26 лютого 2014 року, одразу після трагічних подій на Майдані, головний редактор «Дня» Лариса Івшина на редакційній планірці поставила запитання — «Чи бачимо ми перемогу Майдану в ефірній сітці мовлення?». З такої постановки постала її авторська колонка «Чи змінить революція «сітку мовлення»?» («День», №102 від 6 червня 2014 р.). Цей матеріал набув чималого резонансу і навіть став темою для дискусії в медіасередовищі. Однак далеко не всі колеги зрозуміли глибину піднятої проблеми, ключовий посил якої — брак в країні відповідальної та мислячої журналістики.
За 20 років існування «День» регулярно підіймав тему необхідності якісної гуманітарної політики, україноцентричного підходу, глибоких історичних знань, а також важливість осмисленого підходу до журналістики. І активно діяв в цьому напрямку. Цьому, крім самої газети, присвячені десятки актуальних проектів видання — Бібліотека «Україна Incognita», сайт «Україна Incognita», фотоконкурс, Літня школа журналістики, проект «Самоосвіта он-лайн»... Однак ці починання часто були непочуті — перш за все нашими колегами.
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
З нагоди третьої річниці Революції Гідності «День» поставив експертам це ж питання — «Чи змінила революція «сітку мовлення»? Звичайно, позитивні тенденції, як-от заборона російських серіалів, що пропагують військових країни-агресора, чи «мовні квоти» на радіо — це важливі сигнали. Але вони, здебільшого, сприймаються як «фасадні зміни», нова форма... А якість змісту?
«СИСТЕМНИХ ЗМІН У ЖУРНАЛІСТИЦІ НЕ СПОСТЕРІГАЄТЬСЯ»
Анна МОНЧУК, журналістка, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. Iвана Франка:
— Поки що якісних системних змін на краще в українській журналістиці спостерігати не доводиться. Безперечно, Революція Гідності змінила світобачення багатьох людей, сприяла поступу до створення громадянського суспільства, а водночас дала шанс чесним та свідомим свого призначення журналістам перетворити свою професію з медіа-індустрії, яка орієнтується на рентабельність, та із засобу пропагандистського впливу політиків, на справді відповідальну суспільно корисну журналістику. Більшість пам’ятає, як зароджувалося «Громадське» і які великі надії на нього покладали. Адже однієї газети «День», якщо говорити про всеукраїнські масштаби, мало, — це високоякісне видання і далеко не кожен здатен засвоювати ті смисли, які газета доносить до свого читача. «Громадське», а пізніше й суспільне мовлення, яке намагався впровадити Зураб Аласанія, могли б стати тими платформами, що діють в інтересах громадян України, розрахованими як на еліти, так і на масову аудиторію. Саме ці ресурси могли перекроїти сітку мовлення, або хоча б стати альтернативою до вже існуючих медіа, обговорюючи найгостріші проблеми суспільства, а не відволікаючи від них увагу на кричущі теми, а також даючи слово професіоналам, а не популістам, пропагандистам і псевдо-експертам. На жаль, виглядає так, що ці проекти зазнали фіаско. Мусимо усвідомити, що є люди, для яких становлення потужних незалежних суспільно заангажованих ресурсів є невигідним, і вони зробили все, щоб спроби переломити старі уклади провалилися. Фактом є й те, що ті ЗМІ, які були антиукраїнськими ще до Революції Гідності, — залишились ними й сьогодні. Прикриваючись маскою перелицьованих європейських стандартів, вони продовжують руйнувати як журналістику, так і саму країну зсередини. Але мені б не хотілося, щоб вищенаведені судження трактували як чергові історії «зради» і впадали у відчай. Шанс змінити ситуацію є завжди, а той, хто стверджує протилежне, є маніпулятором.
«ЗМІ НАЙПЕРШЕ ВАРТО ПОЗБУТИСЯ САМОЦЕНЗУРИ»
Олександр ГРIНЧЕНКО, заступник директора КП «Радіокомпанія «Лада» (м. Ладижин):
— З початком подій на Майдані почалося змінюватися інформаційне наповнення радіоефіру. Знімалися передачі й проводилися інформаційні радіомарафони, які висвітлювали події на Євромайдані в столиці та Вінниці. Буквально щотридцять хвилин виходили випуски новин з подіями, які хвилювали українців. Паралельно змінювалося і музичне наповнення ефіру. Ми запровадили тематичні рубрики з патріотичними піснями. Обирали композиції, які не потрапляли в ефір топових радіостанцій, але вони були справжніми, українськими, заслуговували на увагу, бо передали почуття гордості за Україну. Тобто, фактично, ми майже на три роки раніше, ніж того вимагає нещодавно ухвалений закон про україномовні квоти в радіоефірі, почали популяризувати українську пісню. І нині наш аудіовізуальний продукт складають не менш ніж на 50% пісні державною мовою. Підтримуємо «національного виробника», бо відчуваємо, що населення відчуває спрагу за українською піснею.
Тому, якщо говорити про те, чи вплинула Революція Гідності на сітку мовлення, то, безумовно, «так». Журналістика змінилася. Ми почали більше значення приділяти україноцентричним проектам, орієнтуватися на україномовного користувача, пропагувати українські цінності. Не все вдається. Є ще над чим працювати, і багато. Але, на мою суб’єктивну думку, українським журналістам найперше варто позбутися самоцензури. Вона була і залишається. І події останніх років на це практично не вплинули.
«ФІНАНСОВА КРИЗА «ОБСТАВИЛА» РЕГІОНАЛЬНІ ТЕЛЕРАДІОКОМПАНІЇ»
Наталія БОЛХОВСЬКА, голова ГО «Вінницький прес-клуб», медіа-експерт (м. Вінниця):
— «Медіа проти провокації» — так би я особисто назвала досягнення останніх років. Завдяки моніторинговим програмам та особистим контактам із журналістами, переконалася, що тепер представники (зокрема засновники і бенефіціари) багатьох видань ставлять свою особисту репутацію і репутацію видання вище миттєвого заробітку — «джинси». І в цьому, безумовно, великий «плюс».
Якщо визначати, як Революція Гідності вплинула на сітку мовлення, то, на мою думку, загальноукраїнська (зокрема, радіо) як була заангажована в дореволюційний період, так і залишилася. Єдиний виняток із загальноукраїнських каналів, напевно, «Громадське радіо». У той же час, слід віддати належним місцевим вінницьким новинам, вони продовжують тримати марку і бути цікавими для своєї аудиторії, переважно сільських жителів. Чому не відбулося кардинальних змін? Ми покладали великі надії на суспільне телерадіомовлення. Але фінансова криза «обставила» регіональні телерадіокомпанії і їхня залежність від місцевих еліт залишилася. Та в кожному регіоні ситуація різна — від повної залежності телевізійних і радійних ЗМІ від влади, так і до ігнорування «паркетників».
«ЗАГАЛЬНА КАРТИНА — СУМНА»
Сергій НIКIТЕНКО, регіональний представник Iнституту Масової Iнформації в Херсоні:
— Протягом кількох місяців ми проводили моніторинги місцевих ЗМІ. Оцінювали за критеріями достовірності, балансу думок і відокремлення фактів від коментарів. Зокрема — інтернет-видання. Головний висновок нашого спостереження — якість критично низька. Щодо тем у ЗМІ, то на сайтах переважає політика і проблеми обласного центру. Соціально важливі теми дедалі менше хвилюють редакції місцевих інтернет-ЗМІ. Газети — навпаки. Тут переважають соціальні питання, особливо це стосується обласних видань, які працюють для своїх читачів у районах. Вони пишуть про освіту, медицину, пенсійне забезпечення. Те ж саме стосується обласного телеканалу «Скіфія».
