Ганна Безулик в «РесПубліці» взялася за надважку тему нашої рідної правоохоронної й судової системи. «Нет повести печальнее на свете...» Ні для кого не секрет, що домогтися справедливого рішення для простої людини в наших судах — завдання надскладне. А навіть якщо все ж таки вдається, то далеко не факт, що рішення суду буде виконано, статистика щодо цього досить безрадісна.
Передбачаю, що на вибір теми ведучої вплинув прецедент із затриманням оперативниками СБУ декількох суддів Шевченківського районного суду міста Києва, яких підозрюють у хабарництві. Загалом, звичайно добре, що СБУ та ГПУ почали викорінювати корупцію в судах, адже принцип рівності всіх громадян перед Законом не має допускати виключень для суддів, прокурорів і народних депутатів. Сподіватимемося, що й дві останні категорії осіб не зможуть уникнути розслідувань їхньої діяльності, якщо в якомусь конкретному випадку будуть вагомі для цього підстави. Ось якби не було зведення рахунків із неугодними суддями, адже у нас в СБУ і ГПУ теж далеко не одні лише моральні генії працюють... І чи можна сказати, що вищевказані структури святіші за наші суди? Виникає питання: а чи є в нас взагалі здорові соціальні тканини, чи вже все уражено гниллю? Свого часу нас агітували за те, що незалежність суддів вирішить усі проблеми в правовій сфері, як ринок в економічній. Незалежність суддів (від адміністративного тиску, шантажу, залякування, підкупу) — прекрасна річ, якщо суддя залишається повністю залежним від Закону, совісті та громадянського обов’язку. Гірше, коли незалежність суддів перетворюється на правове свавілля й корисливий суб’єктивізм.
У ДАІ — ЯК У РАДЯНСЬКИХ МАГАЗИНАХ
Зрозуміло, в студії прозвучало безліч звинувачень на адресу суддів: непрозорість в ухваленні рішень, низький рівень професіоналізму (підтверджую особисто відомим мені прикладом, коли пані суддя в одному із севастопольських судів під час слухання справи з подивом дізналася, що міжнародні договори України є частиною її національного законодавства), практична безвідповідальність, можливість коїти безкарні злочини. А народний депутат Микола Катеринчук звернув увагу на небезпечну тенденцію реального злиття суддів, прокуратури й міліції в одну силу, яка фактично протистоїть громадянам.
Абсолютно справедливо присутні вимагали усунути політиків, чиновників і парламент від впливу на суддів. Прекрасна й глибока ідея. Та ось тільки яким чином її можна втілити в життя?
Екс-генпрокурор Святослав Піскун повідомив публіці, що районний суддя отримує три тисячі гривень, і висловив здивування, як при такій бідності суддя може опиратися фінансовим спокусам. А як бути командирові танкової роти, який отримує стільки ж? Виводити танки на вулиці та штурмувати банки та офіси? Чому ж судді можна зловживати службовим становищем, а офіцерові — ні? Втім пан Піскун такого не стверджував, він просто поспівчував суддям. Ну, в нашій країні треба співчувати десяткам мільйонів людей... Піскун правий у тому сенсі, що якщо держава платить людям, які виконують найважливіші суспільні функції, копійки, вона штовхає їх до корупції, як, до речі, й решту службовців. Молоді реформатори в Грузії зрозуміли, що не можна випускати на дорогу жебрака, наділеного владою. Вони просто стали нормально платити поліції, й грузинська ДАІ перестала чинити свавілля на трасах. У радянські часи продавцям радянських магазинів платили дуже мало, оскільки вважалося, що решту вони «доберуть» самі. Ставка була жалюгідною, зате існувала можливість «гонорарів». Щось подібне має сьогодні місце і в нашій правоохоронній і судовій системах, куди люди часто йдуть не на зарплату, а на «годування».
Депутат Катеринчук порадував повідомленням, що вже восени в Україні з’являться суди присяжних. Але хто захистить наших присяжних від шантажу, тиску й підкупу? На цю тему слід було б провести компетентну дискусію в ЗМІ.
