Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Чорнобильські дзвони

До 20-річчя катастрофи російський режисер знімає документальний фільм
21 жовтня, 2005 - 00:00
4-й БЛОК ЧАЕС / ФОТО ЛЕОНІДА БАККА / «День» ФОТО З КНИЖКИ «ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ РЕПОРТАЖ»

Наступного року виповниться двадцять років від дня аварії на Чорнобильській АЕС. Нещодавно стало відомо про те, що російська телевізійна студія «Клото» разом із українськими колегами працює над документальним проектом, приуроченим до річниці трагедії. Нещодавно відбулися вертольотні зйомки над Чорнобильською зоною. Слід відзначити, що кінодраматург, генеральний директор і художній керівник студії «Клото» Володимир СИНЕЛЬНИКОВ — не вперше проводить зйомки в Чорнобилі. Його перший фільм із цієї проблематики — «Колокол Чернобыля» — було знято відразу після трагедії на ЧАЕС.

— У «Колоколе...» ви шукали винних у Чорнобильській трагедії?

— У Міноборони, в МОЗ навмисно не було створено бази даних загиблих у ліквідації аварії. Це найголовніший злочин колишнього режиму. Вищий партійний і державний синкліт, на відміну від директора станції, знав, що треба приховати від народу, від батьків тих солдат, яких за їхнім наказом гнали на дах без дозиметрів. Ось чому нас та наших колег по перу та кінокамері не пускали в зону. Далі всі фільмокопії «Колокола Чернобыля» було вилучено співробітниками КДБ зі студії, з Держкіно, навіть із кабінету міністра кінематографії. Фільм був заточений, зник на Луб’янці, як зникали там люди.

— І в новому вашому проекті тема провини режиму залишається основною?

— На щастя, тієї влади вже немає, точніше, певною мірою немає. Але Чорнобиль залишився. Сьогодні у зв’язку з Чорнобилем важливіше усвідомити глобальне загальноцивілізаційне завдання: що буде з людством через 50—100 років, коли практично підійдуть до кінця запаси нафти, вугілля, газу, і людство постане перед проблемою: як жити далі? Після чорнобильського вибуху всі, і ми в тому числі, були одержимі ідеєю, що треба закрити всі атомні станції. Академік Андрій Дмитрович Сахаров, який тоді повернувся з горьковського заслання, почувши від мене це висловлювання колеги, сказав: «Не вважаю, що людство повинно шукати своє майбутнє на шляхах аскетизму. Років сорок атомна енергетика ще існуватиме». «А потім?», — запитав я у нього. «Потім ми, фізики, щось придумаємо». 20 років минуло. Поки нічого не придумано. Ось чому сьогодні дуже важливо зрозуміти, які перспективи атомної енергетики? Це що — неминуче зло, яке може викликати нові чорнобилі, особливо в епоху світового тероризму? І ми повинні, дивлячись на годинник, очікувати появи термояду? Чи треба заготовлювати лучини? Це одна з основних тем нашої нової картини, поки її робоча назва «Чорнобиль. 20 років потому».

— Із ким ви співпрацюєте за проектом?

— Для початку я поговорив з одним із вищих чинів російського відомства з атомної енергетики, який мені сказав: «Чорнобиль? Це — справа України». Тоді я написав листа Віктору Ющенку, який, як мені повідомили ті, хто показав йому мого листа, щодо ідеї створення картини мене активно підтримав. Вважаю, що у мене були моральні підстави написати Президенту України. Після зйомок двадцятирічної давності «Колокола Чернобыля» помер від переопромінення наш оператор Іван Двойников. Були й інші підстави: після фільму у мене залишилося ексклюзивне інтерв’ю з Сахаровим на тему майбутнього енергетики. Тоді воно нами не було використане в повному обсязі — зокрема, й з цензурних міркувань. Збереглася ще одна плівка, якій сьогодні немає ціни. Чорнобильський вибух породив у світі апокаліпсичні настрої. Рік я добивався аудієнції у Папи Римського. Понтифік ніколи не давав інтерв’ю, але, дізнавшись про наше завдання, вперше його дав (і це був єдиний раз). Погодився благословити нашу групу і «не помітити» камеру. Він відповів на наше запитання: «Чи буде кінець світу після Чорнобиля?» Про його відповідь ви дізнаєтеся з фільму, оптимізму в ньому було небагато.

