Військових журналістів їхні цивільні колеги дуже часто всерйоз не сприймають, вважаючи, що армійські ЗМІ — не більше, ніж рупор Міністерства оборони. А даремно. Поспілкувавшись із військовими журналістами, можна пересвідчитися, що вони дуже часто виглядають менш закомплексованими і набагато менш заангажованими, ніж дехто з їхніх псевдонезалежних побратимів по перу і мікрофону.
Про міфи, пов’язані з військовою журналістикою, і реальні проблеми, якими вона живе сьогодні, «Дню» розповів Ян ІВАНИШИН, ведучий телепрограми «Нова армія» Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України (УТ-1).
— Як би ви визначили статус військової журналістики? З одного боку, її пріоритети так чи інакше визначаються інтересами військового відомства. А з iншого, — використовують усе-таки визначення «журналістика», що передбачує дотримання таких принципів, як об’єктивність, незаангажованість тощо…
— Фактично ділити журналістику на військову та невійськову почали лише після розпаду Радянського Союзу: до цього моменту всі ЗМІ обслуговували інтереси КПРС. Після того, як Україна здобула незалежність, влада стала бiльш публічною, компартія віддала пальму першості іншим партіям, і почався цей поділ. Але я думаю, що сьогодні військові засоби масової інформації й «цивільні» поділяють штучно. Є професіональні, талановиті журналісти, які вміють працювати. І є люди, які працювати, писати не вміють: все їхнє вміння обмежується набором штампів. І, відповідно, є речі цікаві та нецікаві.
А щодо обслуговування інтересів, я б це назвав інакше: у кожного видання, у кожного ЗМІ — своя специфіка. Скажімо, у вашій газеті висвітлюють громадське, політичне життя, зарубіжні новини тощо. У нас інша спрямованість, інша мета: розповідати суспільству про те, що відбувається у Збройних силах і — певною мірою — розповідати Збройним силам про те, що відбувається у суспільстві. Скажімо, ті самі солдати строкової служби не мають можливості отримувати інформацію з газет, телепередач у повному обсязі. Нашу програму «Нова армія» дивляться всюди у військах, її занесено до розпорядку дня. Можна сперечатися, добре це чи погано, але у тому, щоб щотижня військовослужбовці могли отримати певну інформацію, ми бачимо одне з наших головних завдань.
І ще дещо щодо обслуговування відомчих інтересів. Я працюю на Центральній телерадіостудії Міністерства оборони України з 1993 року і можу сказати: те, що Міністерство оборони коли-небудь прямо примушувало ЗМІ обслуговувати свої інтереси, багато в чому є міфом. Не заперечуватиму: бували випадки тиску, унаслідок чого той або інший матеріал не з’являвся у програмі. Але ці випадки були поодинокими й ініціатива виходила не від перших осіб Міністерства оборони, а, швидше, від структур-«посередників», представники яких просто боялися відповідальності перед вищим начальством і таким чином намагалися перестрахуватися.
Крім того, творчий колектив нашої студії хороший ще й тим, що це — молодіжний колектив. Ті, хто до нього входить, — люди, які формувалися за часів перебудови, за часів небаченої свободи. І навіть пройшовши у військовому училищі досить суворе випробування дисципліною, ми не втратили якогось прагнення до правди, об’єктивності і бажання показувати людям те, що відбувається, так, як воно є насправді. У тому числі й у Збройних силах (оскільки ми вибрали спеціальність «військовий журналіст»).
— А як розуміють в армії свободу слова?
— Свободу слова в армії завжди розуміли по-різному. Що стосується роботи нашої телерадіостудії, то активної цензури (щоб щодня телефонували, наказували: це викинути, цього не показувати) ніколи не було. І навіть якщо йшлося про такі події, як влучення ракети у житловий будинок у Броварах, Скнилівська трагедія, інші трагічні інциденти, які так чи інакше були пов’язані зі Збройними силами, ми це все показували, про все це говорили. Проте (і я не називав би це, скажімо так, захистом свого відомства), якщо цивільні ЗМІ, особливо центральні телеканали, нерідко подають подібні події під соусом сенсаційності — що сталося, скільки жертв тощо, то нашим завданням, я вважаю, є пошук причин трагедії. Та сама ракета, яка влучила в будинок у Броварах, полетіла ж туди не тому, що прицілилися не туди. Вийшов із ладу один із блоків управління в цій ракеті (зроблений, наскільки я пам’ятаю, у Росії). Чому він вийшов з ладу? Ось на подібні запитання ми і повинні відповідати. Наше завдання — показати, що військові сьогодні, можливо, не настільки вже й винні. Тому що, звинувачуючи військових, держава зі своєї сторони тривалий час нічого для них не робила. Озброєння не оновлювали, люди часто живуть просто у нелюдських умовах — навіть у Києві, не кажучи вже про регіони. Ми, наприклад, постійно їздимо до різних гарнізонів, у яких не бувають цивільні журналісти. А якби вони там побували, то це — у більшості випадків — закінчилося б якою-небудь розгромною статтею або сюжетом: ось, мовляв, до чого довели армію. І, зрештою, бруд знову полився б на всі Збройні сили. Як я вже сказав, наше завдання в іншому — розповісти «чому» та «як».
