Сьогодні багато розмов про нестабільність у суспільстві, про те, що події 9 березня можуть повторитися знову, про те, що за «касетним скандалом» цілком може виникнути ще будь-який скандал (Сергій Караганов). За обстановкою тривожності та невизначеності явно стоїть система, яка цю обстановку використовує і хоче продовжити такий стан або до нескінченності, або до завершення певної місії. Судячи з усього, відставка Леоніда Кучми не є основною метою цієї місії. Цей висновок можна зробити з тих міркувань, що відразу ж після відставки Президента суспільство не стане стабільнішим. Навпаки, боротьба за незайняте крісло тільки збільшиться, так що небезпека суспільного конфлікту знайде реальні контури. Колишні союзники накинуться один на одного, а оскільки владу буде нейтралізовано, то переможе найбільш рішучий та сильний. Останнє більше належить до ідеології тоталітарних течій (комуністів, фашистів), аніж до ідеології демократичної. Таким чином, стереотип, що нав’язується, «Скинемо Кучму і заживемо вдосталь» є не чим іншим, як елементом психологічної війни. Тобто, коли людей примушують виконувати певні дії (принаймні, не заважати їх робити іншим), а ці дії призводять до результатів прямо протилежних, а не тих, що декларуються. Вислів «Хотіли як краще, а вийшло як завжди» дуже добре відповідає людині, яка зазнала політичної маніпуляції.
НА ФРОНТАХ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ВІЙНИ
Термін «психологічна війна» я вперше почув у 1985 році. Коли якийсь вельми солідний дядечко «з верхів» монотонно наставляв нас, столичних університетських студентів, про підступи Заходу. На завершення він картинно підняв палець і вирік вельми глибоку думку: «І пам’ятайте — ворог веде проти нас психологічну війну!». Мені було тоді 17 років, а тому з властивою юності безпосередністю я занадто голосно запитав: «А якщо вони ведуть, то чому ми не відповідаємо?» Дядечко такого повороту подій явно не чекав і, зіскочивши з трибуни, про щось довго шепотівся з нашим парторгом. Незабаром у мене виникли проблеми зі здачею історії КПРС. Від відрахування з університету мене врятувала тільки армія. Повернувшись з рядів «незламної та легендарної», я побачив багато змін. Сталініст-історик, який вимагав мого відрахування, вже став демократом, а про термін «психологічна війна» забули. Наступного разу я почув його в 92-му році, коли ведучий передачі «Очевидне—неймовірне» повідомив, що психологічну війну СРСР «не виграв». Але після цього Капіца зник з ефіру (принаймні, українського) на кілька років. І ось 2000-й рік. «Касетний скандал» пов’язують з психологічною війною. Використанню цього терміна (так само, як і у 80-х роках!) передує використання іншого терміна — «психологічний фактор». Отже, спочатку говорять про психологічний фактор, потім про психологічну війну, а потім... (про те, що війну програно?). До речі, розмови про те, що війну програно, точилися після розпаду СРСР. А як бути з Україною? Чи можлива втрата незалежності? Зараз це здається абсурдом. Але і в 85-му році розвал СРСР також здавався абсурдом. До того ж СРСР і у військовому, і в економічному плані був набагато могутнішим, ніж Україна сьогодні. І наївне запитання — чим нам, власне, відповісти — ніхто не знімав з порядку денного. У 91-му році Україна випустила приблизно 50 психологів з двох університетів (Київського та Харківського). З них політичною психологією ніхто не займався, а економічною — одиниці. Основна маса пішла викладачами у вузи, робота на заводі розглядалася як дивацтво. І це при тому, що було оголошено трансформацію суспільства до ринкових механізмів, яка повинна торкнутися всього (!!!) населення країни. Української психологічної школи на той момент просто не існувало. У Росії їх було дві — московська та ленінградська. Не існувало й української економічної школи, а також школи українського ТБ (тут Росія була також попереду). Таким чином, Україна із самого початку була приречена думати чужим розумом. Варто пригадати, в які економічні та моральні втрати це вилилося. У 97-му році стали несміливо сперечатися з МВФ, і це негайно привело до позитивних результатів. Але суперечки з МВФ (вельми безсистемні) не є визначальними в українському житті. Українцями досі можна маніпулювати, що робить їх людьми навіть не другого сорту (це, наприклад, росіяни), а третього. Причина проста — відсутність національної школи у найважливіших напрямках психологічної, економічної та інформаційної діяльності. Поняття «національна школа» українці прийняли виключно по- радянському, а саме: національна школа — це школа, укомплектована національними кадрами, що розмовляють національною мовою. Однак є і нерадянське визначення: національна школа — це школа, яка збагатила світову науку і практику національними новаціями та ідеями. Національна школа, як правило, складається з кількох конкуруючих шкіл, тому йдеться швидше про середовище, в якому народжуються ідеї, а не про якусь конкретну організацію. В Україні купа організацій державних і не зовсім, які — в принципі — повинні думати про національні інтереси, але умови для такого мислення не створені. Це відбувається насамперед тому, що у нас політики схильні маніпулювати політичними інтересами, а не політичні інтереси — політиками. Таким чином, психологи, журналісти, політологи вивчають політиків, а сама реальна політична, економічна і соціально-психологічна ситуація залишається осторонь. Доповідають не реальну інформацію, а ту, яку найбільш хочуть чути. Подібний «інформаційний» потік посилює маніпульованість українським громадянином, і першість у цьому процесі, без сумніву, належить телебаченню.
