Ситуація склалася так, що сьогодні телекритикам доводиться обговорювати здебільшого те, що відбувається на телеканалі ТВi, оскільки на інших практично нічого не відбувається. Власне, більшість телеканалів і раніше не вирізнялися чимось примітним, а в період літніх відпусток тим паче.
ТВi гідний похвали за програму «Лекції та події», яка виходить щосуботи та щонеділі. Інша річ, що до відбору фігурантів слід ставитися суворіше. Далеко не кожний фахівець у своїй сфері має талант лектора й здатність утримувати увагу аудиторії. Але якщо вже такий талант є, то для його володаря не слід шкодувати часу. Маю на увазі передусім чудового лектора й ерудита Вадима Скуратівського, який виступив поки лише один раз, хоча глядачі заслуговують на цілий його лекційний курс. Важливим індикатором якості тут виступає й той факт, що серед вдячних слухачів Вадима Скуратівського, котрий прочитав цікаву лекцію про феномен Тараса Шевченка, був і працівник ТВi, публіцист і письменник, теж особа непересічна, Юрій Макаров. Шкода, що він сам іще не виступає з цієї телекафедри.
Утім інколи трапляються й балакуни більш ніж пересічні. А подекуди відбуваються і явища скандальні. Нещодавно в рубриці «Лекції та події» транслювали конференцію істориків, що патронується представництвом Фонду Генріха Белля в Україні. Це було, звісно, не настільки епатажно, як лекція пана Россолінського-Лібе в посольстві ФРН, але теж вразило уяву.
Модератором дискусії виступив російський історик, що працює в США, має прізвище Скалдо й обіцяв найближчим часом оцифрувати архівні матеріали Російської Федерації, зокрема Російський державний архів соціально-політичної історії (РДАСПІ), колишній архів ЦК КПРС. Він спробував триматися підкреслено неупереджено, наукоподібно-офіціозно, але з’явилася думка про «засланого козачка» після його твердження, що нині в Росії «хороший доступ до архівів». Тим часом, відомі російські історики (серед них Борис Соколов, Марк Солонін, Ірина Павлова) буквально стогнуть: архіви закриті, матеріалів не дають, не допускають навіть до звірки документів, опублікованих відкритим друком. А голова асоціації істориків Другої світової війни, офіційний дослідник Ржешевський, виступаючи на зустрічі з працівниками центрального апарату ФСБ у Москві, офіційно заявив, що багато архівних матеріалів не буде розкрито ніколи.
Однодумці Скалдо в студії ТВi доводили, що є багато різних рівноцінних істин і багато різних історій одних і тих самих явищ. Ну, це ми вже чули й від деяких українських істориків. Але якщо єдиної істини не існує, якщо в кожного своя, то й сперечатися нема про що. Тоді виходить, що у жертв Голокосту своя правда, а у архітектора геноциду оберштумбанфюрера СС Адольфа Ейхмана — своя. Це лібералізм, що доходить до кричущого абсурду. У перекладі повсякденною мовою це означає, що якщо ми звернемося до міліції зі скаргою з приводу побиття нас п’яним суб’єктом у темному провулку, працівники МВС мають нам відповісти: «Розумієте, людина була п’яна, в дуже поганому настрої, а тут іще ви підвернулися. Вам слід поставитися до нього з розумінням. У нього була своя правда».
Історія, з якої вилучені категорії добра й зла, поняття єдиної істини, перестає бути історією людей і перетворюється на історію абстракцій або роботів.
Дисонанс у розмови про високе й метафізичне вніс учасник, який не відрекомендувався й спочатку видав тираду відомого політичного спрямування проти ОУН-УПА в лексиці агітпропу часів А.Жданова, а потім накинувся на кримськотатарський народ з каскадом звинувачень у стилі Петра Симоненка. Чого варта хоча б така фраза: «Кримські татари були щасливі, коли їх депортували». Щиро бажаю йому пережити це «щастя» на власній шкурі, може, тоді в його мізках стануться деякі позитивні зміни.
Також він повчально заявив, що «депортація була справедливим колективним покаранням», але дуже обурювався зрівнюванням злочинів гітлеризму й сталінізму. Тим часом, у результаті цього «справедливого», на думку «сталінського сокола», покарання загинуло не менш як 30% кримськотатарського народу, що дає всі підстави говорити про геноцид.