За великим рахунком, ми працюємо не для Міністерства оборони, а захищаємо інтереси кожної конкретної людини у погонах, яка служить в армії та виконує свої професійні обов’язки. Хронометраж «паркетних» сюжетів зведено в наших програмах до мінімуму: людям це нецікаво. У свою чергу, цивільні ЗМІ цікавляться сенсаціями (оскільки потрібен тираж, потрібен рейтинг), але і «паркету» у них значно більше. Оскільки ми — студія бюджетна, ми можемо дозволити собі займатися якимись соціальними питаннями, тими питаннями, до яких просто «не доходять руки» цивільних ЗМІ. І тому я не говорив би про протиставлення цивільних ЗМІ та військових. Я б сказав, що військова журналістика — одна зі складових загальної української журналістики, яка доповнює її, працюючи в сфері, не охопленій увагою цивільних журналістів. Плюс ще один важливий нюанс: військові журналісти — люди, які здобули професійну освіту, які розбираються у військових проблемах. І якщо резюмувати, головне тут таке: наявність цивільної позиції — раз. Уміння професіонально донести інформацію до споживача — два. Ну, і просто елементарна чесність — щоб бути досить об’єктивним.
— Які «ударні точки» сучасної військової журналістики ви могли б назвати? Про що доводиться писати найчастіше?
— Передусім, це соціальні проблеми. Про це на одній із «прямих ліній» говорив і міністр оборони України Євген Марчук, який знав ситуацію ще будучи на посаді секретаря Ради національної безпеки й оборони України, а тепер зіткнувся з конкретними проблемами конкретних людей. Зокрема, йшлося про невирішеність проблеми з квартирами для військових. Наведу приклад: нашу студію було створено 6 червня 1992 року. З того часу жоден із наших співробітників не отримав жодного квадратного метра житла від Міністерства оборони…
Ще одне питання — основне, звичайно, — бойова підготовка. Зі слів нашого міністра, питання номер один. Адже реально для чого потрібні війська? Для того, щоб вони були готові в будь-який момент застосувати свою силу для захисту народу України від будь-якої зовнішньої агресії. Раніше використовували такий термін. як «обмежена боєготовність». Але насправді такого поняття немає: люди або готові до виконання завдання, або не готові. А це, передусім, залежить від фінансування, якого хронічно не вистачає.
Ще одне досить цікаве питання, якому ми приділяємо увагу, — наукові розробки, які повинні здійснюватись безперервно. Не сперечаюся: можливо, та українська зброя і техніка, які користуються попитом на міжнародному ринку, — хороші. Але технічний прогрес не стоїть на місці. І про це слід говорити.
— А як військова журналістика відповідає на нові виклики — якщо говорити, наприклад, про процес євроатлантичної інтеграції?
— Як тільки фактично заявили, що ми інтегруватимемося в євроатлантичне співтовариство, почалася підготовка програми «Територія безпеки», яка присвячена конкретно цій проблемі. Перший випуск програми вийшов в ефір на Першому Національному 2 лютого 2003 року. На сьогодні вийшло в ефір вже понад 30 випусків. Що стосується нашої базової програми — «Нова армія», то всі навчання «Партнерство заради миру», всі натовські акції ми завжди активно висвітлювали, оскільки за цим — майбутнє. Не знаю, можливо, хтось бачить майбутнє за ЄЕП, а я вважаю, що майбутнє України все-таки за Європою й євроатлантичними структурами. Думаю, що мине час (можливо, багато-багато років), і та сама Росія, і всі інші країни однаково прагнутимуть об’єднуватися з Заходом. І ми не повинні ставити бар’єри. А що таке Україна сьогодні? Це перехрестя двох світів — Сходу і Заходу. Ми — посередині. І я дуже боюся, щоб Україна не стала тим мостом, який спалюють за собою, йдучи вперед або повертаючись назад. Тому є два варіанти. Або тримати власні гігантські Збройні сили — як у Північної Кореї — та їсти траву. Або стати під щит НАТО (що істотно знижує витрати і знімає необхідність утримувати свою гігантську армію) і при цьому почуватися захищеними, оскільки напад на будь-кого з членів блоку розцінюється як напад на всіх членів блоку. І в цьому контексті спільні навчання, існування спільного україно-польського батальйону в Іраку, співпраця — там само — з американцями, участь у миротворчих акціях у Сьєрра-Леоне, Лівані тощо — це безцінний досвід. І ми говоримо про це. І наше завдання сьогодні — пояснити не стільки Збройним силам (якраз офіцери все це дуже добре розуміють), скільки цивільним людям, навіщо Україні потрібна інтеграція в євроатлантичні структури, що це дасть. Оскільки люди старого гарту (наприклад багато комуністів) усе ще живуть зі штампами «кований чобіт НАТО» тощо. А цього насправді вже давно немає.
— Нові виклики не знімають із порядку денного деяких старих питань. За радянських часів армія була одним з основних місць, де у юнака виховували таке почуття, як патріотизм. Наскільки це сьогодні взагалі актуально і яка роль у процесі патріотичного виховання військової журналістики?