ТИП ТЕЛЕБАЧЕННЯ І ТИП ГРОМАДЯНИНА
Радянське телебачення виховувало тип Дон Кіхота, людину мрійливу, безкорисливу й абсолютно відірвану від реального життя. Це тип романтичного безсрібника, якого легко нацькувати на вітряні млини. Українське ТБ спробувало повертати його в бік Санчо Панси, однак це вдалося не повною мірою. Тип Санчо Панси — це тип практика, позбавленого високих ілюзій. Український ефір зробив усе, щоб позбавити телеглядача високих ілюзій, але тип практика не тільки не прищеплював, але всіляко йому протидіяв. Вийшов або Дон Кіхот, позбавлений високих ілюзій, або Панса, не пристосований вирішувати практичні завдання. До речі, останнє — тип сучасного українського чиновника. Він і завдання високого не бачить, і елементарну справу виконати не в змозі. Він не стільки господарський, скільки злодійкуватий, і не стільки простий, скільки грубуватий. Дон Кіхот, позбавлений високих ілюзій, — це тип елітного циніка, який дуже добре представлений в українському політикумі. Він продовжує закликати атакувати млини, але сам ніколи на них не кинеться, для нього заклики — це гра, а не життя. В обох типів є спільна риса — маніпулювати ними ще простіше, ніж реальним Дон Кіхотом. У цьому немає нічого дивного — людина, позбавлена ідеалів, позбавляється і моральних принципів, а з ними і стійкого стереотипу поведінки. Для радянського ТБ глядач був тупуватим учнем, якому пропонука в українському телеглядачеві концептуально заперечується (що взяти з Барбосика!). В учня є душа (яку і повинен вивчати психолог), а ось у собаки це не передбачається (принаймні, Павлов цього не робив). Ну а раз модні політтехнологи душі в українського народу не передбачають, то психологічну війну («псюхе» з давньогрецької — душа) Україна програє. Вона її вже програє.
ВІД ПСИХОЛОГІЧНОЇ МАНІПУЛЯЦІЇ — ДО ВТРАТИ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ
Перший внесок у справу «касетного скандалу» зробили політтехнологи, коли під час виборів використали московські технології. Основним принципом цих технологій є масована інформаційна атака на комуністів, за цілковитої iнформаційної блокади опозиції. При цьому атака носить не стільки інформаційний, скільки емоційний характер. Було розпочато психологічну війну проти українського народу, оскільки на комуністів і демократів його розділили штучно. Собачку Павлова налякали комуністами, але при цьому вали обов’язкову програму. Для українського ТБ він собака Павлова, якій подають ті чи інші стимули і чекають передбаченого результату. Філософію помірної подачі інформації поміняли на філософію задоволення. Сьогодні цією філософією пронизаний увесь ефір — де знайшов задоволення, там його і отримав. Якщо радянський телеглядач отримував телепрограми як сніданок, обід і вечерю в оздоровчому пансіонаті, то український споживає інформацію в телевізійному Макдональдсі. Новини вилітають, як гарячі бутерброди, але вони більш гарячі, ніж якісні. Тут такий самий принцип задоволення — спожив і забув. Тому емоційна складова новин цінується більше за інформаційну. Телеглядача хочуть схвилювати, зворушити, приголомшити, а не дати йому поживу для роздумів. Роздуми вимагають культури, а тасильно розлютили, і вона через деякий час стала кусатися. Її примусили зробити те, що від неї вимагали, а натомість вона не отримала ніяких позитивних стимулів. Для того, щоб нацькувати собаку на кого-небудь, досить сказати «Фас!», а ось втримати її на повідку — тут вже потрібні зовсім інші зусилля. Негативні емоції наші умільці витягувати з народу навчилися, а от iз позитивними не склалося.
