Дорогі читачі «Дня», учасники нашого фотоконкурсу і відвідувачі наших фотовиставок! Як часом кажуть, маємо для вас дві новини: погану і хорошу. Погана, на жаль, полягає в тому, що, попри всі зусилля й сподівання, через зростання захворюваності на коронавірус та різні затримки і скасування, що воно тягне за собою, фотовиставка «Дня» у 2020 році не відбудеться. Але ж є і гарна новина — ми її не скасовуємо, а відтерміновуємо на найближчий можливий час! Адже добре знаємо, як на неї чекають — і наші конкурсанти, і партнери, і глядачі. Ми поінформуємо вас, щойно стануть відомі конкретні дати.
А тим часом продовжуємо наші діалоги з учасниками і минулого, і цьогорічного фотоконкурсів — з поглядом у краще майбутнє.
Минулого року Зоя Шу вперше взяла участь у фотоконкурсі «Дня» — і перемогла, здобувши Приз призів «Золотий День»! Понад те, її болюча соціальна серія «Після полону» у 2019-му стала й володаркою глядацьких симпатій. Вона вразила і запам’яталася багатьом, зокрема і колегам Зої — фотографам. На цьогорічний конкурс Зоя Шу також надіслала кілька серій, кожна з яких є втіленням своєрідної концепції на тему, важливу як для українців, так і для цілого світу. Ми поспілкувалися із Зоєю про те, як вдалося втілити ці задуми.
«НЕ ХОЧУ МАТИ СТОСУНКУ ДО ТИХ, ХТО ПІАРИТЬСЯ НА ТЕМІ ПОЛОНЕНИХ»
— Цьогоріч ми вже багато спілкувалися з учасниками і призерами наших попередніх фотоконкурсів, і чимало з них відзначали, що запам’яталися саме ваші роботи з серії «Після полону». Тобто це проєкт, який вразив і мистецькою довершеністю, і актуальністю соціальної теми. Для вас як фотографині й громадянки ця тема вже завершена?
Майе Мустафаєва тримає фото свого чоловіка, правозахисника, політв'язня Сервера Мустафаєва, заарештованого в 2018 році. 16 вересня 2020 року Сервер був засуджений до 14 років колонії суворого режиму. Це показовий випадок порушення прав людини в Криму, де кримськотатарська громада піддається найбільшому тиску. Amnesty International визнали Сервера в'язнем совісті
— Дякую за таку оцінку моєї роботи. Я думаю, що завершена, тому що моєю метою тоді було підняти цю тему на вищий рівень в інформаційному просторі. Фото — це був інструмент, щоб привернути увагу. Після вашої виставки за мотивами цього проєкту зробив сюжет канал ICTV, мій матеріал опублікували Associated Press і дуже багато різних видань, потім були обміни полоненими. Про цю проблему почали багато говорити, дискусії вийшли на новий рівень — на рівень державної політики. Тоді я побачила, що на темі полонених і довкола неї є дуже багато спекуляцій. На тому болю, який пройшли ці люди, хтось прагне політичних дивідендів, хтось — фінансових; наприклад, є багато грантових організацій, які існують за рахунок цієї та суміжних тем. Люди отримують гранти, зарплатню, працюючи з «проблематикою», для них ця тема стала професією. Цим має займатися держава, а не грантові організації. Коли проблема стає вашим ресурсом, ви не будете зацікавлені в її вирішенні, а навпаки — зацікавлені в її існуванні та експлуатації. У мене склалось враження, що тема полону перетворилася на певний «бренд», і я не хочу брати в цьому участі, тому не продовжила знімати, хоча планувала робити відео, майже не пишу про це, не хочу мати жодного стосунку до тих, хто піариться на цьому. Бо цей піар насправді нікому не допомагає. Всі вже знають, що там відбувається. Проте, наприклад, рік тому чомусь скасовано прийнятий у першому читанні проєкт закону 8205, який стосувався вирішення проблем людей, які були незаконно ув’язнені, та систематизації цього питання. Уявіть, скільком людям він би допоміг. Мабуть, комусь потрібно це затягувати, але від цього страждають і не отримують допомоги реальні люди. На жаль, багато людей залишаються заручниками ситуації і в буквальному сенсі, і в переносному. Але це вже поза межами моєї компетенції, мій проєкт був потрібен на той момент, а зараз моя роль щодо цієї теми виконана.
