Часто складається враження, що столичні телевізійні канали працюють за принципом «чужі тут не ходять», через це поза увагою глядача залишаються цікаві й важливі процеси, які відбуваються в регіонах. Те, що на «околицях» є високопрофесійні журналісти, — безсумнівно. Зокрема, «День» вже розповідав про тернопільську журналістку Світлану Шведу та чернівчанку Лесю Воронюк. Сьогодні наш співрозмовник — Остап Дроздов — автор і ведучий популярної у Львові політичної програми «Прямим текстом«(телеканал ЗІК), якому вдається те, що не завжди вдається «мастодонтам» суспільно-політичного ефіру — виводити ідеологічних антагоністів на конструктивну розмову.
— Ми багато говоримо про те, що Україна сама себе не знає. Великою мірою через те, що український інформаційний простір розірваний і фрагментований. Як сформувати єдиний інформаційний простір в країні? Яка роль у цьому журналістів?
— Все дуже просто. Якщо журналісти ставитимуть перед собою трошки вищі цілі, аніж просто відображати і переказувати, то самі сформують інформаційний простір. Поки що український інформаційний простір — це продукт не журналістів, а якоїсь високої політики (дуже часто — з-поза меж України), й українські журналісти просто вмонтовані в простір, які не вони самі створювали. Власне, завдання самим модерувати інформаційний простір в своїй країні я розцінюю як недосяжне побажання, яке, на превеликий жаль, не може бути реалізоване. Сучасний журналіст вписується в два основні ключові поняття: 1) це є найманий працівник на приватному підприємстві, 2) на професійному рівні це є ретранслятор чужих змістів.
— Яка у тебе освіта?
— Хороша. Я закінчив факультет журналістики Львівського університету ім. Івана Франка і, на відміну від багатьох журналістів, працюю за фахом.
— Коли зрозумів, що хочеш стати саме журналістом?
— Якогось конкретного спогаду немає, але атмосферу можу передати. Відколи вчився у школі (я виріс не у Львові, а у райцентрі, що у сорока кілометрах від Львова), то чомусь завжди ставав об’єктом якихось історій і конфліктів на ѓрунті несправедливості. Я був свято переконаний (кажу це в минулому часі), що журналістика — та професія, яка дозволяє змінювати світ. В цьому я до кінця не розчарувався. Відразу відчув, що інформаційна журналістика для мене є базовою — я пройшов це на першому курсі у газеті «Поступ», і перейшов це. Майже ніколи не буваю на прес-конференціях — не тому, що мені лінь. Просто не маю такої потреби. Волію пізніше уточнити речі, які мене цікавлять, із людиною, яка дала прес-конференцію. Або переглянути прес-конференцію в он-лайн режимі в інтернеті. До речі, коли одного разу побачив на прес-конференції багатьох людей, з котрими ходив по цих заходах ще 1998 року, мене це трохи заскочило... Тобто в новинах я не можу працювати, бо не бачу деталей, не сприймаю факт як сировину для журналістики. Я бачу тенденції, якісь стратегічні речі, бачу це в розвитку... Факти мені цікаві як доповнення до певних думок, істин, тенденцій. У нашому випадку факти — це димова завіса правди. Їх треба долати, а не навпаки.
— А чому зацікавився політикою, а не, припустимо, економікою, культурою чи релігією?
— Так склалося... Напевно, це вплив Львова. Також — «Поступу». Пам’ятаю львівську політику цікавою — я доторкнувся до її найцікавішої фази (наприкінці дев’яностих — початку двохтисячного років). Львів тоді був отим середовищем, де 2000-го вже була помаранчева революція. Пізніше очолював видання «Аргумент-Влада» — перший аналітичний тижневик у Львові, і ми отримали «Золоте перо» — найвищу нагороду у галузі національної журналістики. Це була проба нонконформістської журналістики. Я зрозумів: якщо не привносити в цей дуже кольоровий, але все ж таки одноколірний (помаранчевий) світ, чогось іншого (якихось альтернатив і антитез), то буде біда для всіх інтелектуалів, бо зупинка думки, зупинка критичного способу мислення — це, як на мене, духовна смерть. Відтак у мене з’явилося бажання бути тим журналістом, який мав би право на іншу точку зору в тому середовищі, де ця інша точка зору неадекватно сприймається. Зараз, коли я дивлюся з точки зору потрійної зміни еліт (кучмівської на мішану, мішаної на регіональну), то віддаю собі належне — послідовність збережена: при будь-яких декораціях я, як окремо взята людина, що ставить до себе певні умови, не змінив критичності ставлення, і це для мене важливо. Журналістові треба-таки час від часу докорінно промивати собі мізки і робити повну дефрагментацію диску (як у комп’ютері). На жаль, наша журналістика цю здатність втратила і стала заручницею власних симпатій. Журналіст свідомо погодився на роль ретранслятора чужих смислів. А це означає, що власниками журналістики є не журналісти.