Але історик професор Коростеліна, вислухавши цього діяча, резюмувала, що й він має право на такий (!) погляд. От як усе дивно: і труп правий, і той, хто його трупом зробив, теж правий, і той, хто засуджує вбивство, й той, хто вихваляє... Отже, дрімучі погляди того, хто реабілітує масові злочини, були «історично» легалізовані.
Деякі львівські історики, наприклад Ярослав Грицак, закликають нас порозумітися, досягти компромісу й консенсусу, примиритися з подібними думками. Вочевидь, так, як це зробила професор Коростеліна. Особисто я відмовляюся. Нехай це роблять вищезгадані історики, що стоять над добром і злом, у них вийде.
ПАРЛАМЕНТСЬКІ ВИБОРИ БУДУТЬ «ЧОРНО-БІЛИМИ»: ЗА ВЛАДУ АБО ПРОТИ ВЛАДИ
«Політклуб Віталія Портникова» вів журналіст Сергій Висоцький — дуже нерівноцінна заміна постійного ведучого, який, утім, з відпустки намагався прийняти участь, і йому це непогано вдалося. Йшлося про оцінку першої річниці ув’язнення Юлії Тимошенко й підписання закону про мови. Доволі швидко учасники обговорення дійшли спільної думки, що й репресії проти екс-прем’єра, й закон про мови — елементи демонтажу демократії в Україні, Партія регіонів — партія меншості, що стала парламентською більшістю лише завдяки корупції у Верховній Раді, а Янукович — перший в історії незалежної України Президент меншості, який підписує закони, що сіють конфронтацію в суспільстві.
Пан Висоцький поцікавився у відомого соціолога професора Хмелька, чому не зростає рейтинг Ю. Тимошенко, той відповів: «Варто їй один раз публічно виступити — і її рейтинг миттєво зросте». Ось саме тому її й тримають за гратами й роблять усе, щоб вона звідти ніколи не вийшла. Роблять навіть ціною колосальної політичної та економічної шкоди для всієї країни. Мабуть, лише вона і ще Юрій Луценко мають те, чого начисто позбавлені інші нинішні політики: харизму, здатність особливого магнетичного впливу на маси. І хоча ця харизма неабияк зблякнула за роки перебування при владі, від неї ще багато чого залишилося.
Захисник екс-прем’єра Сергій Власенко звернув увагу на те, що Тимошенко й Луценка зняли з реєстрації на вибори, незважаючи на всі прохання Заходу. Настільки смілива поведінка свідчить про те, що ні на які чесні й справедливі вибори розраховувати не варто.
Не обійшлося без звичайних останнім часом докорів з боку опозиції масам, мовляв, недостатньо вони активні. Опозиції всі ці докори слід адресувати самій собі, й не лише за останні ганебні провали, а й за своє «блискуче» правління в 2005—2009 рр. Сьогодні наше суспільство є суспільством тотальної недовіри, що є наслідком післямайданного синдрому. Бумеранг повернувся. Бездарність нинішньої опозиції в період перебування при владі отруїла політичне життя України на багато років наперед...
А з приводу мовного законодавства важко не погодитися з політологом Віталієм Бала, що подібні сценарії пишуться за межами України. Але Партія регіонів їх із захватом приймає й втілює в життя. Одне лише не зрозуміло. Чому україномовна інтелігенція, в особі її найвідоміших представників, сидить у так званій Гуманітарній раді при Президентові й своїм мовчанням легітимізує антиукраїнську культурно-мовну політику?
Говорили й про те, що демократичний Захід кроків для реального тиску на нинішнє керівництво України не робить. Але чому Захід мусить робити за нас роботу нашої опозиції й усього суспільства? Захід нам не допоможе. Лише ми самі можемо за себе постояти. І тоді одразу з’явиться багато співчуваючих у всьому світі. Як казав Фрідріх Ніцше: «Допоможи собі сам, й тоді кожен тобі допоможе». Але в чому С. Власенко абсолютно правий, то це в тому, що парламентські вибори будуть «чорно-білими»: за владу або проти влади (а не «проти всiх»).
Знову повеселило російське офіціозне телебачення, що відзначало четверту річницю агресії Російської Федерації проти Грузії. На маленьку країну було вилито кілька цистерн пропагандистського бруду. Лунали звичні абсурдні звинувачення на адресу грузинів, які напали на «велику Росію». Усе було, як завжди, кремлівські журналюги брехали не червоніючи, й навіть з деяким стандартним натхненням. Інформаційний бенкет зіпсував... Володимир Путін, який з убивчою відвертістю публічно визнав, що ще з 2006 року (за два роки до війни) Росія на своїх військових базах у Південній Осетії (що мали статус миротворчих) готувала, озброювала й тренувала південноосетинських бойовиків, або, як назвав їх Путін, «ополченців». Між іншим, саме ці «ополченці» відкрили той знищувальний артилерійський вогонь по грузинських селах під Цхінвалі, який і змусив Грузію виступити на їх захист. Оговтавшись від першого шоку після таких одкровень російського президента, спробую сформулювати, що це означає мовою міжнародного права. По-перше, Путін оголосив, що Російська Федерація порушила всі норми й правила миротворчої діяльності. Миротворці повинні просто розділяти собою ворогуючі сторони, а не приєднуватися в ролі військових союзників до однієї з них. У цьому випадку РФ виступила спільником збройних південноосетинських сепаратистів.
По-друге, РФ на території Грузії, тимчасово від неї відторгнутої, формувала з її громадян антидержавні бойові загони. Усе це було очевидно й раніше, але завжди істерично спростовувалося російською пропагандистською машиною. А тепер сам глава держави та верховний головнокомандувач визнає, що «наклепники Росії» говорили чистісіньку правду. І грузинська версія подій цілковито відповідає дійсності.
Але багато журналістів в Україні з піною біля рота підтримували російську версію, вважаючи за краще замість глибокого й чесного аналізу розписувати «поганий характер» Михаїла Саакашвілі. Хоча навіть елементарні знання у військовій справі свідчили, що російський офіціоз з приводу війни серпня 2008 року не витримує критики. Але чи багато в нас грамотних журналістів, що вміють аналітично мислити? Значно більше тих, хто бажає без зайвих турбот переспівувати чужі думки й оцінки. Адже для власних треба напружитися й попрацювати з інформацією.
Путін дав зрозуміти, що Росія готувалася до нападу на Грузію як мінімум з 2006 року й обов’язково знайшла б для цього якийсь привід. Цікаво, як відреагувало б російське МЗС, якби під час подій у Чечні яка-небудь сусідня держава навчала військовій справі чеченських «ополченців»? Одне лише дивує, навіщо Путін дозволив собі таке самовикриття? Що це, синдром «море по коліно», «ми всіх порвемо», «нам наплювати на так звану світову громадську думку»?
До речі, в контексті розмови на сторінках «Дня» про історичні міфи, на яких будувалася радянська свідомість, а нині на них спирається пострадянська: міф про напад Грузії на російських «миротворців» був виготовлений буквально на наших очах. Він нічим не гірший за історію про «напад» польських солдатів на німецьку радіостанцію в прикордонному містечку Гляйвіц, з якого, власне, й почалася Друга світова війна. Деякі з таких міфів, навіть неодноразово викриті, ніяк не хочуть відмирати. Наприклад, знаменита вигадка військових журналістів Чернишова, Коротєєва та Кривицького під загальним керівництвом редактора «Красной звезды» Ортенберга про «подвиг двадцяти восьми героїв-панфілівців» узимку 1941 року під Москвою. Серед них виявилися люди, які взагалі не брали участі в бою біля роз’їзду Дубосєково, один з «героїв» добровільно здався в полон, а інший — дезертирував, а потім служив у німецькій поліції.
Генерал армії Г.К. Жуков, який клюнув на журналістську туфту, негайно подав документ на присвоєння всім 28 героїчного звання. Як з іронією писав пітерський історик В. Красиков: «Останньому (поліцаєві. — Авт.), до речі, випало зіграти в житті міфу помітну роль. Через два з половиною роки після війни його знайшли й заарештували за зраду. Можна собі уявити, яким було здивування слідчих, коли з’ясували, що перед ними сидить один з убитих всесоюзновідомих легендарних героїв».
А знаменитий карикатурист Борис Єфімов у мемуарах згадував, як, зайшовши одного дня до Кривицького, застав там Твардовського й Гроссмана, які сперечалися з ним на тему про право журналіста на вигадку. Кривицький, розмахуючи своєю брошурою про подвиг панфілівців, кричав: «Так от, хоч би що ви тут казали, можете сумніватися скільки вам завгодно, а ось ця нікчемна книжечка через якихось чверть століття буде першоджерелом. Так! Так! Першоджерелом». Так і сталося.