Дуже довго говорили в програмі «РесПубліка» про вади нашої судової системи. Моментом істини стала відверта фраза того ж Миколи Катеринчука: виконавчій владі не потрібна незалежна судова система. У цьому вся справа й корінь усіх бід. Доказом правоти депутата є нинішній статус і повноваження Вищої ради юстиції (ВРЮ), яка де-факто перетворилася на вищу судову інстанцію. Дійсно, навіщо нам Верховний Суд, коли є ВРЮ? ВРЮ стала чимось на зразок Політбюро ЦК КПРС у правовій сфері, сама, водночас, навряд чи абсолютно незалежна. Між іншим, у СРСР ця структура в адміністративно-партійному вжитку називалася «інстанцією» (й усі керівники розуміли, що мається на увазі). Коли рішення було прийняте «інстанцією», решта органів були зобов’язані його дисципліновано виконати, не ставлячи жодних питань. До речі, а де можна оскаржити вердикти ВРЮ?
Не будучи юристом, дозволю собі висунути пропозицію. Мені здається, що на перший і другий терміни повноважень суддів районних судів мають все-таки вибирати громадяни, а вже після цього їх можна призначати довічно указом Президента, а знімати за ініціативою не ВРЮ, а якоїсь Вищої дорадчої колегії діючих суддів і тих, хто пішов у відставку. Зрозуміло, ця пропозиція — лише віддзеркалення суб’єктивних відчуттів неблагополуччя у вітчизняній судовій системі.
ТУГА ЗА ІВАНОМ ГРОЗНИМ
Російський телеканал «РТР» у програмі Володимира Соловйова «Поединок» зіштовхнув у дискусії відомого політичного теоретика Олександра Дугіна й не менш відомого в минулому ліберального політика Ірину Хакамаду.
Суперечка велася про те, чому вироджується слов’янське населення Росії, чому росіян стає все менше. Демагогічна депутатка Держдуми (добре й нам в Україні знайомий типаж) вимагала від убогих росіян високої моралі й багатодітності на користь країни.
Звучали духовно-патріотичні гасла, пристрасні заклики, красиві фрази, й усе це лише заради того, аби не ділитися з пересічними росіянами нафтогазовими надприбутками. Адже сьогодні в Росії (як і в нас в Україні) ще одна дитина в сім’ї — це ще один крок до бідності. Та й не тільки в грошах проблема. Необхідне ще і позитивне самопочуття громадян — упевненість у завтрашньому дні, обѓрунтована віра у соціальну справедливість, у солідарність співвітчизників. Хоча й матеріальна стійкість теж дуже важлива. А ось радикальний мислитель Дугін проблеми вирішує просто: на його думку, РФ має стати російською державою. Можна, звичайно, тільки що робити з Татарстаном, Башкортостаном, Дагестаном та іншими? Вони теж мають стати росіянами? Або вийти зі складу РФ, щоб не заважати творити дугінський «фатерлянд»? «Євразієць» Дугін поділився мрією про повернення росіян до середньовічної релігійності, до «домострою» й закликав до аграрізації Росії, до відходу з мегаполісів у сільську місцевість. Треба сказати, що подібний експеримент уже здійснили в 1970-ті роки «червоні кхмери» в комуністичній Кампучії, вони вигнали інженерів, лікарів, професорів, промислових робітників у села на рисові поля. Країна була зруйнована, за три роки з семи мільйонів кхмерів загинуло три мільйони, у джунглях досі височать піраміди з людських черепів. І коли до Кампучії вдерлася в’єтнамська армія, кхмери, що історично мали з в’єтнамцями вельми складні стосунки, зустрічали її як визволительку. Українофоб Дугін і Росії готує дуже велику і брудну свиню. Але у студії в нього знайшлася надзвичайно пристрасна прихильниця, якась багатодітна мати, яка закликала до православної монархії, до реалізації чергової російської селянської утопії в дусі «граду Кітежу» та «країни Білозерії». Вона вимагала заборони розлучень, патріархальної влади чоловіка в сім’ї та інших доброчесностей часів Івана Грозного. Здавалося, ще недовго — і вона проголосить специфічну максиму жінок у російських селищах: «Якщо чоловік б’є, значить любить». Загалом, дрімуча глядачка, від неї за версту несло деспотично-тоталітарним духом і глибокою, справжньою ненавистю до свободи людської особистості. Російські «почвенники» в натурі. Безмірно агресивна публіка. Приємно, що більшість телеглядачів (хоч і з невеликою перевагою) все ж таки підтримали Ірину Хакамаду. А підсумок дискусії підбив директор Інституту економіки РАН Руслан Грінберг, який із сумом сказав: «У Росії, на жаль, немає жодних механізмів реалізації добрих намірів». Він якось дуже безпорадно побажав запровадження в його країні прогресивної шкали оподаткування. Мабуть, це теж «добрий намір...»
