Мас-медіа, крім суто партійних, мають бути об’єктивними. Цьому, здається, ніхто не суперечить, але практично всі одразу ж додають: «І мати свою позицію». Тож у середовищі українських журналістів періодично спалахують дискусії щодо того, як саме розуміти безсторонність ЗМІ, з одного боку, та їхню заангажованість — з іншого. Додають дискусії обертів і численні випадки неприхованого маніпулювання фактами, які трапляються не тільки у вітчизняних ЗМІ (власне, слово «трапляються» тут надто м’яке — йдуть густим косяком), а й у вельми респектабельних західних. Не буду наводити приклади — кожен читач «Дня» може сам згадати їх достатньо. Але проблема не стільки у навмисному перекручуванні фактажу чи жонглюванні ним — проблема у самій сутності об’єктивності журналістики. Бо ж без цього вона втрачає свій суспільний сенс, свою місію. Але саме по собі декларування принципів неупередженості та безсторонності насправді нічого не дає.
Справді: що таке «безсторонність журналістики»? В буквальному сенсі слів це — явище, якого не може бути, це — нонсенс, оскільки в системі певних людських відносин, які підлягають висвітленню, журналіст не є зникаюче малою величиною, хоча і може до цього прагнути. Він втягнений у ці взаємини, навіть коли є чистим спостерігачем чи то на місці подій, чи то з відстані, часової і просторової, він — одна зі сторін багатосторонніх зв’язків, чи то реальних, чи то ідеальних. Фізика мікросвіту ХХ століття довела: спостерігач, від якого об’єкт абсолютно незалежний — ілюзія. Ми бачимо те, що виникає, проявляється у ході взаємодії суб’єкта з об’єктом, а не інакше. Тому характеристики об’єкта залежать від того, яким саме способом ми його досліджуємо. Це стосується і макросвіту, тим більше світу соціального. Хоча, ясна річ, сказане не означає, що суб’єкт не має своїх визначеностей, а об’єкт — своїх. Але розкривається все у взаємодії. Як зауважив ще Іммануїл Кант, речі самої по собі ми не знаємо і знати не можемо. Ми знаємо тільки те, що здатні «помацати» — чи руками, чи розумом, — те, що відгукується на наш запит. Чи не на наш персонально, а на чийсь, з ким (чи чим) ми контактуємо — іноді через довжелезний ланцюг опосередкувань. Хоча існування речей як таких, самих по собі, Кант ніколи не заперечував, так само, як і можливості пізнавати їх.
А на додачу до цього зауважмо, що «факт» (точніше, система фактів), на який посилається безстороння журналістика і яким так хизується, як доказом своєї об’єктивності, — це не реальність сама по собі, не просто її кусень, а її фрагмент, виокремлений певним суб’єктом на основі його знань, умінь, цілей, інструментів (ідеальних і матеріальних) та ціннісних настанов.
Зрештою, і сама людина, її буття — це об’єктивність, це не щось зовнішнє стосовно світу, не відсторонений спостерігач процесів; можна скористатися соціологічним терміном «включене спостереження», яке, найточніше передає місію журналіста, причому міра такої «включеності» може бути різною, дуже різною, але ніколи — нульовою.
Отож, найбезсторонніша, найнеупередженіша, най-, най-, най-... журналістика — це... ні, це не міф, це — радше метафора, яка позначає прагнення чесно служити справі інформування суспільства. Проте така журналістика може бути перетворена і на складову новітньої міфології, коли відстороненість ЗМІ стає самоціллю, а речі не називаються своїми іменами.
Спостерігач, який прагне бути безстороннім, максимально неупередженим та висвітлити подію з різних поглядів, максимально всебічно — це «вислід» розвитку певної культури, а саме євроатлантичної, успішно імплантований та переосмислений у низці східних культур, це продукт певного рівня цивілізаційного розвитку. Зрештою, це певна ціннісна орієнтація, яка спрямована на безсторонність і виваженість, отже, вона за визначенням, не є сама по собі безсторонньою.
А та форма, в якій втілюється об’єктивність на боці суб’єкта, є образом чи ідеєю, які тим багатші і тим об’єктивніші (якщо йти за Гегелем), чим більше в них міститься суб’єктивного, але не свавільного, а підпорядкованого тій самій ритміці, що й загальний вектор суспільного прогресу — свободі.
