргарита ТРУБАЧОВА,
журналіст («Вікна», СТБ):
— Коментарі у телевізійному кадрі дають набагато менше
можливості журналісту приховати своє авторство, ніж газетні матеріали,
які можливо дати під будь-яким псевдонімом, на вибір. Коментарі у «Вікнах»,
скажімо, завжди мають конкретного автора. Його прізвище подається у титрах,
а також дублюється голосом наприкінці сюжету.
Велику роль на ТБ відіграють голосові інтонації, у яких,
як відомо, міститься понад 70 відсотків мовної інформації. Отут є простір
для висловлення свого суб'єктивного ставлення до певних подій. Але у будь-якому
випадку таке спілкування з глядачами є гранично відвертим, навіть до певної
міри інтимним. Анастасія ОБРАЗЦОВА, журналістка «Нового каналу»:
— Звідки така інформація, що телевізійний коментар «за
кадром» — анонімний? Навпаки, автор має не тільки прізвище, яке подається
у титрах, а і голос, обличчя. Адже тележурналіст часто з'являється «у кадрі».
До того ж, і в газеті, і на ТБ автор матеріалу може з'явитися під псевдонімом.
Що ж до відповідальності, то тележурналістові набагато
важче — він повинен не лише написати те, що почув (часто «на вушко», з
недостовірних джерел), а й проілюструвати знайдену ним інформацію. Може
тому на телекомпанії менше подають в суд — що заперечиш, коли все бачиш,
все задокументовано? Ігор ФЕДОРІВ, ТСН:
— Анонімність на телебаченні приховати важче, ніж у газеті,
тому що, крім титрів, є ще начитка. Ті ж, хто воліє залишитися «за кадром»,
очевидно, добре пам'ятають старі методи пропагандистської журналістики,
в якій почесне місце займає газетна «передовиця». На жаль, українське телебачення
у цілому не переобтяжує себе вибором жанру, тому для декого телекоментар
«за кадром» технологічно простіший і політично благонадійніший, ніж які-небудь
прояви інтерактивного коментування.