— Тебе не бентежить, що дві найрентинговіші політичні програми віддані російськомовним журналістам, та ще й громадянам інших країн?
— Мене це не обурює. Сприймаю це як об’єктивну реальність, яка має під собою психологічне підѓрунтя. Я вважаю, що інформаційний простір, не належить Україні. Дві вище згадані програми — дуже красномовна ілюстрація, яка й підтверджує, хто є хто в цій країні. Мене дуже часто порівнюють із Шустером. Спочатку я обурювався. Потім жартома казав, що в нас спільне є те, що ми двоє в окулярах, а відмінне є те, що в нас є різні зарплати... І хоча це жарти, але порівняння, як на мене, є недоречним. Шустер завіз в Україну абсолютно нові формати, якими досі користується вся журналістика, завіз нові технічні телевізійні можливості, і це треба схвалити. Інша справа, що він не може бути іншим у країні, коли не можуть бути іншими ні глядач, ні політика. Я жодної програми Шустера не подивився від початку до кінця. Причому з принципу — не хочу бути заручником чужих думок і чужих форматів. Але я розумію його роль — він створює майданчик для реальної політики — такої, як вона є. І парадокс у тому, що реальна українська політика — дуже віртуальна, екранна, і Шустер у цьому є логічним ретранслятором. І нема чого на нього нарікати. Це зручно суспільству, яке хоче спостерігати за політикою, не беручи у ній участі. До речі, ця позиція спостерігача дуже чітко виявилася на виборах, коли громадяни спостерігали за кандидатами та їхніми обіцянками, але не аналізували, тобто не були учасниками, а тим паче — джерелом влади. Тому я й говорю, що в цій країні Шустер і Кісєльов є дуже органічними показниками рівня національної журналістики. Ми маємо такі канали, таких модераторів, і вони є професійні у своїй сфері. Україна без іншомовних політичних ток-шоу, де половина політиків також є іншомовними, була би зараз дуже безликою. Уявіть собі, що все телебачення є патріотично українським. Тоді телебачення наше буде ніяке! Зникне надрив і антагонізм світоглядів двох Україн (Західної і Східної). Українське за духом телебачення не може бути реалізоване в країні, де значна частина населення не поєднує себе ні досвідом, зі змістом із Україною як поняттям. Тому, ще раз повторюю, Шустер і Кісєльов для мене — органіка. Дуже сумна, яку треба побачити, переосмислити, але яку не можна викорінювати.
— На українських регіональних каналах є справді цікаві обличчя. Але вони чомусь нецікаві центральним каналам. Ви говорите про те, що Шустер і Кісєльов виглядають органічно на українському телебаченні... Але чому, на вашу думку, телеменеджери та власники каналів не хочуть зробити крок назустріч суспільству (на якому вони, до речі, заробляють немалі гроші) та більш здоровій атмосфери в ньому? Адже вони мають для цього можливості...
— На велике щастя для мене (не як київського журналіста), цінність і цікавість журналістів збереглася саме на регіональному рівні. Столична журналістика, а особливо — телевізійна, стала гламурно-пластмасовою. Натомість природна складова, ота невимушена, навіть екзотична родзинка, хай зіткана із вторинностей, притаманна регіональним журналістам, які не отримують зарплату у 100 тисяч євро. Регіональні журналісти працюють на рівні глядача, є його продовженням. Чому телевізійним менеджерам не хочеться запрошувати певні типажі, які випадають із пластмасової канви?.. Тому що ринковість цієї професії стала абсолютною. Це я говорю при тому, що я є комерційний журналіст. Але мусить бути якась золота середина між тим, що потребує глядач, і покриттям собівартості журналістського продукту. Столична журналістика пішла шляхом покриття кошторису, заробляння грошей, що є цілком нормальним для будь-якого підприємництва, але не йде назустріч глядачу. Новітній принцип — все, що ти всунеш людині, вона буде споживати, — є формулою у тому числі специфічного інформаційного простору й української журналістики кінця 2010 року.