Після того, як Президент України дав добро, я був представлений керівництву Міністерства надзвичайних ситуацій, яке відповідає в Україні за вирішення всього комплексу проблем, пов’язаних із Чорнобилем. Треба віддати належне апарату міністерства, його працівникам у зоні, з якими ми зустрічалися кілька разів по кілька годин, щоб зрозуміти суспільні очікування від картини. Як виявилося, думаємо однаково: ніхто сьогодні у світі не відмахнеться від Чорнобиля — ні Росія, ні Європа, ні США. Зрозуміли, в чому сьогодні біль і місія України й утвердилися у своєму розумінні завдання — як «вписати» Чорнобиль у контекст світових проблем.

— Ви плануєте встигнути закінчити фільм до 20-річчя Чорнобильської трагедії?

— Багато залежить не від нас. Я надаю дуже великого значення цим зйомкам, адже ми хочемо показати, на що перетворилася чорнобильська земля. І як ми повинні берегти нашу Землю. Зйомки з повітря стануть у фільмі не просто адресними планами, а могутньою метафорою, яка дозволить піднятися до філософських роздумів про те, що важливіше: комфорт, який виснажує всі ресурси Землі, чи продовження роду, дбайливе ставлення до майбутнього. Це сьогодні глобальна проблема. От, наприклад, Америка не підписала Кіотський протокол. Там не хочуть знижувати темпи виробництва. Значить, американці вважають за краще ризикувати. Ось коло наших проблем у новому проекті, які піднімають нас вище, ніж зйомки з вертольота. Ми хочемо показати глядачам з висоти, а краще б із космосу, ту рану, якою став Чорнобиль, і яка не загоїться десятки, а, можливо, й сотні років. А потім піднятися ще вище й побачити, яка прекрасна наша земля — ліси, поля, річки, птахи. По- моєму, зйомки вийшли.

Ми хочемо, аби фільм не залишив байдужим нікого. Тому що людство, на жаль, усе забуває. Забуто не лише Чорнобиль. Забуто три тисячі загиблих під руїнами хмарочосів-«близнюків» у Нью-Йорку, забуто цунамі, які потрясли планету, і всесвітній потоп у Південно-Східній Азії, забуто вже навіть Нью-Орлеан. Наше завдання — Чорнобиль. Треба показати, що сталося 20 років тому, поколінню, яке з’явилося після Чорнобиля. Треба довести людям, що й сьогодні ніхто ніде не сховається від Чорнобиля. Так, Чорнобиль вибухнув за радянських часів з вини конкретних людей, але відповідати доводиться всім. І цю місію повинні усвідомити. Україні не впоратися одній із тягарем чорнобильських наслідків. Треба всім світом вирішувати, що робити з цією зоною. Тому що сьогодні, 20 років потому, проблеми та наслідки Чорнобиля не вивчені. Дуже тривожно, що у світі сьогодні лунають ствердження, ніби Україна перебільшує небезпеку наслідків Чорнобиля. Послати б авторів цих стверджень у зону: не дозволяти їм, як нам не дозволяли, на траву в лісі ступати, а ходити лише по асфальтових доріжках, а потім знову їх послухати. Та оскільки їх туди навряд чи заманиш, треба з мільйонів телеекранів показати Чорнобиль світовій аудиторії, в тому числі тим, хто приймає рішення щодо формування чорнобильських міжнародних програм і хто не зможе відмахнутися від світової громадської думки.