Райдужними залишилися тільки декорації, а повідомлення з кожним днем все тривожніші. За допомогою технології інформаційного Макдональдса досягнути довгострокових результатів не можна в принципі. Довгострокові досягнення — це питання культури, культури не стільки з колоритним відтінком, скільки культури фундаментальної. Це досить копіткий процес, принцип задоволення його повнiстю відкидає. Очевидно, саме на моментальний ефект і купувалася влада, коли замовляла московські технології. Просто забули, що принцип: «Задоволення тут і негайно» — принцип не тільки солодкої цукерки, але і наркоманії. Адже весь телевізійний ефір побудували на емоційному впливі («Голосуй, інакше програєш!») і, заглушивши опозицію на час виборів, дали їй шанс розкручувати потім істерію з подвоєною силою. «Касетний скандал» — це зворотний бік московської передвиборної технології, адже опозиція точнісінько так само «гріє» натовп, як «гріла» до цього владу. У створеному інформаційному потоці людина, що закликає схаменутися, — просто зануда (в кращому випадку!) а ось маніпулятори типу Мороза і Тимошенко — герої. Героїв бачити приємно (задоволення), а зануду ні (та він у кадр і не потрапить). Створена інформаційна система ототожнює два не дуже сумісних поняття — герой і скандал. Вона шукає скандальних героїв і підіймає їх над натовпом. Натовп тріумфує, йому приємно. Приємно потай при малювати до портрета Шевченка ріжки і синяк, але це — дитинство, а ось кинути камінь у вікно Адміністрації Президента — це вже дещо. «Касетний скандал» не міг виникнути без телебачення. Мороз зробив тільки те, що від нього чекали сотні телекореспондентів, — сенсацію. При цьому машину української інформації було сконструйовано так, що вона не допускала і найменшого критичного осмислення. Те, що опозиція не в змозі запропонувати щось ділове, також частина телевізійної технології — тоді вони виявляться занудами. А тому нервозність суспільства буде тільки розпалюватися, всупереч усім національним інтересам.
КРОЛИКИ ТА УДАВИ
Зараз будь-який український політик не стільки співробітничає з аудиторією, скільки спокушає її. Поняття «імідж» і «харизма», на які сьогодні моляться сучасні політтехнологи, свідчать тільки про враження, яке справляється на електорат. Про суть пропозиції ніхто нічого не говорить. Тобто, у змаганні іміджів і харизм українська політика, по суті, не розвивається. Отже, якщо застосувати елементарну логіку, то і Мороз, і Тимошенко, кажучи про наведення порядку в економіці, пропонують нам капіталізм імені Корейка. Тобто, низам красти не можна, а верхи красти не будуть, бо чесні. Зовні ситуація дуже навіть приваблива, а насправді тим, хто біля керма, — капіталізм у прибутках і соціалізм в управлінні (воно ручне), а іншим — праця на цих чесних товаришів під суворим контролем держави. І знаходиться ж немало людей, які чекають не дочекаються, коли в це ярмо впряжуться. Проте розбирання з кожним маніпулятором — тема окремої розмови. Поставимо інше запитання — наскільки українське суспільство піддається маніпуляції і яке співвідношення між тими, хто може маніпулювати, і тими, ким маніпулюють? У братів Стругацьких є книга «Обитаемый остров». У фантастичній країні населення зазнавало опромінення, яке паралізувало волю. Опромінення діяло не на всіх. Тих, на кого воно не діяло, називали виродками і з ними боролися. Потім виявилося, що в уряді також сидять виродки. Таким чином, удави душили удавів за право гіпнотизувати кроликів. В Україні ситуація дещо інша. Україна відрізняється від острова Стругацьких тим, що у неї мало удавів-виродків (тих, кого не можна загіпнотизувати). Принаймні, в інформаційній системі. Кролики легко гіпнотизуються удавами від політики і тут не потрібні ні гроші мафії, ні робота зарубіжних спецслужб. Але українська система ЗМІ виштовхує удавів і притягає кроликів. Журналіст у нас — швидше підставка під мікрофон, аніж громадянин. Привілеї, які зараз створюються журналістам, примушують iти туди все більшу кількість кроликів, а удави постійно мають проблеми через необ’єктивність і авторську позицію.
ВИСНОВОК
Те, що українське ТБ стає некерованою машиною, яка примушує суспільство жити за нормами, що нав’язуються, незалежно від того, бажає цього влада чи ні, не повинне означати, що з телебаченням треба боротися. Ще давньоримський досвід показав, що позбавлення натовпу видовищ рівносильно позбавленню хліба, а тому неминуче викличе масові невдоволення. А тому владі необхідно самій, без усіляких порадників, визначитися, що ж вона хоче від вітчизняного ТБ (порадники радять поки тільки те, що їм самим вигідно). При цьому потрібно пам’ятати, що неправильне рішення здатне викликати не тільки зміну влади, але і втрату Україною незалежності (досить пригадати досвід СРСР). І нарешті. Принцип задоволення абсолютно не новий. Це язичницький принцип. Християнство відкинуло його і ввело принцип шляху. Коли закінчиться життєвий шлях, доведеться відповідати за всі зроблені за життя вчинки, а тому цінність мають не отримані за життя задоволення, а виконання покладеної Богом місії (а це можуть бути і страждання). Правда, якщо поклонятися ідолу, то ніхто про життєвий шлях не спитає. Ідол не запитує, він вимагає жертв. Страшних жертв.
