Кілька тижнів тому студенти принесли мені книжку Джонатана Сафрана Фоєра «Страшенно голосно і неймовірно близько». Часто, коли береш у руки бестселер, розчаровуєшся, бо реклама є більш помпезною, аніж сам текст. Але це не про цю книжку! Скажу, що роман Фоєра — найкраще, що я читала впродовж останніх двох років. Це розповідь про хлопчика Оскара, чий батько загинув в одній із веж-близнюків 11 вересня 2001 року. Історія про неймовірний вимір людських емоцій і почуттів. Світ запам’ятав події 11 вересня 2001 року через ексклюзивні кадри американського телеканала CNN. Телекомпанії вдалося продати «картинку» і трафік, водночас випередити своїх конкурентів і стати на щабель вище в рейтингу найкращих медіа світу. Водночас ніхто не помітив усіх тих ненадісланих листів, факсів, дитячих фото з робочих столів, всього того виміру людського світу, зруйнованих історій під руїнами хмарочосів... В Оскаровому альбомі назавжди залишиться фото чоловіка, котрий падає з найвищого поверху вежі після того, як літак врізався в її центр... Хлопець думав, що то міг бути його батько. 11 вересня 2001 року — це не просто подія, яка змінила політичну мапу світу, тисячі життів американських родин, а й, на мою думку, тоді сталася мить стирання бар’єрів між релігією та фанатизмом, що, безумовно, вплине в майбутньому на розмежування правди і брехні, справжнього і штучного.
«НЕ БІЙТЕСЯ!»
Нещодавно минуло 15 років із дня візиту Папи Римського Івана Павла ІІ, який відбувся у червні того-таки 2001 року. З цієї нагоди на «5 каналі» була змога переглянути документальний фільм «ХХ століття Кароля Войтили» — про епоху викликів і протиріч, рішень та політичних компромісів. Адже то була епоха викликів: Друга світова війна, «холодна війна» між СРСР і США, Карибська криза, початок війни в Афганістані. Всі ці події вимагали реакцій. Світ потребував духовного виміру, особливо молодь, яка надзвичайно любила Папу. У фільмі один із римо-католицьких єпископів згадує той фрагмент, коли у Кракові Папа міг до пізньої ночі проповідувати з вікна для молодих людей, доки не звертався до них зі словами: «молоде, розходься, нам треба відпочити, щоб завтра продовжити працю». Ми, молоді, часто кажемо, що живемо в інший час, в інших вимірах, насправді забуваючи, що сценарій епопейної боротьби добра і зла — одвічний. І хоч ми не живемо в період тоталітарних режимів фашизму, нацизму чи комунізму, але ми живемо в межах війн в Україні та Сирії, в епоху секуляризму, фанатичних викривлень, культу псевдобожків, псевдотрендів (взагалі багатьох речей з приставкою «псевдо»), в епоху після 11 вересня. Ключовим меседжем перших днів понтифікату Папи Івана Павла ІІ був заклик: «не бійтеся». Тому велич цієї особистості — не у двох написаних докторатах, кількості унікальних енциклік, листів і звернень; а в його людяній простоті, настанові «не боятися» бути totus tuus («Весь Твій» — гасло Папи Івана Павла ІІ. — Ю. Л.) — усім для світу й водночас маленьким інструментом у долонях Бога. Візит Папи в Україну 15 років тому був важливим акцентом для внутрішнього українського середовища, адже зібрав разом представників різних конфесій та деномінацій, а отже засвідчив, що рівень комунікації можливий. У його слові, промовленому до українців у Києві чи Львові, були чіткі меседжі, що кожен період випробувань, час викликів вирішується тільки змаганням за правду.
