На 28-й сесії ЮНЕСКО, яка відбулася 15 листопада 1995 року, було ухвалено рішення про щорічне відзначення 23 квітня Всесвітнього дня книжки й авторського права. Світова спільнота проголошенням цього свята визнала незаперечне значення ролі книжки у цивілізованому розвитку людства як неперевершеного засобу забезпечення й поширення знань, найвпливовішого чинника на розвиток людської особистості і фактора постійного зростання людського капіталу будь-якої країни і цивілізації взагалі.
До такого визначення ЮНЕСКО спонукала низка підтверджень світових аналітичних центрів, які у результаті проведення тривалих і широкомасштабних досліджень дійшли висновку, що книжка в умовах подібного до цунамі зростання валу інформації, через запровадження нових технологій її поширення, не тільки не втрачає свого значення, а навпаки, перетворюється чи не на єдиний стабільний елемент збереження та зростання інтелектуального потенціалу. Дослідниками було наголошено, що людина, яка перестає працювати з книжкою, а користується виключно короткоживучими месиджами, поширюваними різноманітними ЗМІ, поступово втрачає спроможність до критичного аналізу того, що відбувається у суспільному житті, а також імунітет до маніпулювання її свідомістю. Окрім того, зменшення обсягів читання різножанрової літератури різко знижує можливості засвоєння людиною нових знань, незалежно від сфери їх застосування, у наслідок чого не тільки різко звужується поле її професійної діяльності й спроможність до участі у складних економічних, виробничих, наукових процесах, а й гальмується гуманітарний, науковий, технологічний розвиток держави у зв’язку зі зниженням чи навіть втратою якості кадрового потенціалу країни. Ця засторога науковців спонукала владу цивілізованих демократичних країн перетворити книжку і культуру читання на предмет постійної уваги й опікування.
Починаючи із середини 80-х років минулого століття в цих країнах розробляються широкомасштабні державні культурологічні програми, спрямовані на підтримку книжки і культури читання, які щедро фінансуються з державних бюджетів. Створюються спеціалізовані державні органи на кшталт інститутів книжки, предметом діяльності яких є все, що безпосередньо стосується питань, пов’язаних із розвитком книговидання, контролю за споживанням книжки різновіковими групами населення, вихованням читацької культури, особливо у дітей та в молодіжному середовищі.
З метою підтримки книжки як одного з найважливіших чинників розвитку особистості та долучення населення до читання, уряди демократичних країн використовують різноманітні засоби та методи впливу, від морального стимулювання до економічної та фінансової підтримки. В їх переліку:
► постійна присутність в інформаційному просторі та ЗМІ книжки як такої, книжкових заходів і різноманітних презентацій, проблеми читання та аналізу стану читання у різних вікових групах населення тощо;
► відстеження ситуацій зі споживанням книжки населенням, постійний моніторинг книжкового ринку та системний збір даних про витрати населення на купівлю книжок;
► систематичне проведення досліджень стану читання серед дітей та молоді й фінансування заходів, спрямованих на його поліпшення;
► особиста участь перших осіб держави та керівників вищих державних органів влади у книговиставкових заходах та виступи в різнопрофільних ЗМІ, в передачах і рубриках, присвячених ролі книжки у розвитку людини і суспільства;
► надання податкових преференцій видавництвам та забезпечення бюджетного фінансування закупівлі бібліотеками від 25 до 40% щорічних накладів книжок, які виходять друком в країні, з метою вільного і безкоштовного доступу громадян до сфери сучасних знань;
► жорстка боротьба органів правопорядку з проявами книжкового піратства як у царині традиційної, так і електронної книжки;
► дотування з державного бюджету статутної діяльності громадських організацій, які існують у сфері книговидання та читання, як суспільних інституцій, що мають прямий вплив на розвиток громадянського суспільства;
► дотування з державного та місцевих бюджетів книгарень з метою вирівнювання вартості оренди площ під книжкову торгівлю у приватних і комунальних приміщеннях, що дозволяє мати фіксовану ціну на книжки, яка встановлюється видавництвами, незалежно від місця їх продажу;
► встановлення для книгарень, розміщених на площах, які знаходяться у розпорядженні місцевих громад, суто символічної вартості оренди за використання площ.
Поданий, але далеко не повний перелік усіляких преференцій, які надає влада демократичних країн світу і книжці, і її споживачам, переконливо свідчить про те, що для цивілізованого світу головною прерогативою у діяльності є підтримка і динамічне зростання людського капіталу і книжки та читання як найвпливовіших факторів, що гарантують це зростання.
