Сьогодні ми впевнено можемо сказати, що сучасна людина — це представник цифрової епохи. Маючи в кишені гаджет (смартфон, планшет, айпад), кожен із нас потрапляє у швидкий інформаційний мейнстрім, де швидке оновлення новин здатне збити з ніг. Чимало молоді не мислить свого дня без запощеного селфі, емоції, музики чи думки в акаунті. Інколи здається, що люди починають думати твіттами чи короткими «Фейсбук»-постами. Менш популярним виявляється телебачення, проте не можна говорити, що аудиторія відмовляється від перегляду шоу-проектів чи політичних ток-шоу. Навпаки, тут також є свої потреби і запити. Власне, в цьому аспекті варто говорити про інший рівень комунікації чи, зрештою, про потребу нового діалогу в суспільстві з позиції всіх присутніх у ньому інституцій, насамперед — Церкви, яка пропонує людині жити духовним, а отже — справжнім.
ДІАЛОГ У МЕРЕЖАХ
Коли спілкуюся з духовенством, то чую чимало негативних відгуків щодо користування соціальними мережами. Часом священики скаржаться на відсутність вільного часу — мовляв, у мене і так досить праці у храмі, на парафії, так що вже не до «Фейсбука» чи «Твіттера», та й що там можна знайти потрібного, адже весь інтерактив скидається на фрагментарну і поверхову «тусовку». Як явище, соціальні мережі варто розглядати з обох аспектів. Проте, на мою думку, позитивів тут набагато більше. Звичайно, одним із викликів комунікації в соціальних мережах є справді дещо поверхове та легке спілкування, яке насправді містить у собі загрозу спотворити основну мотивацію у спілкуванні між Церквою та суспільством, оскільки містить формат гри. Це може, до речі, бути загрозою для духовного розвитку не лише мирян-френдів, а й духівника. Інша небезпека — надмірна присутність у веб-просторі. Безумовно, я вітаю проповіді на ютюб-каналі, в аудіопідкастах, викладених на «ex.ua» чи в якомусь іншому форматі. Проте, я вважаю, духовенство має залишити простір для реального спілкування, оскільки Церква — це все-таки божественний організм, це спільнота реальних членів, а не віртуальних користувачів. Сьогодні серед молоді виникають такі запитання: «Чи можу я сповідатися через скайп або у «Фейсбуці»?» Гадаю, що дати ствердну відповідь на таке запитання абсолютно неможливо, оскільки знову-таки порушимо весь сенс розуміння Церкви як організму. Проте якщо сьогодні виникають подібні запитання від мирян, то духовенство просто зобов’язане давати відповідь, зокрема через рефлексії в мережі. Важливо розуміти, в якому світі живе сучасна людина. На мою думку, цей вимір умовно можна назвати «мушлею». Невпинний ритм життя, викликів у суспільстві, нових можливостей і прогресу вводить її у стан самоізоляції. Тому набагато цікавіше розповідати про власне життя в мережі, аніж наживо з колегами чи близькими. Присутність духовенства у соціальних мережах, можна сказати, стирає поділ сторін на «я» і «ти», бо «я» — таке ж, як і «ти»: ми ходимо на футбол, слухаємо музику, готуємо їжу, читаємо книжки, подорожуємо. В уяві пересічного мирянина священик чи єпископ — не просто серйозний наставник, якого треба слухати, наче ти школяр, — із усією уважністю, поклавши чемно руки. Навпаки — це друг і наставник, а амвон — не трибуна для повчань, а лише майданчик для поради й підтримки. На мою думку, поділ сторін у діалозі між духовенством та мирянами на «свій» і «чужий» унеможливлює ефективність комунікації з приводу вирішення багатьох проблем, адже паралельно відбувається творення певних стереотипів одні щодо одних. Соціальні мережі здатні зруйнувати ці бар’єри, адже є чимало людей, яким простіше приватно написати священикові, а вже після того прийти до храму. Окрім «ефекту ізоляції», який переживає сучасна людина, кожен потребує персональної комунікації. Сьогодні дедалі більше ми розглядаємо людину крізь призму гущі інших людей, а не як самобутню особистість. Коли, наприклад, викладачі розглядають своїх студентів суто як курс, потік чи академічну групу, то це дуже знеохочує останніх, не викликає жодної мотивації до навчання. Так само відбувається і в храмі — священик часто через заклопотаність міряє парафіян своїм простором служіння, а не окремими мирянами з їхніми звичайними проблемами й потребами. Можна припустити, що раціональне використання інструментарію соціальних мереж дає змогу виробити персональну комунікацію, яка так необхідна сучасній людині. Бо хоч ми й закрилися у своїй «мушлі», але все ж потребуємо уваги й любові та, що найважливіше — опіки!
ЦЕРКВА І ТАЛАНТ-ШОУ
Нещодавно на Мальті відбувся півфіналу добору до «Євробачення». У список 48 композицій потрапила пісня черниць-урсулянок «Люби і відпусти». Конкурсна пісня розповідає про працю сестер із сиротами. Монахині отримали дозвіл на участь у конкурсі від архієпископа Поля Кремона, котрий дав їм настанову реалізовувати поради папи Франциска і проповідувати саме так. Писали пісню ще із серпня й старанно проводили репетиції після кожної меси. Хоча, на думку сестер, вони не є професіоналами у вокалі, проте їхня композиція містить позитивну мотивацію та ціннісне підґрунтя, необхідне світові. Нагадаємо, що буквально цього року в проекті італійського «Голосу країни» здобула перемогу сестра Крістіна Скуччіа. На «сліпому» прослуховуванні сестра підкорила серця всіх членів журі, а її наставник — репер Джей-Екс — почав ходити до храму. В Інтернеті сестра Крістіна стала беззаперечним лідером щодо кількості глядацьких симпатій протягом хвилини. На мою думку, окрім персоналізму в комунікації, сьогодні Церкві важливо засвідчувати свою відкритість перед суспільством, зокрема на участь у подібних проектах. Певна річ, для багатьох консерваторів серед духовенства брати участь у талант-шоу на зразок «Євробачення» чи «Голосу країни» — це щось несумісне з діяльністю Церкви. Проте важливо, що суспільство змінюється, і сама лише проповідь з амвону є недостатньою. Гадаю, Церкві потрібно бути поруч із сучасною людиною скрізь, розглядати її потреби, аналізувати умови, в яких вона перебуває, та обирати певні нові комунікаційні стратегії. Інакше ми не матимемо в суспільстві ефективного діалогу, а отже, загроза духовної деградації — близька...