«ЛЮДИНА Є ДОРОГОЮ ЦЕРКВИ»
Цю тезу висловив Папа Іван Павло ІІ, ще коли був отцем Каролем Войтилою. Вочевидь, ця теза співзвучна із сучасними викликами, які нуртують в українському релігійному середовищі. Кілька днів тому на Криті завершився Всеправославний собор, який став визначною подією для світової духовності. Прикро, що лише «1+1» направив кореспондента для ексклюзивного висвітлення подій. Крім того, в підсумкових випусках були ґрунтовні коментарі з осмисленням саме української проблеми. Це не означає, що інші телеканали залишили цю подію поза увагою, проте виглядали дещо фрагментарними без цілковитого занурення в тему. У завершальному документі Собору міститься згадка про Україну: «Православна церква з болем і молитвою стежить і констатує сучасну гуманітарну кризу, експансію насильства і збройних конфліктів, переслідування, вигнання та вбивства представників релігійних меншин, насильницьке вигнання сімей з їхніх домівок, трагедію торгівлі людьми, порушення основних прав окремих людей і народів, примус до зміни віросповідання. Вона беззастережно засуджує викрадення людей, тортури і жахливі страти. А також руйнування храмів, релігійних символів і пам’ятників культури... Отже, ми закликаємо всіх залучених у цей конфлікт, незалежно від їхніх релігійних переконань, працювати заради примирення і поваги до прав людини, перш за все, заради захисту божественного дару життя. Війна і кровопролиття мають бути припиненими, щоб запанувала справедливість, повернувся мир і стало можливим повернення людей, які виявилися позбавленими своїх домівок. Ми молимося за мир і справедливість у країнах, які проходять через тяжкі випробування — країнах Африки та в Україні». Безумовно, нам, українцям, хотілося б набагато більше результатів від Собору, проте питання української автокефалії вже напередодні було вилучено з порядку денного. Як виявилося, не достатньо захищати політико-економічний український простір, маємо докласти зусиль для відвоювання релігійного фронту, де питання української церкви має надзвичайну вагу. Напередодні Собору Верховна Рада України звернулася до патріарха Константинопольського Варфоломія з проханням вирішити проблему автокефалії. Очевидно, це якраз і було яскравим свідченням того, що суспільство нарешті зрозуміло, наскільки важливо мати незалежну помісну церкву, духовно відокремлену від Москви, яка використовує будь-яку шпарину для своєї пропаганди. Впродовж останнього часу трапляється чимало ситуацій, які наштовхують на такі думки. Зокрема, остання для релігійного медіа-простору подія, коли депутат Вадим Новінський образив митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського УПЦ Олександра (Драбинка). Як зазначив митрополит у своєму офіційному коментарі, пан Новінський мав неприємну розмову з ним біля Свято-Троїцького жіночого монастиря в рідному містечку Корець, що на Рівненщині. Депутат, за свідченнями митрополита, нецензурно висловлювався, погрожував побиттям і звинувачував його в «розколі церкви» через підтримку ідеї автокефалії. Натомість Вадим Новінський на своїй сторінці у «Фейсбуці» заперечив звинувачення, звертаючись до владики Олександра ? «громадянина Драбинка», що, безумовно, ображає гідність єпископа, адже Вадим Новінський є вірянином УПЦ. Цей факт, зокрема, підтверджують нещодавні напади заангажованих Кремлем олігархів на проукраїнськи налаштоване православне духовенство. Можливо, для когось це будуть поодинокі факти, які нічого не варті: мовляв, людина емоційно спалахнула, «вилила» потік нецензурної лексики в обличчя митрополита — ну, то й що з того? Але цей факт є навіть не початком, а продовженням цілої серії «дзвіночків», через які осмислюєш для себе, наскільки церква фактично стала для певного кола платформою для проштовхування владних інтересів без будь-якого сакрального пошанування. Знову-таки, з оприлюдненого офіційного коментаря митрополита Олександра випливає, який вплив має пан Новінський на УПЦ через фінансову підтримку. Мене здивувало, що в соціальних мережах на захист митрополита виступили здебільшого лише миряни, натомість коментарів із боку представників духовенства, зокрема інших конфесій, на жаль, було дуже мало. «Людина є дорогою Церкви». Церква формується там, де присутня жива Особистість, а не політичні принципи, бо це вже не Церква, а трибуна для пропаганди. Ми часто розглядаємо сучасні події в Україні лише крізь призму геополітики та економічних впливів. Залишаємо поза увагою релігійний чинник, бо для багатьох із нас, як і для деяких колег-журналістів, тема релігії — далека в топі наших інформаційних пріоритетів, зазвичай її подають у новинному блоці на завершення, після ключових політичних подій дня. Насправді боротьба за автентичний український духовний простір важить дуже багато. Герої Небесної Сотні та військові, які полягли на сході, в буквальному сенсі не боролися конкретно за українську церкву, а боролися за Україну як цілісну, соборну державу, очищену від псевдоклік, які працюють на північно-східного сусіда і руйнують наш національний вимір. Час викликів потребує швидких рішень. Ми теж пережили своє «11 вересня»: ворожі літаки врізались у «вежі» наших домівок, перекроївши внутрішність, стерши межу між сакральним і профанацією. Важливо продовжувати боротьбу за автентичне, за справжнє, за істину. Час викликів не терпить боягузтва!