— Я думаю, це досить актуально, оскільки патріотичне виховання на сьогодні, за моїми спостереженнями, здійснюють тільки у двох місцях. По-перше, у Києві, на Хрещатику, під час святкування Дня незалежності, коли все навколо — жовто-синє, коли ллється пиво, з естради звучить українська музика і всі кричать: «Ми — українці!» А по-друге — у Збройних силах. І військово-патріотичне виховання — набагато дієвіше, оскільки тільки в армії людина може відчути себе громадянином, котрий може і повинен захищати свою країну. Якщо колись проводили політзаняття, то тепер солдати вивчають історію України, вникають у сучасну політичну ситуацію тощо. Можливо, для киян це і не так актуально, але я зустрічав солдатів із провінції, які до служби в армії і добре читати не вміли. А зі Збройних сил вони виходять досить підготовленими.
Або взяти, наприклад, той самий військовий парад — чим не засіб патріотичного виховання? Цього року він, до речі, був досить добре організований і пройшов із мінімальною кількістю збоїв. І що б там не казали, я все-таки думаю, що військові паради потрібні — нехай раз на рік, без військової техніки. Просто щоб юнаки пройшли і продемонстрували, що армія є і вона досить близька до народу. Парад більше наближений до ментального образу армії: тобто він показує армію такою, якою ми її хочемо бачити. І формування цього ментального образу, те, якими будуть ЗС, залежить, в принципі, від нас, журналістів.
Що стосується того, як конкретно військова журналістика може брати участь у патріотичному вихованні молоді, то у нас, наприклад, була дуже резонансна молодіжна рубрика. Відомих людей (наприклад зірок української естради) ми одягали у військову форму і везли їх до військових частин, де вони стріляли, ходили стройовим кроком або навіть їздили на танках тощо. Потім ми показували, як це їм вдавалося. Загалом, головне, щоб заходи, пов’язані з патріотичним вихованням, були зрозумілими молоді і досить, якщо можна так сказати, рейтинговими. Ось ми і намагалися їх такими робити, робимо і, думаю, робитимемо. На якийсь час вихід згаданої рубрики припинили, оскільки декому із військових чиновників не сподобався зовнішній вигляд зірок естради (у деяких із яких довге волосся) у військовій формі. Думаю, що з приходом цивільного міністра оборони подібних проблем не виникатиме.
— До речі, а що конкретно змінилося для військових журналістів у зв’язку з приходом нового міністра оборони?
— Передусім, хочу відзначити, що увага Євгена Марчука до військових ЗМІ — загалом, безпрецедентна. Якщо раніше їх сприймали лише як один із підрозділів другого ешелону в структурі Міністерства оборони, то новий міністр фактично відразу після свого призначення почав зустрічатися з журналістськими колективами, дізнаватися, чим вони живуть, у якому стані знаходяться. Приходив він і до нашої студії. Оглянув усі кабінети, дивуючись абсолютній відсутності комп’ютерів у журналістів; сідав на місце ведучого (звичайний армійський стілець, позаду якого натягнуто синю тканину, на тлі якої і знімається ведучий). Після чого прийняв рішення, що все це слід змінювати. Вже найближчим часом повинна надійти якась фінансова допомога, придбають нові монтажні станції, планують провести ремонт у студії. Наш кореспондент — Владислав Волошин — сьогодні постійно працює в Іраку; йому придбали портативну цифрову камеру, штатив. Тобто Міністерство оборони нарешті звернуло на нас, військових журналістів, увагу. І в зв’язку з цим настрій у нас досить оптимістичний. І не тільки у зв’язку з цим. Люди бачать, що в армії сьогодні насправді щось почало відбуватися. Раніше проста зміна міністрів оборони нічого не вирішувала: структура залишалася та сама, проблеми ті самі. А тепер армія стає відкритішою.
Так, багато дискусій щодо скорочення ЗС. Але скорочення неминуче: як кажуть, вище пупа не підскочиш. Нехай це буде сто тисяч військових, але це будуть одягнені, нагодовані і добре підготовлені хлопці. Дуже важливо, що одна з головних тез, про яку говорить Євген Марчук (і це позиція Президента), — скорочення проводитимуть під бюджет. І загалом почин реформування ЗС — хороша тенденція. До моменту приходу нового міністра армія вже підійшла до якiсь критичної межі: військові перестали вже хоч би у що- небудь вірити. Новий міністр дав їм надію. І ми всі повинні йому допомогти. Якщо військовослужбовці це відчують, українська армія справді отримає шанс стати сильною і відкритою для суспільства — такою, якою вона і має бути.
ДОВІДКА «Дня». Ян ІВАНИШИН. Народився у 1971 році в Запоріжжі. Працював у Запорізькому машинобудівному конструкторському бюро «Прогрес», позаштатно — у газеті «Комсомолець Запоріжжя». У 1993 році закінчив факультет військової журналістики Львівського вищого військово-політичного училища. Після чого — до сьогодні — працює у Центральнiй телерадіостудії Міністерства оборони України (створена в 1992 році).