Передача «Шустер LIVE» почалася з вшановування пам’яті видатної актриси, вродженої харків’янки Людмили Гурченко. Все було благородно, по-людському, поки слово не взяв «златоуст» Партії регіонів Михайло Чечетов, який почав стогнати з приводу «великої країни, яку ми втратили». Щоправда, Дмитро Гордон розповів, як акторці жилося в цій «великій країні», де її 15 років не знімали в кіно за те, що відмовилася співробітничати з КДБ, як вона ледь животіла, їздила по холодних клубах Сибіру та Далекого Сходу, щоб заробити на життя. А тепер Чечетов нам розповідатиме, як Людмилу Гурченко «ощасливила» радянська влада. Якщо товстосуми Партії регіонів так обожнюють «країну робітників і селян», то чом би їм не передати свої мільярди до державної скарбниці на зведення якого-небудь нового СРСР? Де самих товстосумів повинні будуть негайно посадити за приватне підприємництво. Забули вже, що в СРСР робили з так званими цеховиками? Олігархам з краю шахт і териконів треба врешті визначитися. Або червоний прапор із серпом та молотом, або рахунки в західних банках. А то можна й догратися. Адже убогі маси можуть пригадати «експропріацію експропріаторів», або простіше, за Леніним, — «грабуй награбоване!» І справді, не тяжкою ж працею зароблене. А Шустер привітав присутню в студії Марину Ставнійчук з призначенням заступником голови Адміністрації Президента В.Ф. Януковича. Дивна, утім, справа. От і Андрій Гончарук, який був заступником голови Адміністрації В.А. Ющенка, тепер займає ту ж таки посаду в апараті В.Ф. Януковича. І пан Каськів, колишній полум’яний прибічник Ющенка, тепер не менш надійний кадр у Януковича. І дехто ще. Якось дуже плавно колишні ющенківці перейшли до структури нової влади. Це примушує замислитися. Може, в чомусь дуже істотному й одні, й другі зовсім не опоненти? Може, В.А. Ющенко не лише «син» Кучми, як він сам себе називав, а й «рідний брат» В.Ф. Януковича? І те, що жодних ударів по ющенківцях, на відміну від людей Тимошенко, не завдають, теж багато про що говорить. Ющенківців не лише не чіпають, а й призначають на керівні посади. А тут іще циркулюють чутки, які нібито походять від людини, яку Ющенко називав «сантехніком» своєї адміністрації, про те, що ще 2008 року була досягнута домовленість між чинним президентом і тодішнім лідером опозиції про підтримку В.Ф. Януковича на виборах 2010 року. Якщо ці чутки не вигадка, тоді всі «пазли» складаються в яскраву і вражаючу картинку. Але сама Марина Ставнійчук була в студії Шустера в доброму гуморі й чудово виглядала. Порадіємо за неї.