— А чи будуть представлені у фільмі альтернативні погляди?

— Дехто говорить: якби ЗМІ не підняли у 1986 році крик, галас, істерику, то перший та другий блоки Чорнобильської АЕС могли б спокійно працювати й давати таку дефіцитну сьогодні енергію. Причому, серед цих людей є й ті, хто працював у ніч аварії. Один із них, наших співрозмовників, розумний, аналітичний чоловік і сьогодні працює в керівництві зони. Так ось вони стверджують, що потрібен зважений погляд на те, що сталося. І гордо говорять, що двоє з тих, хто працював у ту ніч на станції, створили сім’ю, і у них народилась абсолютно здорова дитина. Ми обов’язково надамо слово прихильникам такого погляду. І тим, хто захоче його прокоментувати.

Але всі сходяться на одному: якщо у світі сьогоднішньому і в найближчому майбутньому існуватиме атомна енергетика, то як зробити, щоб Чорнобиль не повторився? Я розмовляв з людьми, які працюють на атомних станціях у США. Вони стверджують, що у них система захисту АЕС практично стовідсоткова. Навіть якщо літак з терористами вріжеться в станцію, і то нічого з нею не буде. У нас на це немає таких грошей. А в Росії й зараз працюють станції типу Чорнобильської... Вірменія свою станцію закрила, а потім знову відкрила, коли спалили всі паркові лавки в Єревані. Ми хочемо створити фільм, щоб глядач переходив разом із нами: від побуту — до буття, від буття — до конкретного людського життя, щоб на екрані розгорталась уся багатомірність і побуту, і буття.

Наприклад, у зоні відчуження зараз живе близько чотирьохсот самоселів. Після трагедії 1986-го їх усіх виселили звідти, дали їм квартири. Але вони повернулися. Вони не можуть жити в іншому місці. Зараз у зону відчуження привозять хліб, молоко — там же люди. Але цих людей ніби немає — немає сіл, які заселені цими людьми, немає в переписах населення... Що це: патріотизм від невігластва? І як до цього ставитися: милуватися чи гірко зітхати? У цієї проблеми у високому значенні слова немає вирішення. Все — схоластика, якщо вона не стосується живих людей. Тому я хочу в сьогоднішній картині, нехай і з запізненням, пред’явити рахунок владі за цей її злочин у зоні Чорнобиля. Сьогодні настав момент, коли ми можемо сказати правду.

— Ваш новий проект буде виключно російським чи кінематографістів України ви також залучите до роботи?

— Не залучу, а залучив. Із першого дня роботи над проектом. Я поважаю своїх колег із України, які займаються цією темою, високо ціную їхній професійний рівень, глибину й ступінь осягнення ними теми. Відповідальність перед нею. Тому я запросив як одного із сценаристів Владлена Кузнєцова — блискучого публіциста. Йому всі тут довіряють. Я запросив двох операторів — Віктора Крипченка, 20 років тому він був у групі українського режисера Володимира Шевченка, який помер після зйомок у Чорнобилі, ми працювали в зоні поруч. І високого майстра операторського мистецтва Едуарда Тимліна, який також має багатий досвід роботи в Чорнобилі. Запросив також українського режисера та українського звукорежисера. Я би хотів залучити до роботи над фільмом і когось із білоруських колег, які першими у 1986-му році зняли 20-хвилинну картину про Чорнобиль. Тоді влада наказала змити зображення з плівки тієї стрічки. Ми всі — росіяни, українці, білоруси відповідальні сьогодні перед темою Чорнобиля.

Сказане дає мені право відзначити, що тут, в Україні, іноді проявляється досить своєрідний вид патріотизму. «Патріотизму» в тому сенсі, що є люди, які прагнуть «приватизувати» цю біду і право говорити, писати, знімати про неї. Мене дивують вигуки, які лунають іноді серед деяких наших колег: «Чорнобиль — наш, український. Нічого тут робити приїжджим ні з близьких, ні з далеких країн, самі все знімемо». За цією «патріотичною» демагогією легко проглядається суто матеріальний інтерес.