У будь-якому разі ті видатки, які спрямовують в цих країнах на розвиток людської особистості через книжку і читання, в розрахунку на одного мешканця країни в рік становлять сотні і сотні євро, фунтів, доларів...
Порівнювати діяльність цивілізованих країн світу у цій сфері з діяльністю української влади в добу незалежності, мабуть, не варто, оскільки це означатиме переписати все вищезазначене навпаки, з позначкою «мінус». Однак про деякі «успіхи» влади в боротьбі, спрямованій на нівелювання людського капіталу України і перетворення левової частини населення на «Иванов, родства не помнящих», для яких такі поняття, як мораль, культура, патріотизм, не кажучи вже про інтелект, перетворилися на пустий звук, сказати слід. Це:
► доведення видання книжок до рівня однієї одиниці в рік на одного мешканця України (стандарти європейських країн від 5 до 10 назв);
► повне знищення системної гуртової та роздрібної книжкової торгівлі;
► відсутність будь-яких стратегічних програм нарощування людського капіталу із застосуванням книжки та популяризації читання, а відповідно і будь-яких коштів на це;
► відсутність економічної статистики споживання (купівлі) книжок населенням України;
► фактична відсутність фінансування бібліотек для передплати періодичних видань та поповнення фондів сучасною українською різножанровою літературою.
Фактично єдиним актом підтримки української книжки, а відповідно і людського капіталу, стало всупереч, а не завдяки бажанню влади, введення податкових преференцій для книговидання 2001 року. Ці податкові пільги залишаються єдиним «рятувальним жилетом», який ще дозволяє «напівіснування» української книжки, обсяги якої спроможні лише певною мірою пригальмувати стрімке сповзання людського капіталу чи кадрового ресурсу України у прірву повної моральної, культурної та інтелектуальної деградації. Про те, що ці пільги лише «рятувальний жилет», свідчить той факт, що ліквідація їх урядом Януковича — Азарова у першому півріччі 2004 року призвело до миттєвого припинення діяльності 460 видавництв із 1600 зафіксованих як діючі станом на 01.01.2004 року.
Однак протягом тринадцяти років дії податкових пільг фінансово-економічний блок урядів не полишав спроб ліквідувати пільги. За цей період було дев’ять таких спроб, однак Українській асоціації видавців та книгорозповсюджувачів, застосовуючи різні механізми громадського спротиву, влаштовуючи публічні кампанії, вдавалося зупиняти наступ на податкові пільги.
У риториці, яку використовували і використовують представники Міністерства фінансів і Міністерства економічного розвитку і торгівлі, завжди звучить один і той самий головний месидж: «Дія податкових пільг для української книжки завдає втрат державному бюджету України, тому їх потрібно ліквідувати». Тобто з точки зору українських фінансистів та економістів на державних посадах всі проблеми держави України разом зникають, якщо буде ліквідовано податкові пільги для книговидання, а доступ населення України до сфери сучасних знань через національну книжку, вже й так жебрацький, перетвориться взагалі на ілюзію?
Я не даремно перераховував все те, що відбувається в цивілізованих розвинених країнах світу, і чого не відбувається в Україні, для системного і послідовного нарощування розвитку людського капіталу. Бо те, що державні службовці від фінансів називають «втратами для бюджету», це не кошти, які держава дала громадянам із бюджету, щоб вони могли, купуючи і читаючи книжки, вдосконалювати свої суто людські якості, підвищувати свою професійну майстерність та інтелект, а кошти, які вона, завдяки спротиву громадськості, ще не змогла в людей забрати. Адже жодної цільової загальнодержавної програми, жодних універсальних стратегічних заходів, які могли б так комплексно впливати на свідомість людей, виховуючи у них почуття патріотизму, високу мораль і внутрішню культуру, нарощуючи інтелект, окрім національної книжки, в Україні не існує.
Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів через опитування видавців, книготорговців, керівників бібліотечних систем, державних установ, які мали бюджетні кошти на видання чи закупівлю певних видів літератури, дійшла певного експертного висновку щодо сум податків, які б могли бути сплачені до бюджету за книжки, реалізовані безпосередньо видавництвами та через підприємства книгорозповсюдження. Ця сума могла б становити близько 420—450 млн грн, або, в перерахунку на чисельність населення України, близько 10 гривень щорічно на одного громадянина України. Якщо не брати до уваги соціальних виплат населенню, мета яких — забезпечити фізичне виживання людей, то ці 10 гривень — власне, й усі кошти, які начебто повинні забезпечити нарощування чи не найважливішого капіталу для будь-якої країни — людського.
