Доброго дня, шановна редакціє газети «День». Завжди із певною увагою ставився до того, що ви друкуєте. Як на мене, позитивною практикою, що запровадив «День», є надання можливості читачам висловлювати свої думки на сторінках газети. Отже і я вирішив скористатися із цієї нагоди.
Без сумніву, остання стаття Наталії Лігачової варта того, щоб на ній зупинитись, прочитати її, а можливо, навіть перечитати. Журналістка підіймає важливі проблеми українського телебачення, намагається проаналізувати їх і зробити якісь висновки. Але як, власне, і слід було очікувати, певні питання можна поставити і до неї. Особисто мене трохи зачепила доволі жорстка критика діяльності журналіста Романа Скрипіна.
Як випливає зі статті, пані Лігачова знає журналістів, які асоціюються в неї з визначенням «професіонал», і, відповідно, інших, яких вона, як здається, вважає недостатніми професіоналами. Але, як на мене, журналістика — це не просто якась прикладна діяльність. Ті принципи, що доречні при асфальтуванні доріг (тобто виконання робіт однакової якості протягом усього часу, дотримання жорсткої технології — дійсно, в цьому випадку шляхи виходять гарними), навряд чи доцільно застосовувати у журналістиці.
Світ, у якому ми живемо, не є двополярним або двокольоровим (до речі, здається, саме про це говорить у своїх статтях і пані Лігачова). Але разом iз тим вона інколи наче забуває про ідеологію, яку сама ж і пропагує, починаючи виводити якісь правила, рамки і обмеження.
Зокрема, пані Лігачова наголошує на поганій підготовці Р. Скрипіна у програмі «Медіа-клуб». Зазначу, що моя позиція щодо цієї передачі до недавнього часу теж була доволі неоднозначною. Було трохи незрозуміло, навіщо, власне, зібралися ці люди і чому саме ці люди. Червоною ниткою через програму проходять певна егоїстичність, нестикування рубрик із загальним змістом. Позбувся я цього відчуття дуже просто: одного разу подивився повтор цієї програми зранку, тобто вдруге. І все стало на свої місця. Не все, що здається, є тим, чим воно здається спочатку. Інколи треба придивитися і прислухатись, і тоді можливо почути і побачити той справжній зміст, що приховується за зовнішньою непідготовленістю.
Дорікання молодістю, непрофесіоналізмом і підлітковою нахабністю, можливо, в чомусь і справедливі. Але чи був би без цього Р. Скрипін тим самим Р. Скрипіним, якого ми звикли бачити на СТБ? Я думаю — навряд. А чи був би канал СТБ тим самим каналом СТБ, до якого ми всі звикли, без Р. Скрипіна, без «Вікон. Опівночі», без «Медіа-клубу»? Мені здається, ні. Саме тому пані Лігачова пише про «Вікна. Опівночі» чи «Медіа-клуб», а не про якісь інші передачі.
Бо професіоналізм — це добре, але є іще щось. Чого вартий професіоналізм без, нехай наiвної, щиростi? Мені здається, що це — професіоналізм могильників. Вони професійно витоптують місце, де подекуди ще намагається пробитися зелена травичка, — укочують її асфальтом. При цьому самовдоволено озираються навколо із хитруватою посмішкою і, напевно, думають: «Ми — професіонали».
ВІД РЕДАКЦІЇ
Навряд чи я можу в чомусь не погодитися з шановним автором листа. Крім одного: мені здавалося, що і я не приховувала своєї симпатії до Романа Скрипіна, який, насправді, намагається працювати в ефірі щиро. Але, погодьтеся, додавання до щирості ще й професіоналізму і прагнення до вдосконалення — ще нікому не завадило, тим більш, коли від переконливості ЗМІ у відстоюванні тих чи інших позицій залежить не менше, ніж від їхньої об’єктивності у відтворенні фактів. Саме професійного зростання, власне, мені і хотілося побажати Роману.