— Ви надіслали на розсуд нашого журі кілька різнопланових тем...
— Після того, як зняла тему полону в ОРДЛО, я спілкувалася з дружинами ув’язнених кримських татар, а також тими, хто пройшов через затримання та ув’язнення в Криму після 2014 року. Вважаю, що нашим ЗМІ варто приділяти більше уваги цій темі. Там складна ситуація і цікава з журналістської точки зору. Самі киримли називають те, що зараз відбувається, «гібридною депортацією» та наводять приклади з історії своїх родин — багато з тих, хто зараз зазнає репресій, є нащадками людей, які пройшли через репресії та ув’язнення в СРСР.
«ГОЛОВНИЙ ПОСИЛ — ПЕРЕДАТИ ПОЗИТИВНИЙ ІМПУЛЬС»
— Одне з надісланих вами фото — серія «Цілісність» — дуже символічне. В описі до фото ви зазначаєте: «Бойові рани захисників України є в цьому проєкті алегорією понівеченої країни. Фото знеособлені, тому що ця історія — про всіх нас. Рани на тілі України — це рани кожного з нас... Розуміння цієї травми — може бути першим кроком до зцілення». Розкажіть, будь ласка, як у вас виник такий задум і чи було складно реалізовувати його?
— Влітку мені розповіли про військового, який був у полоні, обгорів і має шрами. Я взяла це до уваги. Потім я побачила хлопця на протезі, з тату герба Чернігова на вцілілій нозі, й вирішила, що маю зробити таку серію. Чернігів мені завжди здавався дуже затишним містом, але війна насправді торкнулась усього в нашій країні. В повсякденні мало хто замислюється, наскільки глибоко це все проникло в наше життя, а також про глибинний ефект цих подій.
Щоб знайти військових зі шрамами, я спілкувалася з ветеранськими організаціями, сходила в військкомат, треба було докласти зусиль, але я не можу сказати, що це було складно, це звичайний процес. Коли я знімаю, то повністю в це занурююся, адже маю мету і досягаю її поступово. В цьому випадку я не могла планувати, знати одразу, яким буде кадр. Але поступово одне за одним все набуває певної форми. Складність полягала в тому, що такі теми забирають багато внутрішнього ресурсу, і зараз я поставила це на паузу.
Серія «Цілісність» — мій спосіб висловити своє занепокоєння подіями та тенденціями, що відбуваються в Україні. Скажімо так, це моє патріотичне підсвідоме. Мені дуже подобається цитата В’ячеслава Чорновола «дай, Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні — маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши», а також «немає в нас бандерівців та москалів, східних і західних. Всі ми — народ України». Серія саме про це, про втрачену єдність та цілісність, але я вірю, що якщо ми сконцентруємося на тому, що у нас одна країна на всіх нас, таких різних, і нам необхідно її берегти і розвивати, то все буде в порядку.
Мій головний конструктивний посил у цьому — передати і поширити певний імпульс, що матиме позитивний результат.
«МИ ЖИВЕМО У ВЗАЄМОПОВ’ЯЗАНІЙ СИСТЕМІ»
— Ще одна ваша серія — екологічна. Ця тема останніми роками потроху набуває популярності — зокрема й у сфері медіа та фото. Як ви знайшли свій підхід — фотографувати використані пакети, які ви сортуєте і здаєте на переробку?
— Мабуть, усі чули про безкраї площі пластику в океані. Це важко уявити, важко зрозуміти, наскільки це жахливо. Якось у Греції в дуже красивій безлюдній бухті я помітила багато пластикових пляшок, що принесло море. Це було жахливе враження. Більшість людей не цікавляться і не бачать того ефекту, який вони роблять своїми відходами в навколишньому світі. Нам цікавий лише повсякденний, миттєвий комфорт, ми з легкістю користуємось одноразовим пластиком, викидаємо використані речі й не замислюємося, що буде з цим далі. Ми живемо своїм пластиковим життям, вбиваючи таким чином справжнє життя навколо. Коли у мене з’явилася можливість здавати пластикові пакети на переробку, я звернула увагу на об’єм поліетилену, що залишається за певний проміжок часу лише від однієї людини, і вирішила, що треба це винести в художню площину, візуалізувати цей факт та акцентувати увагу на цій проблемі. Цей поліетилен, яким ми користуємося в середньому 10 хвилин, розкладається тисячу років.
