«5 канал» спробував осмислити скандальну (хоча й цілком традиційну) заяву вождя компартії Петра Симоненка у зв’язку з черговою сумною річницею депортації кримськотатарського народу. Комуніст Симоненко повністю солідаризувався зі злочинною акцією Сталіна та його оточення. «5 канал» відреагував правильно, шкода лише, що дуже по-дилетантському, без масштабності й глибини, без елементарної просвіти аудиторії, без належних джерел і фактів. Адже Симоненко звинуватив цілий народ у зраді голослівно, бездоказово. У цьому випадку ми знову бачимо, як політично утилізується й віртуозно використовується масове неуцтво, відповідальність за яке лежить і на журналістах, і на викладачах, і на учених-істориках. Дійсно, чи багато людей знають, що відбувалося в Криму ну хоча б з 1941 до 1944 рр.?
Можна ще зрозуміти, коли незнання (добре організоване!) процвітало в СРСР під партійно-чекістським пресом, але вже за 20 років незалежності можна було б очистити атмосферу в суспільстві. Якби була політична воля й політичні мізки. А то постійно кричали, що розвиток національної культури — це не головне, ліквідація тоталітарної спадщини у сфері духовності — це не головне, змінити назви вулиць і прибрати пам’ятники, що прославляють катів, — це не головне. Головне — економіка. Ось побудуємо її, могутню й процвітаючу, й усе само собою прийде в норму. І де ж ця економіка? Вивезена в офшори... А тоталітарна ідеологія — жива, здорова й успішно відтворює себе в нових поколіннях, спираючись зокрема й на тисячі артефактів комуністичної монументальної й топонімічної пропаганди. Для зведення нової будівлі необхідно спочатку розчистити майданчик, прибрати й вивезти сміття, розмінувати підривні заряди, якщо вони там є. Побудувати щось, абсолютно не зачепивши старе, неможливо. А співіснування впродовж десятиліть демократичних зусиль з тоталітарними традиціями веде до деградації. Що ми й спостерігаємо сьогодні в Україні. Вражаюче, що країна, яка пережила геноцид, масові репресії, не змогла (або не схотіла?) знайти місце на звалищі історії партії, яка за все це несе відповідальність. І спадкоємці Сталіна, Єжова, Ягоди, Берії й інших «борців за щастя трудящих» продовжують отруювати повітря в нашому суспільстві. Усі наші «демократи» й «патріоти», котрі прагнули примирити всіх з усіма, так і не зрозуміли перевірену століттями істину, яку виклав київському князеві його радник: «Княже, якщо не розігнати бджіл, меду не їсти». А «бджіл» розганяти навіть не намагалися, зокрема й найзнаменитіший політичний «пасічник» України. Він з «бджолами» універсали підписував...
Але повернемося до суті питання. Хамська витівка обер-комуніста зачепила й мене особисто як потомственого кримчанина. Те, що сьогодні транслює Симоненко, я чув з дитинства. Усі ці легенди про «зраду» кримських татар... То казали, що нібито татари «таємними гірськими стежками» провели вермахт у тил захисникам Севастополя 1942 року. Але після того, як я сам полюбив бродити горами, переконався в тому, що ніяких «таємних стежок», не затоптаних тисячами туристських ніг, там просто немає. А вже тим паче таких, якими можна було б провезти артилерійські гармати, танки й бронетранспортери. Так, Севастополь міг би протриматися ще декілька місяців, якби «мудре» верховне командування не залишило його без боєприпасів, а декілька сотень найвищих командирів, комісарів, чекістів і партійних працівників не втекли б на Кавказ на літаках і підводних човнах, кинувши останніх захисників міста на мисі Херсонес напризволяще, зробивши їм на прощання «ручкою» й наказавши «битися до останньої краплі крові». Але набагато простіше й легше (ніж визнавати свою провину) звалити все на татар, тим паче що, перебуваючи в місцях депортації, відповісти вони не могли.
