Не є таємницею, що ТБ — одне з основних джерел інформації про політичні партії та блоки, які беруть участь у передвиборних перегонах. Інша річ, наскільки «повнокровна» ця інформація, адже досить часто телеканали обмежуються лише повідомленнями про лідерів соціологічних опитувань, та й про них розказують аж ніяк не завжди те, що насправді зацікавило б глядача. І якщо в столиці дефіцит телевізійної політінформації компенсується широким асортиментом інших ЗМІ та — частково — «близькістю до влади», то телевізійні «перегини на місцях», мабуть, можуть набагато відчутніше вплинути на результати парламентських виборів. Власкори «Дня» в регіонах звернулися до наших експертів із запитанням:
«ЯКОЇ ІНФОРМАЦІЇ ПРО ВИБОРИ ВАМ БРАКУЄ НА УКРАЇНСЬКОМУ ТБ?»
Михайло ЯВОРСЬКИЙ, директор Львівського центру науково-технічної та економічної інформації:
— Мені надзвичайно бракує оптимізму та позитиву на телебаченні. Боротьба між партіями та блоками ведеться здебільшого на хвилі негативу, і це, звичайно, не налаштовує людей на конструктивізм. Люди дивляться сварки, слухають взаємні звинувачення, і у багатьох виникає природне бажання виключити телевізор або негайно переключити на інший канал. Немає світлого вектора, і це сумно.
Популістські фрази та загальні слова наводять мене ще на одну думку: я не відчуваю, як Україна завтра буде жити, як вона буде ставати конкурентоспроможною на інноваційному ринку. Адже Україна вже офіційно оголосила свій вибір — євроінтеграцію, а це, панове, багато до чого зобов’язує. До яких пір ми будемо в цьому виборі бідними родичами? Та й не лише в цьому річ! До яких пір нам буде соромно перед самими собою!?
Наприклад, всі говорять — будемо розвивати науку, однак ніхто не називає реальних механізмів, що буде для цього задіяно і яким саме чином? (А розвивати і примножувати нам, повірте, є що. Та чи надовго?) Всі щось обіцяють, ділять і роздають. Коли ж ми навчимося, нарешті, додавати та примножувати? Про це ніхто нічого не каже...
Оксана КОЛОДРУБЕЦЬ, власкор радіо «Ера» FM у Львові:
— Якщо брати регіональне, місцеве телебачення, то мені бракує об’єктивності. Ти дивишся і розумієш, кому й що замовлено. Яку вигідно подавати інформацію власникові каналу чи кандидату в депутати, що «купив» на цей час телеефір, ту і подають. Звичайно, телевізійникам потрібно заробити, але не так відверто — відділіть рекламні блоки, куплений час від передач, протягом яких має йти цивілізований діалог чи теледебати. Та саме цих дебатів ми й не бачимо. Це стосується і центральних каналів, за винятком хіба що «Свободи слова» на телеканалі ICTV, та його мають змогу дивитися далеко не всі.
Запитання журналісти ставлять так, що вони або доповнюють, або підводять до відповіді. Таке ведення дискусій не дозволяє побачити, хто є хто і чого він насправді вартий. Не вистачає мені й нових облич, представників нових політичних сил. Старі гравці так зручно сидять у своїх кріслах, що й думки не припускають, що 8, 10, 12 років носити депутатський мандат — це занадто... Включиш телевізор, і ніби дивишся політичний телесеріал — ті самі виконавці на тій самій «кухні». Самі учасники телепередач настільки добре один одного знають, що часом смішно стає. Ефірний час цікавий лише їм, а про глядачів, про їхні бажання ніхто не пам’ятає.
Мені навіть часом здається, що люди, які «професійно» займаються політикою, живуть в одному часі або на одній планеті, а усі прості та грішні, не політики, — на іншій. Ці світи несумісні й по справжньому не цікавіодин одному. Сумно те, що журналісти грають за цими правилами, що не йдуть на користь Україні.
Володимир ГАЗІН, професор Кам’янець-Подільського державного університету:
— Екран телевізора став головною ареною, на якій розгорнулася кампанія парламентських виборів. Вистачає усього, крім одного, — щирої правди. Від форми, змісту й стилю телематеріалів «відгонить» міфами, піаром, казенщиною, давно напрацьованими стандартами.
У теледебатах лідери блоків і партій відповідають на запитання ведучих, які, вочевидь, їм заздалегідь були відомі. Коли ж до них звертаються присутні молоді інтелектуали, демонструють стан, який можна охарактеризувати словами «я не боюсь ваших запитань, я боюся своїх відповідей». І глядач робить для себе сумний висновок: як мало інтелекту та багато емоцій і бажань прагне реалізувати кандидат у парламентарії.
А хотілося б, щоб у теледебатах зійшлися лідери, яких не треба було б «вести за руку» ведучим. І поставили б один перед одним питання, що кардинально стосуються національних інтересів України, а відтак дали б реальні рецепти щодо їхнього вирішення. Без обману і порожніх обіцянок, що будуть забуті вже наступного дня після виборів. У демократичних країнах таке не прийнято. Там, як правило, виконують щонайменше 80 відсотків обіцяного.
Якщо про парламентські вибори ми ще щось знаємо, то про місцеві — майже нічого. Відомо лише, що бажаючих стати депутатами і міськими головами вистачає, та чи зможуть вони виконувати свої повноваження? Для виборця це — terra incognita.
