Украй рідко й неохоче дивлюся «Свободу слова» на ICTV. Надто вже відчувається якась заданість, тенденційність і несвобода самого ведучого. Особливо дивує вибір гостей. Ось, наприклад, востаннє на обговорення все тих-таки подій у Росії чомусь запросили саме депутата Держдуми від ЄР Володимира Мединського. Але навіть у цій партії є значно адекватніші люди, ніж демонстративно реакційний, чорносотенного розливу політик. ICTV не може обійтися без московських реакціонерів? По-перше, всупереч розхожій думці російських оглядачів, що на мітинги в Москві вийшло понад 80 тисяч людей, Мединський занизив їхню кількість до 35 тисяч. Він, як і прем’єр РФ, робив добрий вираз обличчя при поганій грі, доводячи, що нічого значного не сталося. «Мединському дуже не сподобалися оцінки політолога з Києво-Могилянської академії Андреаса Умланда, й гість почав йому грубіянити, виголосивши, що доцент Умланд нібито в голові перекладає з англійської на українську, а вже потім на російську, внаслідок чого Мединський погано його розуміє. Усім своїм виглядом він демонстрував, наскільки йому некомфортно в оточенні представників «нижчої раси». В.Мединський — професор Московського інституту міжнародних відносин. Добру, однак, зміну готує він російським дипломатам.
Також А.Куликов вивів на люди нев’янучий експонат політичного музею Наталію Михайлівну Вітренко. Знову знадобилася? Якби не службовий обов’язок телеоглядача, то ні за які пряники шоу Куликова на ICTV дивитися не став би. Якась інтелектуальна убогість, пристрасть до нафталінових діячів. Ну кому потрібні пристрасні промови Вітренко про те, що Україна нібито не має нічого спільного з Європою? А її полум’яний захист незалежності сепаратистського проекту «Придністровської Молдавської республіки» за добре відомого ставлення до незалежності України? Викликала усмішку заява, що є такий особливий народ, який називає себе «придністровці». Може, й придністровська мова є? І придністровська класична література? Явний нонсенс з погляду етнології. Але в студії А.Куликова ще й не таке можливо.
Політолог Антон Фінько захищав авторитарні режими, називаючи останні події в Росії «безладами» та залякуючи всіх можливим приходом до влади в цій країні націоналістів. Типові, слід сказати, страшилки, поширювані в РФ паном Сурковим: мовляв, краще за Путіна може бути лише Путін, а інакше — нацизм, фашизм і третя світова війна. Останнім часом з цих позицій після посиденьок із Сурковим виступає й «реєстровий» російський ліберал Леонід Радзіховський. Фінько навіть вигадав для Росії певний гібридний режим, наполовину диктаторський, наполовину демократичний. Ці фантазії нагадують вигаданий однією українською письменницею «жіночий», або «гламурний», фашизм.
РУХ НАЗАД: ВІД СРСР ДО «ІСТОРИЧНОЇ РОСІЇ»
Змушений іще раз сказати кілька слів про телефільм «СРСР. Крах». У завершальних серіях було чимало того, що гідне згадки, зокрема заяви ведучого телеканалу «РТР» Дмитра Кисельова, який оплакував одного з учасників бійні, влаштованої радянськими спецслужбами біля телевізійної вежі у Вільнюсі 1991-го, лейтенанта Шацького, котрий загинув не від рук литовців, а в результаті рикошету кулі, випущеної його товаришами по службі. Кисельов обурювався, що Шацького поховали в Москві тихо й без почестей. При цьому забув згадати, що Шацький вбивав мирних людей у литовській столиці (зокрема, там загинуло декілька молодих дівчат).
Кисельовський «телешедевр» явно знято під нову президентську каденцію Володимира Путіна, який без будь-яких еківоків заявляє, що ніякого СРСР не було, а це була «історична Росія». Він навіть мало не слово в слово повторив усі тексти зразка тридцятих років минулого століття про «розділений німецький народ» щодо російського. З цього випливає, що Путін де-факто визнав: СРСР був всесвітньо-історичним обманом, це був не «союз суверенних соціалістичних республік», як писали в сталінській і брежнєвській конституціях, а ще одна форма Російської імперії. Таким же великим обманом є й Митний союз, ЄврАзЕс, ЄЕП, Євразійський союз та інша так звана інтеграція. Невже в Москві хочуть повторити шлях Югославії, яка потонула в крові, коли в Белграді вирішили перетворити слов’янські держави західних Балкан на Велику Сербію? Путін, патріарх Кирило й ті, хто мислить подібно до них, явно прагнуть перетворити держави СНД на Велику Росію. Путін натякнув, що він не проти розібратися з новими незалежними державами на вже навіть не пострадянському, а постросійському просторі. У кисельовському телеопусі не гидували й зовсім брудними технологіями. Колишній партійний бонза Брутенц скорботно розповів, що його приятель одержує від деякої російської пані з Полтави листи, в яких та скаржиться на жахи життя в незалежній Україні, мовляв, їй зі своєю подругою, котра живе в Росії, ні поговорити, ні побачитися. Дивно. Хто забороняє цій жінці їздити до Росії хоч щодня? Хто не дає їй туди телефонувати? Навіщо ж опускатися до такої низькості?