То ще стверджували, що партизанський рух у Криму був «зраджений» татарами. Особливо обгрунтовував цю версію командувач кримських партизан, колишній революційний матрос Мокроусов. Але вся річ у тому, що партизанщина в Криму спочатку була організована авантюрно. Керівники вірили, що ворога швидко розіб’ють і партизанити доведеться не більш як 2-3 місяці (на цей період і готували бази), а все затягнулося на майже три роки. Але хіба партійні начальники Криму можуть бути в чомусь винні? Для цього є татари... Саме через нетямущість партійних ватажків партизанам доводилося їсти кору дерев, а траплялися й випадки людоїдства.
До речі, багато кримських татар брало участь у партизанському русі, але їх це не врятувало від репресій і наклепу. Сьогодні репресій уже немає, а наклеп залишився. Симоненко стверджує, що татари співпрацювали з окупантами й за це постраждали. Але з окупантами співпрацювали представники всіх народів, що опинилися на території, що контролювалася Німеччиною, зокрема й російського народу (фактів безліч). Чому ж такий ексклюзив саме для татар? А як бути з тисячами солдатів і офіцерів Червоної армії кримськотатарської національності, які з нацистами, перебуваючи на фронті, явно не співпрацювали? Адже їх теж поголовно депортували. За національною ознакою. То був уже не перший випадок в історії СРСР, коли головною провиною людини ставала її національність. Така вибірковість залежно від національного походження зближує радянський комунізм з німецьким нацизмом. З Криму 1944 року вигнали і греків, і болгар, і вірмен. Греків узагалі ні в чому не звинувачували, просто викинули до Середньої Азії, зокрема й героїчних партизан, на кшталт командира загону з прізвищем Македонський. А вірменам закинули те, що вони під окупацією наважилися займатися «торгівлею й кустарними промислами». Що там й казати, «страшний злочин»... Радянська влада за умовчанням вважала, що тим, кого вона здала ворогові, їсти, пити, вдягатися, обігрівати своє житло не треба, а треба героїчно померти за товариша Сталіна. Симоненко заявляє, що нібито депортація була «актом милосердя», а то росіяни й українці, мовляв, дуже злі були на татар і могли їх... Лідерові КПУ не завадило б знати, що в сталінській державі жодної самодіяльності в цих питаннях не допускали. Ексцеси могли бути лише внаслідок провокації влади. Та й жителі Криму чудово знали ситуацію на півострові й ніякої ненависті до татар (на відміну від партійних пропагандистів) не відчували.
Етнічна зачистка Криму була пов’язана з геополітичними намірами радянської верхівки у повоєнний період. Як відомо, ще Молотов після 1939 року намагався домовитися з Гітлером про протоки Босфор і Дарданелли й про розділ Туреччини. Після 1945 р. у радянських найвищих колах заговорили про «турецьку Вірменію» й іще низку територій. Крим у цьому контексті перетворювався на вельми важливий у військово-політичному значенні регіон, який мав очиститися від небажаного населення. Тим паче що досвід розправ з народами вже був величезний. І далеко не лише в радянський період історії імперії. Полководець О.В.Суворов, окрім іншого, відрізнився ще й першою кримською депортацією, коли виселив з Криму греків і вірменів. Це були ті греки, які до моменту репресії прожили на півострові понад дві тисячі років, побудували Пантікапей і Херсонес. Їх погнали на північне узбережжя Азовського моря, в район нинішнього Маріуполя. Багато хто загинув від тягот дороги. Суворову треба було підірвати економіку Кримського ханства, що трималася на грецьких і вірменських ремісниках. Пропагандистське прикриття було цілком у дусі тов. Симоненка, мовляв, якщо залишити цих християн у Криму, то басурмани їх там переріжуть. Але греки й вірмени прожили в Кримському ханстві без якихось неприємностей декілька століть... Дуже зручною з цього погляду була для імперії Кримська війна. Уже восени 1854 року з’явився наказ військового міністра: «Імператор повелів переселити від моря всіх прибережних жителів магометанського віросповідання до внутрішніх губерній». Це спровокувало масову еміграцію татар, чого влада й прагнула. За два роки вдалося витиснути з півострова 231 177 душ. Це за офіційною статистикою. Насправді пішло набагато більше. А імператорський генерал Тотлебен свідчив: «Його величність бажали вказати, що не лише не слід утрудняти татар у переселенні, а розглядати нагоду, що випала, вельми сприятливою для звільнення від них краю...» Татар залякували, провокували, переслідували. Те, що не вдалося зробити царям у XVIII — XIX стст., удалося більшовицьким ватажкам у ХХ ст.