Протягом двох років з’явились кілька нових інтернет-видань, присвячених конкретним районам: у Голій Пристані, Олешках, Іванівці. Їхня якість теж не радує, вони схожі один на одного, публікують багато заангажованих матеріалів, однак сама поява вузькоспрямованих медіа — це вже непогано.
Надважливі події в Україні протягом останніх років, на жаль, не вирішили низку головних проблем наших медіа. Це і тенденційність, і «джинса», і безграмотність, і відсутність перевірки даних, а звідси — публікація фейків. Нові інтернет-видання з’являються чи не щомісяця. І якщо раніше була погоня за оперативністю новин, то тепер — просто за наповненням стрічки. Наповненням низькопробними паркетними текстами, замовними матеріалами або, знову ж таки, неперевіреною інформацією з соцмереж. Багатьом журналістам простіше послатися на «зливи» депутата від певної політичної сили, ніж самому пошукати цю інформацію у відкритому доступі. Просто це значно легше і не треба напружуватись. Звичайно, є кілька видань і журналістів, які працюють відповідальніше, але загальна картина — сумна.
У газет зменшуються тиражі, телебачення вже не таке популярне, як раніше, а електронні ЗМІ дедалі більше псують свою репутацію. У підсумку, я гадаю, це призводить до масової недовіри до інтернет-видань і ЗМІ в цілому.
«КАРДИНАЛЬНИХ ЗМІН У МЕДІА НЕ ВІДБУЛОСЯ, АЛЕ НАПРЯМОК РОЗВИТКУ ПОТРОХУ ЗМІНЮЄТЬСЯ»
Отар ДОВЖЕНКО, медіакритик, редактор, журналіст, Львів:
— Після Революції Гідності медіапростір, як і 2005 року, вступив у фазу відсутності централізованої (державної) цензури та плюралізму. Але це пояснюється, на жаль, не зміною якості та принципів медіа, а тим, що послабився тиск — чинна влада не досить згуртована й не може (хоча, можливо, й не хоче) брати великі медіа під контроль, як це успішно вдавалося Кучмі та Януковичу. Це не значить, що вона цього не зробить, наприклад, перед виборами — всі передумови для цього є, і вже, здається, ніхто не вірить, як у 2005-му, що здобутки Майдану є незворотними. Олігархи жодною мірою не послабили тиск на ЗМІ, що їм належать. Інша справа, що, порівняно з передвиборним періодом (2014—2015), вони значно менш активно їх експлуатують — так, у фоновому режимі. Але 2017 рік буде останнім мирним; за рік почнеться масова підготовка до президентських і парламентських виборів, і тоді влада й опозиція, хоч якою вона тоді буде, намагатиметься вступати в альянс з олігархами і використовувати їхні ЗМІ.
У цей період затишшя зменшилась поляризація ЗМІ як за лінією провладні — опозиційні, так і за лінією проєвропейські — проросійські. Провладність змінилась на м’яку чи вибіркову критику влади (та — найчастіше — табу на критику Президента), відверто проросійські ЗМІ повністю маргіналізувались, а помірно проросійські стали ще поміркованішими. Це якщо під «проросійським» мати на увазі «за Путіна»; чимало інших ідей та месиджів, вигідних Кремлю, активно просуваються в найпопулярніших ЗМІ.
Якщо говорити про розважальний контент, то, звісно ж, війна, а не революція, вплинула дуже сильно на те, що стало менше російського — тобто, власне, виробленого в Росії. Водночас революція мала і зворотний ефект: панівною була думка, що мовне питання «розколює суспільство», а для контрпропаганди необхідно використовувати російську мову. Тільки зараз, за два з половиною роки, потроху піднімаються питання статусу та поширення української мови у ЗМІ.
Словом, за великим рахунком, революції чи кардинальних змін у медіа не відбулося, але напрямок розвитку потроху змінюється. Поки що — на «геть від Москви», а якщо медіа-індустрія оговтається, можна буде наповнювати це «геть» якимось новим змістом, а не лише запереченням російського.