Олексій ОПАНАСЮК, письменник, м. Житомир:
— На мою думку, зараз, під час виборчої кампанії, на основних каналах українського телебачення не вистачає правдивої інформації. Те, що показують на телеекранах, особливо політична реклама і більшість пов’язаних із виборами сюжетів, є сірим явищем, яке не потрібне мислячим виборцям. Хоча політикам це, можливо, і треба. Складається враження, що політреклама забила все. Хотів би, щоб на телебаченні було більше інформації про молодих політиків, які тільки починають свій шлях у політиці. Але їх майже не показують, а мерехтять на екранах діячі із старої когорти, які, відверто кажучи, вже набридли. Хоча зараз державний пульс сильніше б’ється саме в молодих серцях. Демократія вимагає чесності. А у нас з метою заплямувати опонента з екранів починають видавати дрібні негаразди місцевого значення за вселенську катастрофу...
Олександр КОНОБАС, приватний підприємець, м. Житомир:
— На нашому телебаченні, навіть зараз, під час виборчої кампанії, майже не говорять про програми політичних партій. Кожний лідер каже, що тільки його партія — найкраща. Але майже не показує, яким чином ця політична сила буде вирішувати ту чи іншу конкретну проблему. Щодо підвищення цін на цукор, наприклад. І коли вони приходять до влади, то один каже — треба відміняти або знижувати імпортне мито на цукор, інший — проти цього, і за його логікою хай буде ціна 10 грн. за кілограм, але ми повинні купувати тільки своє. А я вважаю, що треба, щоб ці політики привселюдно в телестудіях дискутували, що вони з тими ж цінами на цукор або на м’ясо будуть робити. Або як ту ж саму справедливість, яка нібито є, реально встановлювати. А так ми не бачимо їхніх позицій, і основні претенденти на місця у парламенті не дуже охоче йдуть на дебати. І виборці не вельми активно вимагають від них публічно, віч-на-віч, посперечатися з принципових питань або говорити правду.
Галина ГУБЕРНА, доктор економічних наук:
— Інформації на нашому телебаченні подається з лишком. І мені її не просто досить, для мене її надто багато. Я завжди вважала справедливим прислів’я: коли багато слів — мало справи. Тому я вважаю, що нашим політикам насамперед треба рекламувати себе справами. Якщо політик може продемонструвати конкретні справи, тоді йому можна собі дозволити навіть просто мовчати! Наші ж політики, навпаки, балакають дуже багато, і часом у розмові з них вискакує те, про що вони, хоч це і дивно, хотіли б промовчати.
Надлишок інформації показує й те, що нашим політичним діячам, як і раніше, бракує культури. Ми знаємо про них дуже багато і, на жаль, не можемо сказати, що ми їх любимо!
Утім, винуватити їх за це не можна. Коли в нашій країні почався перелом, усі пішли в політику, і через цей масовий наплив там опинилися дуже багато неуків. І тепер усі вони надають нам різну інформацію. Непрофесіонал у ній тоне, професіонал старається її розсортувати, а ось обиватель, схоже, просто ненавидить. З іншого боку, тільки в цьому й полягає реальна для наших політиків можливість себе реалізувати. Мине небагато часу — і вони навчаться бути політиками. Тож не все так погано.
Олена СТЯЖКІНА, доктор історичних наук, професор кафедри історії слов’ян Донецького національного університету:
— Не буду оригінальною: і мені, і багатьом іншим бракує інформації про програми партій, про стратегії розвитку країни, про механізми вирішення основних питань — від місцевого самоврядування до надання нового статусу російській мові.
З іншого боку, я не думаю, що «програмне питання» так сильно турбує виборців, для яких історія або політика не є сферою професійних інтересів. У цьому сенсі телебачення дає адекватну інформацію. Однак, без жодних сумнівів, грає на пониження. На пониження політичної культури, стандартів, власне, підходу до виборів як до відповідального процесу.
Відсутність інформації про програми в цих умовах стає своєрідною технологією, що дозволяє порівнювати речі, які принципово не порівнюються. Один інститут у нашому регіоні провів таке псевдопорівняння програм за 12-ма критеріями, вибраними досить довільно, зважаючи на параметри «чого чекають люди». Серед критеріїв були названі: «проблема ЖКГ», «ставлення до материнства та дитинства», «ціни»… Чи коректним був вибір критеріїв? Напевно, ні. Чого чекають люди, скаржачись лікарю на головний біль? Позбавлення від болю. Правильно? Але позбутися болю можна шляхом відрубування голови, а можна — шляхом лікування всього організму.
За підсумками названого дослідження «найкращими» виявилися найбільш демагогічні проекти, а найгіршими — ті, що були націлені на лікування всього організму, тобто — найбільш системні, стратегічні, продумані.
Якби телебачення давало інформацію про програми, то ця технологія «приниження розумних» ніколи б не спрацювала, а в людей, можливо, виробилася звичка (не одразу, але треба ж колись починати) голосувати не за осіб, а за ідеї.
Ще один момент: сьогодні на телебаченні дуже сильний викривальний пафос. Його використання здається мені трохи одностороннім. Виходить, що частина політикуму народилася наче вчора, а частина була залучена до «злочинного кучморежиму». Зараз я іноді хочу поцікавитися в «новонароджених політиків»: «А що ви робили в жовтні 1917 року?». Напевно, за такого перекосу інформації було б незайвим давати про кожного викривача коротку, але виразну біографічну довідку: ким був, коли працював із Кучмою, чим займався, чому та коли пішов. Можливо, ця телевізійна інформація припинила б спекуляції їхнім спільним минулим і акцентувала увагу телеглядачів (а отже, виборців) на тому, що люди дуже часто однакові, а ось ідеї — нерідко бувають цікавими та різними.