Комуністи полюбляють стверджувати, що вони переслідували людей виключно за політичною ознакою: «ворогів народу», «представників експлуататорських класів», «контрреволюціонерів», а от за національною ознакою — ні в якому разі. Насправді ж, у СРСР з першого дня його існування формувалася тенденція ділити народи на «правильних» і «неправильних». Одними з перших жертв радянських репресій стали народи північного Заходу РРФСР: фіни, карели, вепси, іжора, водь. До 1936 року було винищено декілька тисяч «фінських і карельських буржуазних націоналістів». Тисячі фіно-угрів було відправлено на «спецпоселення». А народ водь після репресій зник повністю, колись це був сильний і чисельний народ, що володів п’ятою частиною всіх земель Пана Великого Новгорода, так звана Водська п’ятина. Репресирували корейців на Далекому Сході, третирували турків-месхетинців, тероризували калмиків, казахів (їм теж організували геноцид), чеченців, інгушів, карачаївців і балкарців. Били по естонцях, латишах і литовцях. Відомо, що коїли в Україні. Однією з найжорсткіших акцій комуністів була «польська операція». Як пише російський історик Марк Солонін: «...улітку 1937 р. почалася сумновідома «польська операція». У наказі наркома внутрішніх справ Єжова № 00485 довгий перелік поляків, які підлягають арешту (»...політемігранти та політобмінні з Польщі... колишні члени ППС та інших польських політичних партій... всі військовополонені польської армії, що залишилися в СРСР...), закінчувався абсолютно вже безрозмірною категорією «найактивніший місцевий антирадянський і націоналістичний елемент польських районів». Рішення про арешт і зарахування заарештованого до однієї з двох «категорій» (перша — розстріл, друга — ув’язнення від 5 до 10 років) приймала навіть не «трійка», а «двійка» у складі начальника обласного або республіканського НКВС і відповідного прокурора. Потім списки приречених затверджували на «двійці» в Москві, тобто після розгляду в центральному апараті НКВС вони відсилалися на підпис Єжову та Вишинському. Усього за наказом № 00485 було заарештовано 143810 осіб. У низці випадків списки складали за телефонною книгою, з якої виписували «польськозвучні» прізвища. У результаті було засуджено 139835 людей, зокрема засуджено до розстрілу — 111091 людину. Сто одинадцять тисяч розстріляних. Сто одинадцять тисяч. Кожний шостий поляк, який проживав у СРСР». Це буде масштабніше, ніж усе, що відбувалося на Волині 1943 року. Але палкого «захисника» поляків нардепа В.Колесниченка «польська операція» радянських «органів» чомусь зовсім не цікавить...
Справа, врешті-решт, не лише в черговій дрімучій заяві товариша Симоненка. КПУ, хоч би скільки вона хитрувала й виверталася перед виборцями, є політичним союзником Партії регіонів і частиною нинішньої влади. А це означає, що ПР несе відповідальність за дії своїх альянтів. ПР відповідальна за різке посилення антидемократичних, сталіністських тенденцій в Україні й за те, що витівка їх комуністичного союзника завдала чималої шкоди й без того хисткому міжетнічному миру в Криму.
А «5-му каналу» слід усе-таки подякувати за те, що він хоча б спробував порушити цю складну й болючу тему, пов’язану з тим, що в нас за 20 років незалежності ніхто не був по-справжньому засуджений і по-справжньому реабілітований. Тому й живемо в царстві ідеологічних примар, які, проте, мають властивість час від часу матеріалізуватися. А інші наші телеканали взагалі проігнорували те, що сталося, продовжуючи згодовувати публіці отупляючий «наркотик» бездумної розважальності. Утім про соціальну відповідальність телебачення — наступного разу.