Нарешті, складні системи (а суспільні системи належать саме до таких) розвиваються нелінійно, у них діють надзвичайно неоднозначні залежності, в тому числі (точніше, значною мірою), й від інформації. А мас-медіа — це і суспільний комунікатор, й інформатор. У певних точках розвитку систем — точках біфуркації — не можна сказати, яким саме шляхом розвиватиметься ця система. Не тому, що наші знання недостатні, а тому, що це неможливо в принципі. В абсолютній більшості випадків ми ніколи не дізнаємося, що саме стало вирішальним чинником у виборі того чи іншого варіанту розвитку, але можна припустити — нерідко цими чинниками стають саме журналістські новотвори (те, чого до цього не було), трансльовані мас-медіа. І скільки тут не посилайся на «принцип безсторонності», але історія вже рушила далі...
А, на додачу до сказаного: реальність така, що Україна живе — принаймні, з початку 2000-х — в атмосфері інформаційної, точніше, дезінформаційної війни, яка ведеться за всіма правилами під омофором спецслужб однієї сусідньої держави ,усіма її дочірніми структурами всередині нашої країни та поза нею, з усіма добровільними та штатними ідеологічними сексотами...
Можна, звісно, робити вигляд, що визнання такої війни — це «конспірологія», це чиїсь божевільні вигадки, це незважені твердження, але чи не надто ризиковано сідати грати в шахи з тими, хто звик грати лише в «Чапаєва»?
За свідченнями реальності такої війни (неоколоніальна інформаційна агресія — не вигадка українських націоналістів, а поняття світової політичної науки) не треба далеко ходити. Візьмімо такі свідчення з суто культурної сфери, до того ж невласне української: скажіть, чи давно ви бачили на «нашому» телебаченні білоруський гурт «Стары Ольса» чи чули на «нашому» радіо (в обох випадках не має значення, державному чи приватному) рок-оперу Олександра Градського «Майстер і Маргарита»? Це і є інформаційна війна проти усталення модерної української нації — цілеспрямовано перервати комунікацію з «високою» культурою Росії та Білорусі, залишивши тільки рівень не вище «Алка-галка-два-струна». Бо нація, як спільнота вільних громадян, — це смертельна загроза для кланово-олігархічної системи. Як вітчизняної, так і сформованої у сусідів.
Але й без такої війни проблем вистачає. Й у нас, й у світі. У світі, між іншим, точиться своя війна: ісламістської умми, тобто, спільноти радикальних прихильників джихаду з християнською цивілізацією. Але, повторюю, і без воєн проблем вистачає — причому засадничих, глибинних.
Отож, якщо спробувати від цього метафізичного екскурсу повернутися на грішні простори практичної журналістики, то вийде на загал дуже проста річ: усе залежить від професіоналізму та відповідальності працівників ЗМІ, як друкованих, так й електронних, від їхнього інтелекту та моральності. От і все. А забавки в формули «журналістики-не-від-світу-цього» стають у нинішньому світі вельми небезпечними. Звісно, існує ще й така кепська річ, як сваволя власників ЗМІ, і принцип безсторонності відіграє роль більш чи менш ефективного захисту від цієї сваволі. Під цим оглядом усе, написане вище, — крамола та зрада інтересам журналістського корпусу. Проте, чи не мав рації Сартр, кажучи про тих, хто пише прозою, яка завжди ангажована і небезстороння: «Нам можуть закинути, що ми надаємо собі зайву значущість, що тільки дитина може сподіватися, наче можна змінити щось у русі світу. Ми відповімо, що у нас відсутні всілякі ілюзії, але, в будь-якому разі, дещо слід сказати, хоча б для того, щоби дивитися без сорому в очі синів. Ми і не розраховуємо вплинути на Державний департамент. Наші претензії куди скромніші — надія вплинути на думку наших співгромадян». Ідеться не про рекламу політичних партій — ідеться про обстоювання та захист свободи. А для цього потрібно називати речі своїми іменами, ні на що не зважаючи.
Називати речі своїми іменами — це дуже суб’єктний учинок. Бо він нерідко вимагає не тільки зусиль, а й мужності. Пробитися до справжнього імені (чи вдало найменувати об’єкт) нелегко. Під час тих дій неодмінно трапиться багато помилок. Значно простіше бути політкоректним і безстороннім. Висловити думку однієї сторони, другої, вирізати зайві емоції... А якщо вони обидві брешуть, ці сторони? Хай по-різному, але брешуть? Чи вкрай некомпетентні?