Все, що відбувається, — це результат ставлення кожної людини. Ніхто не хоче дотримуватися жодних правил, кожен бажає чинити, як він вважає за потрібне, перекладаючи відповідальність на інших.
Тема забруднення дуже багатостороння, проблема не тільки в пластику, це лише одна зі складових частин впливу людини на природу. Зараз внаслідок людської діяльності зникають цілі екосистеми, види тварин, птахів. Нам здається, що ми винесли сміття з дому — і все інше нас не обходить. Але сміття нікуди не зникає, воно продовжує існувати, потрапляє в ґрунт, у воду. Проблема набула таких величезних масштабів, що кожна людина має задуматися про свій внесок.
У нас більше не має розкоші безтурботності. В кожної людини є певна відповідальність, і дуже важливо, щоб усі в суспільстві усвідомлювали її — кожен за себе. Відчуття власної відповідальності не з’явиться одразу, воно має розвиватися покроково, поступово. Ми не почнемо одномоментно сортувати сміття, як, наприклад це роблять люди у Німеччині, одноразовий посуд із переробних матеріалів або сумки для продуктів не стануть модними за один день. Навіть ті, хто залишає сміття в лісі, викидає в річку чи море або на трасі з автівки, не зрозуміють одразу, чому цього не можна робити. Але потрібно про це постійно говорити і нагадувати, і виховувати це відчуття власної відповідальності. Кожна людина має дійти до цього розуміння.
У цьому контексті мені імпонує підхід східної філософії, принцип «людина і природа — одне ціле». У західному сприйнятті людина — центр всесвіту, а в баченні сходу — маленька його частина, людина не протиставляється природі, не є вінцем природи, а лише одним із компонентів світу. Важливо набути розуміння, що ми є складовою частиною, а не центром. Світ не обертається навколо нас. Ми залежимо від усього, що відбувається довкола, і наш внесок так само впливає на цю систему, навіть якщо його не видно одразу. Ми живемо у взаємопов’язаній системі. До речі, історія з коронавірусом дуже добре це показала.
— Ви також надіслали дуже зворушливі знімки, які стосуються чутливості до онкотеми. Як ви знімали ту пару людей, що разом проходили це випробування?
— Онкотема зачепила і моє життя. Є соціальний проєкт Cancel/R, метою якого є інформаційна та емоційна підтримка людей, котрі одужують від онко, впровадження нової культури підтримки таких громадян у суспільстві, а також натхнення на боротьбу тих, хто стикнувся з онкодіагнозом. І це була одна з подій, що вони організовують, хештег проєкту в соцмережах #goodbyehair — якщо комусь потрібно їх знайти. Вони шукали фотографа, і я зголосилася взяти участь.
Ця пара — хлопець стригся за компанію зі своєю дівчиною, яка проходила курс хіміотерапії. Для людини, яка має такий діагноз, дуже важлива підтримка близьких. І взагалі важливо, щоб люди підтримували одне одного в складних ситуаціях. Ці фото — про підтримку та любов. Це моя маленька пропаганда доброти. (Усміхається.)
— А загалом як минув ваш рік? Багато хто говорить, що мав одні плани, а коронавірус зовсім їх змінив. А як у вас?
— У мене не було жодних планів, зізнаюся. (Сміється.) Принаймні я вже про них не пам’ятаю. Від початку карантину я перебуваю на самоізоляції з дуже хворою близькою людиною. Ситуація з коронавірусом подарувала нам час разом, тому що інакше я б займалася різними справами, а зараз навіть ні з ким не бачуся. Карантин розставив для мене пріоритети. Постійне, щоденне усвідомлення, що життя скінченне, коли це стосується твоїх близьких, — це дуже важко, але вчить цінувати час і радіти кожному дню.