Що ж, якщо хтось із моїх колег хоче перевіряти паспорти перед в’їздом у зону, то закрийте її, наприклад, перед Спілбергом, який, до речі сказати, готовий фінансувати в Україні фільм про Бабин Яр. Або поставте питання перед урядом про заборону іноземних інвестицій на ліквідацію наслідків чорнобильської аварії. Екрани всього світу нещодавно обійшов блокбастер про взяття Берліна в 1945 році. Фільм зробили французи, але щось не було чути з цього приводу протестів російських та німецьких кінематографістів.

Усі в Україні розуміють необхідність пояснювати світу, що Чорнобиль — це есперанто людської цивілізації, тепер уже XXI століття. Фільмів про Чорнобиль повинно створюватися багато, їх повинен бачити весь світ. І проблем у цієї теми безліч. Ось що повинно визначити доцільність створення кожного з них. «Чужого горя не буває», назвав один із своїх фільмів Костянтин Симонов. І тільки таке розуміння дає право Україні звертатися до світу з закликом усім разом ліквідувати наслідки Чорнобиля.

— Де ще, крім Чорнобильської зони, ви проводитимете зйомки картини?

— У тих країнах, які сильно спираються на атомну енергетику: Франція, Америка, Росія, мабуть, Японія. Хочемо дати слово фізикам, одному з перших — академіку Євгену Велихову, який брав пряму участь у ліквідації наслідків Чорнобильської аварії і проявив там велику особисту мужність. У «Колоколе» ми зняли, як він разом з академіком Письменним, розбивши ногами скло в галереї, голими руками затягував в укриття скинутий із вертольота фал з датчиками радіації. Два академіки затягували цей фал звідти, де палахкотіло кілька тисяч рентген. У новому фільмі Велихов цікавитиме нас як фізик, який усе своє життя займається проблемою термояду. Це його, очевидно, мав на увазі академік Сахаров, коли просив нас від імені фізиків почекати 40 років до «відміни» атомних станцій.

— 20 років тому, для того, щоб зняти «Колокол...», вам потрібна була, як ви самі писали, «особиста мужність». А що вам знадобиться цього разу?

— Особиста мужність — справа неоднозначна. Нікого не пускали до Чорнобиля тому, що так розпорядилася влада. Щоб цю владу перебороти, була потрібна громадянська мужність, до опромінення було ще далеко, для початку треба було ризикнути кар’єрою, небезпекою залишитися взагалі без роботи. А кіно «в стіл» не пишуть.

Я полетів на вертольоті, тому що сам хотів побачити, як виглядає межа між життям і нежиттям, чи можна побачити її очима. Там я побачив, зрозумів і пережив багато речей, про які я поки не можу розповісти. Вони й сьогодні дискусійні. Наприклад, чи викреслено зону на 500—600 років із життєвого обігу, чи ні? Або: як вилучити ядерне паливо з неушкоджених реакторів — зрозуміло, як його перевезти — також. Але як зробити це, коли йдеться про горезвісний четвертий блок?.. Сьогодні, мені пояснили, немає таких технологій. І тим більше немає такої техніки. Фахівці, зітхнувши, говорять, що це справа наступних поколінь. Ось таку проблему ми їм у спадок залишаємо.

— Коли картину покажуть в Україні?

— Ми хочемо зробити світову прем’єру 26 квітня 2006 року, вже ведемо переговори з іноземними каналами.

— А хто фінансує картину?

— Я вважаю, джерела реалізації цього проекту повинні бути знайдені в Україні, Росії та Білорусі. Нам слід разом створювати картину, усвідомити спільну потребу в ній.

Розмовляла Ольга ВАСИЛЕВСЬКА, «День»
Газета: 
Рубрика: