Чимало ЗМІ особливу увагу приділили скандальній події, що відбулася в посольстві Федеративної Республіки Німеччини, де аспірант Гамбурзького університету Г.Россолінський-Лібе прочитав лекцію в найкращих традиціях радянського АГІТПРОПУ часів Сталіна. Гість ототожнив український національно-визвольний рух періоду Другої світової війни з фашизмом і нацизмом. Саме так робили радянські пропагандисти, а антиукраїнські угруповання в сучасній Україні пасуться на цьому полі й сьогодні. За Сталіна у великій моді був вислів «українсько-німецькі націоналісти», звучить оригінально, майже як «корейсько-італійські», хоча, звісно, порушуються закони логіки й беруться під сумнів засади здорового глузду. Сперечатися з Россолінським-Лібе — це все одно, що сперечатися зі слідчими НКВС, які не сумніваються, що, наприклад, польське прізвище — явний доказ співпраці з розвідкою «панської Польщі». Серйозний історик, який вивчає конкретне питання, зобов’язаний ознайомитися з максимальною кількістю документів, фактів і свідоцтв, що висвітлюють його. Причому не лише тих, які укладаються в його схему, а й тих, що випробовують її на міцність. Принцип «якщо факти суперечать моїй теорії, то тим гірше для фактів» тут непридатний. А всі потоки голослівних звинувачень нам знайомі з часів СРСР, і тут Россолінський-Лібе нічим новим не збагатив сталінську «історіографію». Але ж за ці роки в науковий обіг було введено чимало публікацій, достовірних джерел. Аби було бажання з ними працювати...
ОФІЦЕР КДБ ВИЯВИВСЯ ЧЕСНІШИМ, НІЖ ЗАХІДНИЙ ІСТОРИК
Наприклад, ще 2002 року в Москві була видана книжка спогадів відставного полковника КДБ Г.З. Саннікова «Большая охота». Санніков брав участь у боротьбі з УПА в Західній Україні, а будучи ще молодим офіцером допитував захопленого в полон останнього командувача повстанців Василя Кука-Леміша. Ось яким він запам’ятався чекістові: «Я поважав цю людину, свого противника, за його ідеологічну стійкість, за непокірність долі, за безстрашність і мужність». А ось про полководницькі якості Кука: «Він розумна людина. Освіти військової жодної й у армії ні дня не служив, а почерк дій його загонів у минулі роки говорить сам за себе — наче ними керував кадровий військовий». Зрозуміло, Георгій Санніков в ті часи пред’являв полоненому «аргументи», які нині використовує гість німецького посольства в Україні. Щоправда, нині чекіст навів і контраргументи свого опонента: «За твердженнях Леміша, не менші звірства по відношенню до оунівців або їхніх помічників з числа місцевого населення були й з боку держбезпеки. У нього була своя аргументація. Навіть на пред’явлені йому фотодокументи про звірства бандерівців він говорив: «Йшла кривава братовбивча війна, жорстокість була з обох боків», — і наводив свої приклади. Прикладів про жорстокість з нашого боку в Леміша було більш ніж достатньо».
Россолінський-Лібе висував давно нам відомі звинувачення на адресу греко-католицької церкви. А ось що пише про цю церкву та її архіпастиря полковник КДБ: «Я не пам’ятаю жодної службової довідки, жодного документа за весь час роботи в церковному відділі КДБ України, де б колишній граф не поминався інакше, як фашист у рясі, німецький пособник, гітлерівський холуй, агент гестапо... і так далі, котрий двічі виїжджав до нацистської Німеччини, де добивався аудієнції у фюрера. Лише через багато років я дізнався про те, що ретельно приховувалося й чого не міг знати в ті далекі роки навіть працівник секретно-політичного підрозділу радянської держбезпеки. Я дізнався, що Андрій Шептицький врятував сотні людей від смерті в період німецької окупації Західної України. Він дійсно виїжджав до Німеччини, де зустрічався з найвищими чинами рейху й просив... скасувати наказ про фізичне знищення євреїв, особливо інтелігенції . Що саме він, митрополит Шептицький, виступав проти тих конфесій, які стверджували, що «лише ми молимося правильно, лише наша віра істинна...» Полковник Г.Санніков пише, що в соборі Святого Юра Шептицький сховав і врятував сотні єврейських дітей. Зокрема, врятований ним хлопчик Давид Кахане стане згодом відомим рабином ЦАХАЛ (Армії оборони Ізраїлю). Шептицький, як стверджує полковник Санніков, звернувся до греко-католицьких монастирів з проханням, якщо нацисти знайдуть єврейську дитину, то один чернець має взяти всю провину на себе (тобто бути страченим), щоб решта не загинули. Усі до єдиного ченці сказали Шептицькому, що кожен з них готовий на це...».
Офіцер КДБ уже в наш час ставив питання, що лежало в основі вражаючої мужності українських повстанців: «Що змушувало практично ніколи не здаватися оунівців? Що змушувало їх гинути з піснями «Ще не вмерла Україна», «Ой ти, Галю»? Які пружини починали діяти, коли останньою думкою пораненого, вже вмираючого оунівця було рішення підірвати себе гранатою, але при цьому притиснути її рукою до обличчя й висмикнути чеку в останні секунди ще жевріючої думки — так знівечити обличчя, щоб ніхто не міг впізнати й використати в своїй роботі проти підпілля?.. Що ж це за сила така?»
Так, офіцер радянської держбезпеки виявився чеснішим і об’єктивнішим за західного історика.
А свою й своїх колег боротьбу проти УПА полковник Санніков резюмував так: «Ми виграли цю війну, але не перемогли...»
У моєї колеги по Києво-Могилянській академії батько був радянським військовим прокурором у Західній Україні, протистояв УПА, був поранений осколком повстанської гранати й носив його в собі довгі роки. Якось вона повідала: «А ти знаєш, що сказав мені батько перед смертю? Він сказав: «А я перед ними схиляюся, не можу забути, як вони стояли за своє...» Утім, мандруючому пропагандистові Россолінському-Лібе це не цікаво. А ми повинні знати, що ідеологічні провокації проти нашої країни були, є й будуть.
ДО ДИСКУСІЇ ПРО «ТИМОШЕНКІВЩИНУ»
Вельми зацікавив автора цих рядків лист постійного читача «Дня» Олександра Іщенка «Про кочубеївщину в новому варіанті», де він пропонує газеті відкрити «дискусію про тимошенківщину». Річ у тім, що тут є один важливий моральний аспект — Ю.Тимошенко ув’язнена. Якби вона була на волі — тоді не було б перешкод. А таврувати людину (мабуть, саме до цього закликає нас читач), яка з відомих причин не може сказати слово на своє виправдання, — низько. І чому лише про «тимошенківщину», а не про «ющенківщину»? Якщо вже обговорювати діяльність колишньої другої особи в країні, то логічно було б обговорити й дії першої.
Проте читач переконаний у святості й непогрішимості В.А. Ющенка. А чим же екс-президент заслужив на таку індульгенцію? Як вважає О.Іщенко, Ющенко «відроджував національну історичність і патріотизм». Читач забув зауважити, що відроджував їх він виключно проповідями й закликами. Якби Ющенко був не главою держави, а головою правління товариства «Просвіта», то його діяльність можна було б оцінити як цілком задовільну. Але президент України має ще й інші обов’язки.
Особливо розчулює переконання О.Іщенка в тому, що, ставши президентом, Тимошенко обов’язково призначила б міністром освіти Д.Табачника. Але електорат Тимошенко — це Захід і Центр України. Подібна акція з її боку означала б миттєву втрату всіх своїх виборців. Який політик при тямі піде на політичне самогубство? А щодо здачі Криму й Севастополя (яку здійснила діюча влада), то вперше про такі наміри Тимошенко публічно заявив В.Путін, а вже потім почали повторювати лідери Партії регіонів. Ну, якщо вважати В.Путіна справжнім другом українського народу, який постійно печеться про його благо, тоді слід вірити кожному слову російського лідера з чекістським минулим. До речі, читач міг би замислитися, а чому Партія регіонів так ненавидить Ю.Тимошенко і так доброзичливо ставиться до В.Ющенка? І тут я мушу цілком погодитися з тим, що на телеканалі TBi сказав народний депутат Юрій Стець: «Ющенко зробив усе, щоб Янукович став президентом».
Ганна Безулик на «5 каналі» запросила до програми «РесПубліка» політика Анатолія Кінаха й економіста Володимира Ланового. Йшлося про соціальні ініціативи Президента В.Ф. Януковича, що ще раз нагадує нам — вибори наближаються. Економіст Лановий на основі аналізу зусиль нинішньої влади в цій сфері дійшов висновку, що крах нашої економіки відбудеться в жовтні 2012 року. За словами Ланового, робиться все, щоб зростали доходи найбагатших людей, особливо близьких до Партії регіонів. Йде захват об’єктів державної власності, яку купують за чверть вартості. Соціальна стратегія відсутня, все зводиться до набивання власних кишень, а в уряд запрошують працювати лише «своїх» людей. Податки платять переважно бідні й середній клас, а найбагатші їх легко уникають. Загалом, після цього спічу Володимира Ланового починаєш дуже серйозно ставитися до його апокаліптичного прогнозу на жовтень поточного року. Результати останніх двох років наочні: сьогодні в Європі бідніша за Україну лише Молдова, та й та скоро залишить нас позаду. Чому? А тому, що такої специфічної влади, як у нас, більше немає ніде. Певна річ, ПР буде знову все списувати на попередників. Але в них не було такої тотальної й всеосяжної влади, як у регіоналів. А отже, й відповідальність має бути подвійною й потрійною. Хто все взяв, за все й мусить відповідати.
Анатолій Кінах повідомив убивчі дані про соціальне розшарування в Україні, але висновки з них зробив цілком благополучні й навіть оптимістичні. Гра в команді ПР зобов’язує... Говорили про те, що в надрах економістів ПР зріють ідеї про нові репресії проти громадян, які приховують якісь свої доходи від податкових органів. Зрозуміло, йдеться про пересічних людей. Тих, хто вивозить з України мільярди, ніхто не непокоїтиме й не засмучуватиме. Адже це їхня влада. Отже, нічого доброго нас не чекає.