Отут виникає необхідність вийти за межі безсторонності. Бо ж інакше засіб масової інформації перетворюється на знаряддя дезінформації. І добре, коли журналіст — такий телепень, що не розуміється на предметі. А якщо він має кебету? Тоді він, очевидно, повинен буде вчинити, як Волтер Кронкайт. Майже два десятиліття цей уславлений журналіст був ведучим вечірнього випуску новин каналу CBS. І які це роки були — 1960—70-ті! Кронкайт був зразком витриманості й об’єктивності на телебаченні, але він плакав у прямому ефірі, коли розповідав про вбивство президента Кеннеді, він не приховував свого захоплення під час висадки астронавтів на Місяці (не знаю, це, мабуть, рекорд — понад добу фактично безперервного перебування в ефірі) і , головне, він активно виступав проти війни у В’єтнамі. Точніше, спочатку Кронкайт був її прихильником, як війни за демократію, але, побувавши на в’єтнамській землі, побачив: мета не виправдовує засоби. В’єтнамські репортажі Кронкайта змінювали його самого, змінювали і суспільство. Ба, президент Джонсон після цих репортажів відмовився балотуватися на новий термін. Сказати ж, що Кронкайт злякався, що був запеклим пацифістом чи людиною некомпетентною, не міг ніхто. Адже журналіст під час Другої світової був військовим кореспондентом і, зокрема, висаджувався у Нормандії разом із парашутистами уславленої 101-ї дивізії...
І що цікаво: ані тоді, ані коли наспів Вотерѓейтський скандал, Кронкайт не втратив репутації журналіста цілком об’єктивного, хоча він був цілком заангажованим (саме у Сартровому розумінні, як «солдат свободи»). Цікаво вони там мислили, на Заході, аж поки не наспіла доба всезагального торжества постмодерну, політкоректності та безсторонності. Чи не так?
Але все одно, навіть за нинішніх безсторонньо-плюральних обставин, в Австрії чи Німеччині ніхто б не надав місцевому Бузині програму на одному із основних каналів із проповіддю, що німці й австрійці — одна нація. І справа навіть не в тому, що Бузина — автор із надто своєрідною позицією. Справа в тому, що він — людина некомпетентна. Як давно показав Іван Дзюба, інвективи проти Шевченка Бузина «творчо запозичив» із київської чорносотенної преси початку ХХ століття. А в питаннях історії — не має значення, української, російської чи західної — він є не надто компетентною людиною.
Та час ставити крапку, хоча тема невичерпна. І розглядати її слід в одному ряді із засадничими проблемами сучасного світу, який сьогодні ніяк не може виплутатися з ідеологій мультикультуралізму, постмодернізму, антисексизму тощо. Мовляв, усі системи цінностей рівні, всі мають бути вислухані, інтереси всіх трансльовані у суспільний простір. Але ж якщо у суспільстві відсутня ієрархія цінностей, якщо всі цінності вважаються рівнозначними, то це цивілізаційна катастрофа. А якщо вони нерівнозначні, то має йтися про значно більш складні поліфонічні й діалогічні системи, ніж сакраментальний мультикультуралізм, про куди більш притомну та креативну критику класичного модерну, ніж у тих, хто зве себе постмодерністами (їхні ідейні родичі футуристи свого часу «кидали Пушкіна за борт пароплава сучасності». Де ті пароплави?), а в журналістиці — про куди більш серйозне ставлення до об’єктивності, ніж безсторонність. Тим паче, що перебувати всередині події та бути поза нею, взагалі, бути поза собою, — це або маскування, або фальш, що я і намагався показати.
...Років зо двісті тому трапився такий казус. Старий ірокез побачив, як біла людина читає газету. З погляду ірокеза, це мало такий вигляд: білий дивак надовго підносить до очей якісь великі шматки паперу, помережані якимись ритмічними візерунками. Довго думав старий ірокез, що ж то діється, і нарешті здогадався: то біла людина лікує собі очі!
Отож, чи подамо, згідно із принципом безсторонності та рівновіддаленості, думку ірокеза про друковане слово як рівнозначну думці Сартра? Чи все ж об’єктивність та професійність вимагають діяти інакше?