Але в цій телеоповіді були й світлі моменти. Леонід Кравчук розповів, як він повернувся до Києва з Біловезької Пущі, й тут до нього підійшла група озброєних людей. Кравчук вирішив, що Москва вже поклопоталася про його арешт, але люди звернулися до нього: «Пане Президенте! Ми прийшли вас охороняти». І далі Кравчук сказав те, що москвичі, мабуть, пропустили повз вуха (а даремно!): «Я ледве стримав сльози. Я пережив особливе відчуття. Є незалежна держава, люди якої обрали собі президента й прийшли його охороняти». Навіть дивуєшся, як московські цензори це пропустили на свій екран.
ТЕЛЕПІДГОТОВКА ДО КОЛОНІАЛЬНОГО РЕВАНШУ
Звісно, чимало коментаторів іще дадуть свої оцінки телевізійному спілкуванню прем’єра Путіна з народом, що відбулося 15 грудня. Я скажу лише про те, що особливо вразило. Відома представниця імперських кіл Наталія Нарочницька запитала Путіна, а як би він поводився 1991 року? І він відповів: СРСР треба було зберегти за будь-яку ціну. Так, як він це робив у Чечні? Великою кров’ю? Виходить, що так. Йде ідеологічна підготовка населення Російської Федерації до колоніального реваншу. У Москві нічого не зрозуміли й не забули. І якщо Україна знову потрапить під їхній контроль, нам буде відведена лише одна роль — безправної людської маси, яку постійно принижують і зневажають. Москва ніколи на нас не зважала й не зважатиме. Там не звикли поважати інших: немає такого досвіду й таких традицій. Для них інші країни та народи — це пасивний об’єкт їхньої геополітичної активності. Хто сьогодні в Москві звертає увагу на те, що 1991 року 76% українців (від кількості всього населення України) висловилися за незалежність, а нині їх стало 82%? Висновок простий. Слід облаштовувати й захищати свою країну — Україну, триматися європейського шляху.
МОРАЛЬНИЙ АБСОЛЮТИЗМ НЕЗРІДКА ПРИЗВОДИТЬ ДО ТОРЖЕСТВА АБСОЛЮТНОГО ЗЛА
Микола Княжицький на TBі зустрівся з представниками інтелігенції в особі академіка Мирослава Поповича, Семена Глузмана та Євгена Сверстюка у зв’язку з їхнім зверненням до українців. Знову спалахнула дискусія про більше й менше зло. Найнепримиренніше виступив Євген Сверстюк, стверджуючи, що немає більшого й меншого зла, а є просто зло. Це позиція абсолютної моралі. Семен Глузман нагадав Є.Сверстюку слова їхнього спільного табірного приятеля: «Абсолютна мораль несумісна з життям». А у нас хочуть виключно ідеального, бездоганного варіанта. Якщо такого немає, оголошують «страйк» у формі «противсіхства». Можна було б мислити й такими поняттями, якби не йшлося про країну, яка в нас одна. Колись канцлер Німеччини Бісмарк сказав, що для соціалістичного експерименту треба дібрати країну, якої не шкода, а, здається, Альбер Камю говорив, що якщо йому доведеться обирати між істиною й матір’ю, він обере матір. А твердження, що більшого й меншого зла не існує, дозволю собі на правах кандидата філософських наук віднести до філософських збочень, які життя на кожному кроці відкидає. Будь-яка тямуща людина на побутовому рівні чудово розуміє, що краще втратити палець, ніж руку, краще втратити руку, ніж голову. Благополуччя багатьох європейських народів саме і є продуктом багатовікових виборів між більшим і меншим злом на користь меншого. Це, власне, і є соціальною еволюцією. А моральний абсолютизм незрідка парадоксальним чином призводить до торжества абсолютного зла. Навіть сучасні системи логіки оперують не класичними поняттями «істина» — «брехня», а імовірнісними. На практиці кожній нації незрідка доводиться, як сказав генерал Війська Польського Войцех Ярузельський, запроваджуючи в Польщі воєнний стан, обирати не між добром і злом, а між більшим і меншим злом. Перед польським народом на початку 80-х років ХХ століття постав вибір: або військовий переворот польських генералів, або радянська окупація. Остання могла б призвести до національної катастрофи. Знаючи польський національний характер, можна з великою впевненістю передбачити, що могли б загинути десятки, якщо не сотні тисяч поляків, які кинулися б захищати свою країну. Та й польська армія навряд чи залишилася б осторонь. Могла бути винищена краща, найчесніша й найвідважніша частина польського народу, й іще не відомо, яка б унаслідок цього сформувалася національна еліта. Поляки зробили вибір на користь своїх генералів (хоча їхнє жорстке правління захватів не викликало), а не радянської воєнщини. Їм довелося потерпіти кілька років під владою власного Війська Польського, а вже 1989 року «Солідарність» повернулася й тріумфально взяла владу.
