День червоної армії, 23 лютого, про який нам давно пора забути й виключити з переліку «червоних дат» календаря, значна частина українського суспільства досі сприймає за своє «чоловіче свято», цураючись, приміром, 14 жовтня. Очевидно, страх досі дається взнаки...
Усі ці «червоні дати», жіночі, чоловічі дні, можливо, справа виключно формальна, але водночас глибоко символічна та показова. Адже так само, як НАШУ історію та НАШІ пам’ятні дні викрадено й заміщено на фіктивні, липові, розтлінні. Так само й у інформаційному просторі відсутні питомі персонажі, які мали б його «заселити» ще десь на початку 90-х. Замість них досі — «мєнти» та «глухарі».
Ідеться, звісно, не про весь інформаційний простір, а лише про його сегмент. Зокрема той, який представлений так званими чоловічими серіалами. Але сегмент цей доволі виразний. Адже поруч із традиційними — російського виробництва — серіалами про вічну боротьбу бравих «опєратівніков» з криміналітетом — з характерною естетикою та лексиконом — є й відповідний продукт нашого, українського виробництва. По суті, вони не відрізняються нічим. Окрім того, що наші зняті за менші кошти. Але йдеться передусім не про те, хто скільки вкладає в ці серіали валюти, а про те, яку модель поведінки та мислення вони несуть. Який еталонний чоловічий образ транслюють ЗМІ в суспільство?
Показовим є факт, про який вже згадував «День», звертаючись до відверто недорозвиненої в українському суспільстві теми повоєнного підпілля і, зокрема, постаті Степана Бандери. Факт цей полягає в тому, що першим телесеріалом, заявленим як «український», був «День народження Буржуя». Почин переріс у стійку тенденцію, підкріплену імпортною продукцією формату «Улицы разбитых фонарей» та «Убойной силы». Тобто спершу народ підсадили на голку, а тепер розповідають про попит на «наркотик». Цинічно.
Нещодавно на телеканалі ICTV стартував новий серіал «По закону» виробництва української продакшн-студії «Film.ua». «Жорсткий урбаністичний детектив, знятий просто на вулицях міста» — так, якщо коротко, описує його суть прес-реліз. І хоча, як стверджують менеджери продакшн-студії, знятий він за європейським (якщо нам не зраджує пам’ять, хорватським) форматом, фігурують у ньому розжалуваний у капітани Макаров і лейтенант Пчьолкін.
Що ці люди вкупі з «мєнтами» роблять в українському інформаційному просторі? Відповідь така: несучи за собою специфічну естетику та світогляд, що сконденсовано можна представити у вигляді словосполучення «твою мать», вони формують еталонний образ українських чоловіків — образ поведінки, мислення, приклад світогляду врешті-решт.
І що тепер Україні та її інформаційному простору, населеному розжалуваним у капітани, перепрошую, Макаровим і лейтенантом, прости Господи, Пчьолкіними, робити в Європі? Хіба що нелегально гнути спину на будівництві або нелегально ж няньчити чужих дітей. Бо поки суспільство (або принаймні активна його частина) інтегрується в Європу, телебачення інтегрує його в зовсім протилежному напрямку.
В українському телепросторі є декілька телеканалів, що позиціонують себе як орієнтованих передусім на чоловічу аудиторію. Чим досягається таке позиціонування? Візьмімо, приміром, телеканал НТН. Серед іншого тут є кримінальні новини, «бандитські легенди», серіали «Морозов» і «Менти-9(!)», декілька детективних серіалів західного виробництва та шоу. Десь так. До цього свої п’ять копійок докидає і, наприклад, ТРК «Україна». В її програмній сітці — «Убойная сила», «Солдаты», «Улицы разбитых фонарей», «Конвой», «Глухар-2». Утім, телебачення — не єдиний ретранслятор філософії «жульнической крови» (читайте один із творів із циклу про радянське табірне життя «Жульническая кровь» російського письменника Варлама Шаламова). Є ще, наприклад, радіо «Шансон». Українські чоловіки виховуються (в широкому сенсі цього слова) на специфічній криміналістично-бандитській естетиці, образом-еталоном у якій є «вор» або «опєр» (чомусь на екрані їх легко переплутати), а параметр «мужності» в рамках цієї естетики пролягає десь між «Убойной силой» и «Глухарем».
Добре, скаже хтось, але ж, мабуть, усьому цьому, як комусь може здатися, телесеріальному непотребу є якась альтернатива на телебаченні. Інші чоловіки? Інші приклади мужності? Інші стереотипи поведінки? Ото ж бо й воно. Не-ма-є!
А у Росії, кажуть, авторитарний режим — жорсткий та дрімучий. Але там поруч із «мєнтами» є історичні канали, є якісний канал «Совершенно секретно», цікавий «Кто есть кто». А у нас? Тут пригадується фрагмент праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», який влучно навів Юрій Шаповал під час нещодавнього круглого столу в «Дні»: мовляв, школи є, журнали, газети є, Верховна Рада є, чого ж вам хохлам ще не вистачає?
Неминуче виникає болюче припущення (болюче — через згаяні шанси), що якби українське телебачення зробило героями своїх телефільмів інших персонажів, наше суспільство — принаймні епізодично — було б інакшим. Ідеться навіть не про конкретних, як комусь досі здається, суперечливих постатей. Ідеться про стереотип, про модель — поведінки й глибше — мислення. Натомість нам нав’язується чужорідна варварська ментальність. І що найприкріше — нав’язує її нам наш же український виробник, який натхнення для своїх кінематографічних шедеврів міг би черпати не заглядаючи в екран до сусідів, а гортаючи власну історію.
Транслюючи кіно а-ля «мєнти», українські канали формують не лише національний інформаційний простір, а й модель поведінки для українського суспільства. А тепер отримуйте, будь ласка, всенародно обраного президента! «Телеглухарі» підживлюють і без того вже отруєний суспільний грунт, підтримують у ньому (необхідний комусь?) рівень інтоксикації. І найгірше, що цією ж хворобою уражена українська верхівка. Голова української риби, перепрошую за натуралізм, вже давно згнила. Пора відрощувати нову. В якій би пульсувала не «жульническая кровь». А телебачення мало б цьому посприяти.