Знову багато й нетямуче говорили про події в Лівії. Комуніст Царьков натхненно обзивав західних лідерів образливими словами. Савік Шустер єхидно порадив йому сказати подібне про московське керівництво. Царьков, звісно, не насмілився. То хіба навіть цей маленький факт не свідчить про справжню геополітичну приналежність «українських» комуністів? Здивував солідний нардеп від ПР В.Олійник, який заявив, що, якби наразі Україна була членом НАТО, їй би довелося послати своїх солдатів до Лівії. Грамотний, начебто, юрист, а таке бовкнув. Треба ж знати реальні механізми ухвалення рішень у керівних органах Північноатлантичного альянсу, перш ніж робити заяви, які щодо правильності рівнозначні заяві про те, що звинувачення в суді підтримує адвокат, а не прокурор. Рішення в НАТО приймаються консенсусом. А проявляти солідарність, зокрема й збройну, країни НАТО зобов’язані лише в разі нападу на одного з членів НАТО. Лівія, як відомо, членом НАТО не є. Тому військова участь там — це приватна справа кожної конкретної країни. Саме тому член НАТО Туреччина не послала й не пошле своїх солдатів до Лівії, не послала Німеччина, не послала Греція й так далі. То чому ж це мусила б зробити Україна?
А комуніст Царьков зі сльозою в голосі розповідав про страждання лівійців від «клятого Заходу», щоправда, інколи називаючи їх «ліванцями» (тобто жителями Лівану, а не Лівії). Утім, комуністи й без надмірної ерудиції все знають. От лише незрозуміло, звідки таке бажання забезпечити Муаммару Каддафі безперешкодну можливість провести різанину серед його опонентів на сході Лівії? А в такому разі комуністи знову звинуватять Захід. За те, що не реагував на різанину...
«ПИТАННЯ МОВОЗНАВСТВА» ВІД ПАНА ЧЕЧЕТОВА
Говорили й про негативну оцінку Венеціанською комісією законопроекту про мови Партії регіонів, комуністів і литвинівців. Цей закон однозначно дискримінаційний по відношенню до української мови й фактично позбавляє її державного статусу. А Венеціанська комісія нагадала, що, виходячи з європейської практики, мови національних меншин не повинні розвиватися за рахунок державної мови, а запропонований законопроект лобіює привілеї лише російської мови на шкоду іншим мовам меншин в Україні. Дуже важко було слухати «Питання мовознавства» від пана Чечетова, який посилався на Шевченка, нагадуючи, що дещо Тарас Григорович писав російською, й вимагаючи на цій підставі надання російській державного статусу. Чечетов, звісно, не знає, як багато писали і О.С.Пушкін, і Л.М.Толстой, і багато інших російських класиків французькою, тож це не аргумент. Підданий Російської імперії Т.Г. Шевченко, певна річ, не міг ігнорувати імперську мову. Але це явно не було його вільним вибором. Достатньо пригадати, як сам Шевченко оцінював свої російськомовні тексти. У листі до друга Якова Кухаренка, отамана Кубанського (Чорноморського) козачого війська, Шевченко писав: «Оце я сповідуюсь перед кацапами черствим кацапським словом...» Слухаючи «аргументи» захисників нинішнього де-факто пануючого статусу російської мови в Україні, що прагнуть іще більше його підвищити, вкрай неприємно було відчувати їхнє маніакальне бажання викинути українську мову на узбіччя, винищити українську історію та культуру, щоб жодної України в Україні не було.
Шустер сформулював запитання для людей у студії (дві групи: молодь, народжена в Україні, й фахівці-психотерапевти): ви за державний статус російської мови в Україні?
Серед молоді спочатку 68% проголосували «проти», а серед психотерапевтів 58% «за». Але при цьому 76% тих-таки психотерапевтів забажали, щоб їхні діти навчалися українською мовою.
Потім відбулася дискусія. І незважаючи на те, що представники опозиції провели її не найкращим чином, у результаті серед молоді кількість прибічників єдиної державної мови, української, зросла до 76%, а серед психотерапевтів — до 68%.
Людям в Україні треба наполегливо й системно пояснювати багато речей. Тоді й позитивний результат буде. Але ж у нас майже ніхто регулярно цим не займається (на відміну від опонентів, які діють надзвичайно активно). Нам слід завжди пам’ятати просту істину: без боротьби немає перемоги. І перш ніж щось мати, ми повинні щось вкласти: працю, енергію, натхнення, вірність і віру, серце й розум. І тоді у нас все вийде.
