У палких дискусіях, які останнім часом буяють навколо проблеми 50%-го квотування української музики в українському ж ефірі, одним із останніх аргументів противників такого квотування було дивне в умовах незалежної держави (але такими є наші реалії) звинувачення своїх опонентів в «українському націоналізмі». З відчутно негативним значенням цього поняття. Слава Богу, що хоча б епітет «буржуазний», ще більш дивний за сьогоднішніх обставин, тут вигулькував не завжди і не тягнув за собою відповідних «оргвисновків»...
Але якщо 50% національної музики в національному ефірі — це націоналізм, то що ж тоді говорити про обов’язкову 75%-ву квоту?
Саме така квота існує вже досить тривалий час у Республіці Білорусь. Із 2003 року була впроваджена 50%-ва квота, з 2005 року — 75%-ва. І зроблено це — як й інші рішучі кроки — з ініціативи президента Білорусі Олександра Лукашенка. Того самого. А з 2009 року білоруську музику адміністративним чином завели в прайм-тайм, щоб FM-станції не «крутили» її вночі.
І нічого — і вижили комерційні радіостанції, і небо не впало на землю. А деякі з них навіть спеціалізувалися на «розкрутці» молодих виконавців, яким досить прийти і принести диск, залишивши свої координати. Критерії відбору елементарні — нормальна якість запису та музики, відповідність елементарним етичним нормам. Такий підхід кладе край розмовам, що, мовляв, немає достатньо талантів, аби заповнити ефірний час, що доводиться всім станціям повторювати те саме, крутити постійно кільканадцять пісень.
Слід сказати, що офіційні критерії визнання музики білоруською дуже широкі: під нею розуміють будь-які музичні твори, написані громадянами Білорусі або вихідцями з Білорусі, незалежно від їхнього теперішнього місця проживання і громадянства. Також до білоруської музики належать твори, написані за участю осіб, що мають відношення до Білорусі. Ті ж правила поширюються і на виконавців: досить у складі групи бути одному білорусу за походженням (навіть не громадянину Республіки Білорусь) — і всі виконувані цією групою твори автоматично зараховуються як білоруські. Відтак Олександр Рибак, ясна річ, підпадає під ці критерії; думаю, якби Віктор Янукович раптом почав виступати на професійній сцені, його також цілком офіційно зарахували б до білоруських співаків...
Ото ж дивина: саме ті, хто стільки позитивного говорить про білоруський досвід, відмовляються його переймати, коли йдеться про музику на радіо!
Та чи є білоруський досвід справді успішним? Ні. Не випадково значне число самих же місцевих артистів висловлюється за повернення до 50%-ї квоти.
Але причина неуспіху, який полягає в тому, що значна частина молоді нині не слухає FM-станції, а шукає музику в інтернеті чи в записах, полягає не у відсутності національних талантів, а в суто адміністративно-бюрократичному (ви чекали від Лукашенка чогось іншого?) підході до проблеми.
По-перше, у державі, де громадянське суспільство переслідується владою, ефективними важелями впливу на власників та менеджерів FM-станцій можуть бути тільки адміністративні. А вони виявилися безсилими проти своєрідного страйку на більшості радіостанцій, які не стали сушити собі голови над пошуком нових талантів, а просто прокручували зо дня у день ті самі пісні кількох знакових місцевих виконавців. Тут могли б зарадити тільки молодіжні організації з вимогами розширення репертуару (і не розширення взагалі, а з надання ефіру більшій кількості гуртів та солістів, проте...).
І тут ми виходимо на «по-друге». У Білорусі у 2004 — 2007 роках діяв майже офіційний «чорний список» музикантів, які посміли влітку 2004 року в мінському парку Горького провести концерт, присвячений десятиріччю диктаторського правління Лукашенка. Три роки ці виконавці (далеко не найгірші!) не тільки не мали доступу до ефіру — їм було заборонено виступати з концертами на території Республіки Білорусь. Тепер такого «чорного списку» наче й немає, проте реально він існує. Навіть деякі «політично неправильні» пісні покійного вже головного «пісняра» Володимира Мулявіна не йдуть в ефір, їх можна знайти тільки в інтернеті.
По-третє, загальна атмосфера «регульованої свободи» мало сприяє потягу молоді до всього білоруського: якщо десять років тому останнє було наче синонімом усього опозиційного, то тепер уже ні. Дозована підтримка з боку влади зіграла з білоруською музикою досить злий жарт, і дехто всю її (треба сказати, несправедливо) сприймає як провладну. Ну, а потужна хвиля попси місцевого розливу, яка копіює московську, довершила справу...
Отож білоруський досвід не можна назвати успішним, але й провальним теж. Він потребує вивчення — в основному в плані того, як не треба робити наче правильну справу. Головне, що за умов більшої творчої свободи, за повної відсутності «чорних списків» і за тиску з боку громадянського суспільства 50%-ва (а, може, і 60%-ва, як у Франції) квота національної музики в ефірі цілком прийнятна і має всі шанси нормально запрацювати на розвиток національної культури та вітчизняної бізнес-індустрії.
А те, що Олександр Лукашенко за всіх своїх вад є більшим патріотом, ніж деякі наші політики, це не дивно: кланово-олігархічний капіталізм, який нині панує в Україні, — це, мабуть, найбільш неефективна модель економічного, політичного та культурного розвитку після північнокорейського «чучхе»...