— Тобі достатньо твоєї трибуни?
— Я це собі придумав, я так хотів. 2007 року, коли я це придумав, я, власне, хотів забрати з голів мислячих людей таке поняття, як хліб-сіль для патріотів. До того, як я почав це робити, я сам був заручником того, що Львів зустрічав хлібом-сіллю всіх, хто є патріотами. І жодне криве слово чи запитання не могло звучати до патріота. Це для мене був абсолютно свідомий виклик, і дуже важко на це йшли самі патріоти. Мої гості дуже болісно сприймали таку модель — йти під вогонь критики, скепсису і негативного аналізу на Львівському телебаченні, бо їхня західноукраїнська журналістика розпестила одобрямсом. Пізніше така ціль перетрансформувалася у певну місію — озвучувати думки і тези, які би мали збагачувати цей регіон. Тобто я більше себе мислю як постмодерний журналіст — як людина, яка живе в епоху постмодернізму, в епоху, коли навколо нас існує гіпертекст. Це думки, які не повинні бути сповідувані, акцептовані, підтримувані — вони повинні просто існувати, як здорова атмосфера. Я фанатично хотів і хочу, щоби довкола існувало якомога більше думок, які би врівноважували від націоналістичної риторики до повної анархо-ліберальної, від дуже християнських речей до цілком харизматичних нехристиянських контр-ідей. Я дуже хочу дихати свіжим повітрям, а воно буває тільки тоді, коли людина не дихає однією ідеєю, одним концептом, однією ідеологемою. Особливо мене жахнули місцеві вибори. Свою першу програму після них, коли вже було відомо про успіхи «Свободи», я розпочав словами Франка 1896 року: «Половину галичан я люблю, а половину — ненавиджу». Цією фразою я хотів відкрити післявиборчий етап програми. Етап, коли Львів стає категоричним і нетерпимим. Я з таким ще не стикався. Раніше я чітко знав свою концепцію, де всі ми мали рівне право, рівні можливості висловитися — від комуніста до націоналіста, навіть в одній студії, але без перформенсів (мені ніколи б не прийшла в голову думка звести в одній студії Фаріон і Бузину тільки тому, що це приносить рейтинг, більше того, мені багато людей говорять про те, що ти мусиш садити в один ряд регіони і «Свободу», бо це прикольно...). Я від таких порад хворий — не можу робити те, що прикольно. Нехай втрачатиму видовищність візуально, але не можу погубити здорову атмосферу, яка повинна існувати як факт, як доконана дійсність. А зараз я відчуваю, що це місто, цей регіон зробив в останній час крен у дуже хворобливий стан. Львів став лінивим.
— Доволі часто чую у твоїх програмах «ця країна» замість моя країна. А тепер от — це місто, цей регіон...
— Я так говорю тому, що не хочу бути вмонтованим у все неправильне. Тобто я для себе вже вибір зробив — мені б ніколи не спало на думку любити пологовий будинок, в якому я народився. Для мене Україна — це країна, в якій можна жити. Вона є моя тільки тому, що я в ній живу — не більше. Але вона не моя, тому що це не є те середовище, де б я хотів жити. Україна для мене не є абсолютною цінністю, за яку варто терпіти чи тим паче помирати. Ні за що в світі! Це просто країна з розряду патологічно нещасливих для мешканців.
— У столиці не хотів би працювати?
— Ні. Те, що я роблю у Львові, я ніде не матиму можливості робити. Є непереборні обставини, які називаються «київська журналістика». Я не хочу змінювати органічне середовище на неорганічне. Навіщо бути номером десятим чи двадцятим в іншому середовищі, якщо можна бути номером один у своєму?
— Твій проект живе вже п’ять років — це достатньо великий для телевізійних проектів термін. Хай мине ще п’ять років... Що далі?
— Я росту разом із програмою. І на майбутнє тут ще о-го-го скільки орати! Якщо зараз з інформаційного поля прибрати критичність — Львів із великим задоволенням перетвориться на «неосовок» із лінивим населенням, яке нервується з кожної спроби розворушити ліниве життя в болоті.
Я не можу стояти осторонь, розуміючи, що я українець. Але я завжди витягую себе за рівень цієї ідентичності. Я сповідую ідею Львова толерантного, мультикультурного, який повинен показувати зразки співіснування антагоністичних позицій і тез.
