Не знаю, можливо, я не все дивилася, мабуть, щось упустила, але все ж таки уважно стежачи за програмами, присвяченими війні, я здебільшого не побачила спроби справжнього осмислення того, а що ж саме відбувалося півстоліття тому з точки зору саме України, українського народу. Або — з точки зору загальнолюдської, у світовому контексті. Осмислення, яке хоча б на тисячну частку наближалось би до того, наприклад, що було зроблено в документальному серіалі «Гітлер» , що (і за це — дякую!) демонстрував протягом двох тижнів УТ-1 . І даремно, по- моєму, деякі мої колеги-телекритики поспішили здивуватися тому, що начебто до нашого Дня перемоги — і показуємо про ненашого найбільшого військового злочинця в історії людства. У цьому серіалі, що складався з різних частин — начебто іпостасей Адольфа Гітлера ( «Гітлер-спокусник» , «Гітлер-диктатор» , «Гітлер-воєначальник» тощо), розставлено дуже глибокі акценти й оцінки з точки зору і всього людства, і особливо тих народів, які були залучені до не менш, ніж фашизм, страшних систем тоталітаризму. Під час перегляду цього серіалу, між іншим, дуже багато виникало асоціацій і з сьогоденням. Особливо щодо нових-старих технологій впливу на масове несвідоме, маніпулювання масами за допомогою методів навіювання (страху в тому числі), придушення самосвідомості, критичного ставлення до дійсності, методів майже гіпнотичного впливу на натовп тотальної ідеологічної пропаганди... «Тільки фанатизовані німці є керованими». «Підкорення через ефір — для цього існує радіо». «Насилля промов прагне натовп, а не аргументів»... Хіба ці лозунги і способи їхнього втілення пішли з життя людства разом із гітлерівською Німеччиною?..
На жаль, за дев’ять років незалежності у нашої держави не знайшлося бажання (саме його, бо, як відомо, будь-які засоби знаходяться, якщо є бажання) хоча б спробувати розпочати в країні велике переосмислення того, що відбувалося в 30-50-і роки в зв’язку з військовими операціями і великою війною, яку вів Радянський Союз. Переосмислення, до якого, звісно ж, дуже нелегко дійти багатьом нашим поколінням (а хіба німцям свого часу було легше?!). Але яке необхідне всім нам — якщо думати, звісно, про майбутнє нашої країни і про її концептуальні духовні цілі й завдання, а не тільки про тактичну зацікавленість в одномоментній реакції електорату. Переосмислення, в якому визначальну роль, звісно ж, мало б відігравати ТБ. Навіть у цьому нам здається набагато простішим зануритися, як страуси, в купу парадних заходів (до яких цього року додалися і безпрецедентні за весь час з 1985 року нотки «брежнєвської доби», коли виславляння з вуст ветеранів нинішній владі виглядало просто непристойно). Простіше не згадувати взагалі про воїнів ОУН-УПА, про тисячі інших неоднозначних, досі нерозкритих сторінок тієї війни, щоб, відмітившись з нагоди свят титрами «До 55-річчя...», швиденько піти від незручних для політтехнологів нинішньої епохи тем. Датою створення тих декількох документальних фільмів, котрі якоюсь мірою займалися саме таким переосмисленням і були продемонстровані в ефірі декількох каналів (УТ-1, УТ-2 СТБ) — про генерала Михайла Кирпаноса, про Бабин Яр — був 1991 рік. Зрозуміло, було показано й декілька російських картин, які можна поставити за рівнем в один ряд з прем’єрним проектом Світлани Сорокіної «Победа. Одна на всех» , що вийшов на НТВ . Де нехай у формі своєрідного лікнепу, галопом по Європах, але все ж таки з точки зору саме сьогоднішнього, об’ємного погляду, розказувалося про Велику Вітчизняну...
Так, звісно, це не означає, що наше ТБ нічого не робило саме. Був фільм Артема Шевченка «Діди» (СТБ) , про який детальніше пише в цьому ж номері «Дня» моя колега Світлана Соколова. Можна тільки вітати, наприклад, напрямок, обраний «Інтером» , соціальної підтримки ветеранів. Я впевнена, що після демонстрації, скажімо, сюжету «Подробиць тижня» про київського ветерана Нiну Феоктистову, яку обманним шляхом позбавили 3-кімнатної квартири, і Залізничний районний суд не знайшов підстав для втручання в те, що сталося, справедливість, зрештою, колись переможе. Хотілося б тільки, щоб «Інтер» повернувся до цієї теми, щоб були показанi обличчя тих, хто, начебто, з дотриманням усіх формальностей, втім, шляхом обману, заволоділи квартирою цієї жінки. Щоб не тільки суд, а й громадська ганьба була б їм покаранням. Я впевнена, що ніхто з тих, хто бачили, не забуде спогадів колишнього в’язня Бухенвальда ( «7 днів, УТ-1» ), в яких сам ветеран випробування, що випали на його долю, трактував у тому числі і як стимул для етичного самовдосконалення... Можна ще наводити приклади. І все-таки, якщо минулого року цими ж травневими днями вийшов в ефір «Епіцентр» («1+1»), в якому йшлося про роль у Великій Вітчизняній ОУН-УПА, про проблему визнання колишніх воїнів цих організацій ветеранами війни тощо, то цього року «Епіцентру» не було. А без «Епіцентру» в нас, на нашому вітчизняному ТБ, більше й ніде дискутувати. Немає просто в природі таких передач. Політика й соціальні проблеми — це ж не кохання втрьох, не ревниве подружжя, не... Ну, а щодо авторських проектів недискусійного характеру, то тут честь нашого ТБ у зв’язку з тематикою Великої Вітчизняної захистив, здається, тільки Юрій Макаров у «Телеманії» («1+1») , присвяченій загибелі Успенського собору. Сама тема, в якій зійшлися в одну точку багато які протиріччя минулої війни, вже сприяла постановці деяких проблем і акцентів, від яких відмахується наше офіціозне ТБ. І все ж таки важливими в цій передачі були не тільки історіографія, не тільки зібраний і переданий фактаж. А й тональність. Юрій Макаров вибрав спокійно-об’єктивістський, підкреслено незаідеологізований спосіб висвітлення можливих версій причин вибуху, що стався в Успенському соборі 1941 року. Підкреслено не розставляючи крапки над «і», не виражаючи наміру будь-кого «затаврувати», «звинуватити» або «вигородити», не проводячи особливих паралелей між сталінським і гітлерівським тоталітаризмом... Максимум фактів, максимум різних, протилежних версій і мінімум концептуальних побудов. Можливо, так і треба намагатися для початку підходити до тем, саме обговорення яких комусь із старшого покоління може здаватися блюзнірським? Принаймні, ця «Телеманія», я впевнена, у будь-якого глядача не могла не викликати довіри, як, втім, і попередня програма Макарова, що була присвячена, взагалі-то, прем’єрі фільму «Схід—Захід», що відбулася в Києві, а насправді стала начебто ще одним штрихом до розповіді про долю репатріантів повоєнних років, які приїхали до сталінського Союзу. Причому, цю глядацьку довіру викликано цілком різними речами: за одного випадку — відсутністю акцентування на власній авторській позиції (або — емоції), за іншого — саме навпаки, тонким позначенням особового хвилювання, причетності до описаних подій (через розповідь героїні передачі — дочки репатріанта, котра, як виявилося в фіналі, насправді ще й мама Юрія Макарова). А результат один, бо різні способи організації матеріалу були спричинені однаково — щирим вкладанням автором душі у ці дві програми.
Напевно, все б склалося інакше і у висвітленні нашим ТБ безпосередньо свята 9-го Травня, якби хоча б хтось із тележурналістів зміг запропонувати по- справжньому щире хвилювання і фундаментальне розуміння того, заради чого, власне, потрібне це свято нам через 55 років після Перемоги. І заради чого воно буде потрібно і тоді, коли через не так уже й багато років піде з життя останній ветеран Другої світової, і світ залишиться сам на сам усе з тією ж проблемою: а чим, власне, для нього була ця війна? Проте, на жаль, навряд чи ми можемо говорити всерйоз навіть про виконання нашим ТБ боргу перед поки що, слава Богу, живими колишніми фронтовиками...
Спасибi Тетяні Цимбал, яка і в парадний офіціоз 9-го Травня на УТ-1 під час передачі «Зустріч Л.Кучми з ветеранами ВВВ» зуміла вкласти живу душу. Спасибi «ТСН» («1+1») . Завдяки тому, що вони показали-таки фрагмент зустрічі Л. Кучми з ветеранами біля пам’ятника Слави, де учасники війни говорили про свої реальні проблеми, ми все ж зрозуміли, що на наших каналах працює українське ТБ, котре розповідає про життя країни Україна. У ній святкові салюти, паради, пайки й оркестри не відміняють поки що, на жаль, того, що більшість фронтовиків живе важко, часто в поганих побутових умовах. До цього з репортажів на УТ – 1 протягом усього тижня, що передував 9-му Травня, можна було подумати, що йдеться не про українських ветеранів, а про, скажімо, марсіанських, так вони розповідали, що все у них добре: і пенсія велика, і безкоштовне курортно-санаторне лікування, і проїзд... До речі, всього рік тому на цьому ж каналі, коли точилася боротьба за крісло київського мера, ми бачили в ефірі зовсім інших ветеранів з Києва: забуті міською владою, мешкають не в квартирах, а в бараках, вони розказували про своє злиденне життя... Навряд чи все абсолютно змінилося в їхньому житті за рік. Але — мавр, як говориться, зробив свою справу... Тепер ветеранська «масовка» потрібна для інших театральних постановок... А іноді, виявляється, вона і зовсім ні до чого — в зв’язку з одномоментною політичною кон’юнктурою. І тоді її просто «прибирають», як трапилося цього разу з парадом ветеранів війни, що відбувся на Хрещатику. Той факт, що УТ-1 9-го Травня, згадавши про парад у Москві на Красній площі, не сказав жодного слова про парад у Києві, не показав жодного кадру (принаймні, у випусках УТН о 12.00 і в головному випуску о 21.00) — це той нонсенс, який, мабуть, ще відгукнеться. Бо попри те, що парад у Києві носив характер аж ніяк не державницького офіціозу, і ветерани йшли не стройовим кроком, і не брала участь у процесії бойова техніка й регулярні частини — ветеранів на Хрещатику, Майдані Незалежності вітав увесь Київ! І якщо відсутність на ньому високих посадових осіб (крім Івана Плюща) — це, на думку телевізійних начальників, привід для того, щоб парад «не помітив» головний державний канал — значить, і цим також він увійде в пам’ять дітей і внуків фронтовиків, яким ще потрібно буде, між іншим, і зараз, і ще в досить тривалому майбутньому «відвойовувати» свою країну у нинішньої економічної, політичної, духовної кризи. При цьому, мабуть, сам Президент, який був відсутнім, не знав про таку «спритнiсть» у лапках УТ-1 . Як у середу, 10 травня, сказав Іван Плющ у ВР, сам Президент інколи й не знає, що, наприклад, заради проїзду його кортежу перекривають дороги... Напевно, тут був той самий випадок. Як говориться, бійся чиновника, який лоба розбиває.
Я вже не говорю про якість репортажу УТ-1 (кореспондент — Євгенія Андрезен ) із Парку Вічної слави під час покладання вінків Президентом і головою Верховної Ради... Впевнена: в нормальній країні на головному загальнонаціональному каналі одне з головних державних свят у свій кульмінаційний момент просто не могло б бути відзначене такою пафосною скоромовкою ні-про- що! Не могло б. Ніколи. Окрошка з придихом із суміші малозрозумілих, вибачте, речень, де похвали реконструйованiй площі Слави «відтінялися» цитатами з де Голля і шли попереду чергових так званих «визнань» і «віддавань належного» ветеранам... «Війну виграли не великі полководці, не віра в отця народів, з ім’ям якого йшли на смерть, фашизм здолали дружба і братерство народів». «Історія свідчить, що хороших війн не буває. Воювати з агресором — це означає воювати із самою війною. «Все для фронта, все для победы», «наше дело правое, мы победим» — це з тих часів, коли подвиг був загальною і повсякденною нормою». «Свято — всенародне. І шана всенародна. Так у кількох словах можна було б визначити стосунки нашої держави і ветеранів» (цитати). Тра-та-та, тра-та-та, кулеметом пафосної байдужості і цілковитого нерозуміння того, про що і як, власне, можна говорити в подібні хвилини зараз, коли все-таки багато які ідеологічні бар’єри знято. Що, глухо, пусто в душі самих журналістів? Ще раз пробачте, але це була справжня, неприкрита нічим ганьба, тим більше гучна, що була повторена в ефірі ще раз, відразу після хвилини мовчання (!), о 19.01... Зрештою, заради тих ветеранів, які були, мабуть, ображені репортажем такого рівня, й мали на те повне право, оскільки такі «твори» знімаються на наші, платників податків, кошти, хочеться дізнатися: чи бачив хтось із керівництва каналу, що у них йшло в ефірі? Яких заходів було вжито в зв’язку з явним виробничим браком «особливо великого значення»?..
Ну і, нарешті, апофеоз несмаку і того, що на нашому держТБ явно погано собі уявляють, що взагалі є Нормою. Я маю на увазі виступ 9-го травня в ефірі УТ-1 під державним прапором (!) ... Валерія Лапікури . Нехай звинуватять мене в зайвому пафосі. Хоч я не була, здається, ніколи помічена в особливому ура- патріотизмі. Але все ж таки я б хотіла більшої поваги до нашого державного символу. Принаймні, на Першому загальнонаціональному, де, якщо вірити рекламі, «збирається вся родина».