Усе те страшне й огидне, що ми сьогодні маємо в українському суспільстві: корупція, сепаратизм, зрадництво, падіння рівня моралі та культури в переважної частини населення, кадровий «голод» на спеціалістів-професіоналів в усіх сферах життєдіяльності держави — від виробництва до державного управління, значною мірою є закономірним результатом цієї, по суті антидержавної «економії» на розвитку особистості сучасного українця. Отже, все те, що ми нині маємо в царині виховання і розвитку людини, якраз і відповідає цій сумі «втрат» у 10 гривень. Ніхто мене не переконає в іншому, бо я певен, якби українські «державотворці» зробили ставку на розвиток людини, то сьогодні ми не мали б ні проблеми Криму, ні проблеми Донбасу в тій формі, в якій вони постали нині.
Проте історія щодо перспектив участі держави у вирішенні питання швидкого системного й ефективного нарощування людського капіталу нації, виховання в нього патріотизму, культури, забезпечення його якісної освіти і розвитку соціального, технічного і технологічного мислення ще не закінчилася. Після Майдану та формування нового уряду зажевріла надія на позитивні зміни. Принаймні кілька зустрічей з віце-прем’єром О. Сичем, наради, присвячені проблемам бібліотек, книговидання й читання, відновлення в оновленому складі Міжвідомчої комісії з питань сприяння розвитку вітчизняного книговидання та книгорозповсюдження і створення робочих груп за напрямками: 1) державний економічний протекціонізм. 2) оптимізація державного управління книговидавничою справою. 3) реформування державного замовлення на книговидавничу продукцію. 4) підтримка та розвиток читання, популяризація вітчизняної книжки; з метою розроблення низки системних та послідовних заходів із цих напрямів, які надали би можливість, доповнюючи наявні податкові пільги, врешті-решт, зрушити з місця проблему нарощування людського капіталу і направити її у цивілізаційне русло, викликали позитивні сподівання. Але...
Як виявилось, ані кадри в системі Мінфіну й Мінекономіки, ані спосіб їхнього мислення не змінилися, і вони продовжують з упертістю, яка заслуговує на краще застосування й в іншому місці, шукати аргументи, посилання на чинні та нечинні міжнародні угоди, намагаються ліквідувати податкові пільги найближчим часом.
Річ у тім, що, згідно з чинним Податковим кодексом України, дія податкових преференцій закінчується 1 січня 2015 року. Для їх пролонгації необхідно, щоб Мінфіном та Мінекономрозвитку були сформульовані, узгоджені та внесені в парламент зміни до Податкового кодексу, які після затвердження парламентом дозволять пролонгацію цих преференцій. Однак якщо ці поправки найближчими днями не будуть внесені до парламенту і проголосовані — адже це має бути зроблено не пізніше ніж за півроку до моменту набуття цими змінами чинності, то проект закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» буде подано вже без урахування пільг.
Що це означає? Це означає, що:
► із 1 січня 2015 року ціна книжки в роздрібній торгівлі зросте на 40 — 50 % і стане взагалі недоступною для більшості населення; кількість вітчизняних книжок впаде до рівня, якого не знала ще історія України за останні 90 років, а половина видавництв, які нині працюють, змушені будуть згорнути свою діяльність;
► українська книжка за вартістю одного примірника буде повністю неконкурентоспроможною порівняно з імпортованою російською через значно більший наклад останньої;
► усі ті напрацювання, які нині готуються робочими групами, створеними відповідно до протокольного рішення Міжвідомчої комісії при міністерствах, можна буде викинути на смітник;
► замість стрімкого прориву вперед саме в людському вимірі, який дозволить «перезавантажити» українську економіку, модернізувати її технічну і технологічну бази і почати рух до європейських стандартів як у сфері виробництва, так і в соціальній сфері, Україна отримає навіть не «нуль», а «мінус», втративши навіть ті 10 гривень, які просто не буде кому перераховувати до бюджету через фізичну відсутність видавництв і книготорговельних організацій.
Отже, залишається два сакраментальні запитання. Чи справді кілька держслужбовців, виходячи виключно зі свого «застільного» світобачення, можуть перекреслити всі сподівання мільйонів українців на гідне людське майбутнє?
А також запитання до Президента України Петра Порошенка та прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка: чи зможете ви, керівники держави, підняти Україну з руїн без потужного, якісного, нового людського капіталу, на підготовку і розвиток якого, як вважають підзвітні вам державні діячі, й десяти гривень на рік забагато?