Був правий академік Мирослав Попович, коли сказав, що, власне, будь-який компроміс — це вибір між більшим і меншим злом.
У Ганни Безулик у «РесПублiці» обговорювали тему європейської інтеграції. Ідеолог С.Тігіпка Кость Бондаренко вельми симптоматично заспівав пісню про те, навіщо нам, насправді, Європа, не така вже вона й хороша, криза там, зона євро тріщить і т.д. У казанських татар є хороше прислів’я: «Коли кішка не може з’їсти м’ясо, вона утішає себе тим, що м’ясо тухле». Так, Євросоюз переживає важкі часи. Але, що примітно, жодна країна з ЄС не виходить (як і з НАТО). Більше того, стоїть ціла черга охочих вступити. Костя Бондаренка підтримав нардеп Леонід Кожара, котрий виголосив гасла про користь передання української газотранспортної системи Росії, оскільки, мовляв, наша труба вже іржава й нікому не потрібна. Дійсно? А от експерти кажуть, що на українській ГТС поточного року не було жодної аварії, тоді як на газопроводах на території Російської Федерації їх сталося близько двадцяти. Здається, ми присутні при народженні нового українського прислів’я: «Коли Партія регіонів хоче здати щось українське Кремлю, вона розповідає про те, наскільки поганим є те, що віддають». А навіщо нам Європа? У нас дуже обмежений вибір. Або ми найближчими роками станемо державою Європейського Союзу, або провінцією Російської Федерації. Спроби сидіти на двох стільцях незмінно закінчувалися для нас падінням на підлогу. А невгомонний Кость Бондаренко велично проголосив: треба рухатися й на захід, і на схід. Можна. Тільки штани тріснуть в разі такого різноспрямованого руху.
Скандал стався в студії Савіка Шустера. Ведучий заявив, що він запросив до себе лідерів опозиції: Турчинова, Гриценка, Яценюка, але, як сказав Шустер, оскільки Турчинов і Гриценко прийти відмовилися, то й у появі Яценюка потреба відпала. А самі Турчинов і Гриценко вустами своїх прес-служб стверджують, що незадовго до передачі до них зателефонували від Шустера й скасували ефір. Хто говорить правду, не знаю. Дивує лише заява опозиційних лідерів, що нібито Шустер запрошує їх до себе з єдиною метою: дискредитувати опозицію. Шустеру аж ніяк не під силу дискредитувати опозицію так, як вона сама себе дискредитує. Хіба це Шустер примушує їх постійно поливати один одного брудом і з’ясовувати публічно, хто в кого мітинг вкрав? Хіба це Шустер примушує їх хитрувати й вивертатися, коли їх запитують, чи згодна була Тимошенко з голосуванням фракції БЮТ у парламенті з приводу нового виборчого закону? Чом би опозиціонерам за 2—3 години до ефіру у Шустера не зустрітися й не укласти «пакт про ненапад»?
Переглянувши програми російського й українського ТБ минулого тижня, я подумав: наскільки все-таки В.В. Путін хитріший за В.Ф. Януковича. Варто було якимось 80 тисячам людей вийти на вулиці Москви, й Путін миттєво почав маневрувати, обіцяючи масам і діалог, і поступки, і послаблення. А В.Ф. Янукович, який пережив Майдан, так нічого й не зрозумів. Він стискує й стискує пружину народного терпіння, не розуміючи, куди веде країну й до чого прийде сам...
