Незалежні. Партійні. Державні. Дотаційні. Суспільно важливі. Створені «під вибори». Непотрібне закреслити. В Україні — повне розмаїття засобів масової інформації. На будь-який смак. Але чи такі, які повністю демократичні? Такі, які відповідали б загальновизнаним світовим стандартам та нормам. Такі, на які можна було б покластися непевному в своєму виборі громадянину напередодні парламентських перегонів? Це актуальне питання для такої молодої демократії як українська, стверджують на Заході. Відповісти на нього намагались і 27 лютого в Києві під час круглого столу «ЗМІ та передвиборної технології», який пройшов за ініціативи українського журналу «Політик HALL» та Шведського інституту (див. «День», №32). До обговорення пропонувались наступні питання: стратегія адаптації ЗМІ до політичної реальності, маніпулювання пресою й преса як засіб маніпулювання суспільством, рівень впливу держави й бізнесу на політику тощо. Однак говорили, скоріше, не про глобальне, а про повсякденне та наболіле. Шведи — про свій досвід на ниві побудови демократичних та поліфонічних ЗМІ; українці — про вибори: минулі президентські та прийдешні парламентські, а також про те, чим це «загрожує» мас-медіа, журналістам та видавцям. Знаково, що присутні шведські гості активно висвітлювали події помаранчевої революції в Україні, відтак відчували себе впевнено та «в контексті». Можна було припустити, що українські колеги будуть активно цікавитись шведським досвідом. Однак виявилось, що навпаки — шведи ставили більше запитань про настрої українських журналістів напередодні виборів. У тому числі їх цікавило, наскільки важливими є засоби масової інформації для виборців в Україні? Чим відрізняється український політичний скандал від шведського? Як ставляться українські журналісти до приходу західних власників у ЗМІ? У чому останнім часом проявилися наслідки недосконалості вітчизняних законів, які стосуються функціонування мас-медійної сфери й т.ін.?
Варто зазначити, що задля покращання якості нинішніх парламентських виборів, мабуть, уже занадто пізно обговорювати проблеми глобального характеру. Однак, як відзначили в ході роботи круглого столу шведські колеги, Україні є ще куди удосконалюватись для виборів наступних. А розпочати слід, звісно, із законодавства. Не секрет, що в Україні воно, м’яко кажучи, суперечливе. Наприклад, досі не введено норму, за якою стане офіційно доступною інформація щодо власників того чи іншого телеканалу, нерегламентована процедура проведення передвиборних теледебатів тощо. Експерт Ради національної безпеки та оборони України з інформаційної політики, заслужений юрист України Сергій Крижанівський гадає, що свободи ЗМІ не буде доти, доки не будуть удосконалені закони. А що таке свобода ЗМІ? «Мені здається, це як шлях до комунізму, — вважає пан С. Крижанівський. — Ми йдемо, ніколи не досягнемо, але прагнути цього потрібно». Свобода ЗМІ в Україні, гадає пан С. Крижанівський, йде шляхом, який прокладають їй місцеві олігархи. Практично всі телевізійні канали в Україні монополізовані шістьма основними політичними силами. Відтак під час виборів вони диктують ЗМІ свою позицію та волю. «Усім відомо, що Закон України «Про інформацію» не є тим законом, який визначає демократичні позиції в нашій країні. Потрібно заборонити політикам володіти ЗМІ. Це той основний принцип демократії, який дасть можливість побудувати свободу слова», — зазначив Сергій Крижанівський і додав, що нинішні вибори в Україні, на його думку, проходять недемократично та нечесно: купівля-продаж депутатських місць проходить на всіх рівнях влади.
Директор Європейського інституту інтеграції та розвитку Дмитро Видрін вважає, що в Україні нарешті справдилась мрія Володимира Леніна — вся преса стала партійною. «Дійсно, нині всі ЗМІ стали партійними й я не знаю сьогодні жодного мас-медіа, із-за якого не виглядали б фінансові вуха тої чи іншої політичної сили. Це не провина преси, це її біда, яка пов’язана з тим, що у нас також немає незалежних профспілок, наукових та соціологічних центрів та інших громадських організацій, які мають право впливати на медіа-організації, — зазначив він у своєму виступі під час круглого столу. — По-друге, в нас преса все ж таки приватизована основними фінансово-політичними групами, але досі майже не комерціалізована. Це тому, що кожен власник сприймає своє ЗМІ не як комерційний проект, а як політичний проект». Так відбулося через те, пояснив пан Д. Видрін, що свого часу органи масової інформації в Україні були розпродані та куплені за копійки. Тому їхні власники не цінують свою власність. Преса не бере участі в ринку мас-медійних послуг. Її використовують для захисту свого капіталу. А конкуренції не може бути там, де немає ринку, насамкінець зазначив Дмитро Видрін.
В Україні є також проблема диктату формату, вважає московський політолог (і, до речі, наш автор) Андрій Окара. Він розповів, як йому в багатьох редакціях неодноразово відмовляли в публікації його матеріалів, указуючи на те, що вони є «неформатом». Але політолог вважає, що під «неформатом» все-таки приховувалась цензура, яку він, власне, поділяє на політичну та ідеологічну. Чим відрізняється перша від останньої? Політична цензура, за Андрієм Окарою, це — обмеження свободи слова за деякими критеріями. Наприклад тоді, коли на «5 каналі» впродовж кількох місяців не з’являються певні помітні політичні особи. Ідеологічна ж цензура — це та, із-за якої на деякі теми накладено жорстке табу (наприклад, на ті, які пов’язані з вступом України до Євросоюзу або ЄЕП тощо).
Політичний редактор газети «Фолькбладет» (Норршепинг, Швеція) Відар Андерссон на завершення круглого столу відзначив, що йому було дуже цікаво слухати українських колег. «Насамперед тому, що Україна наразі знаходиться лише на початку створення своєї власної демократичної системи та вільної преси, — вважає пан В. Андерссон. — На це підуть роки». Основне завдання для України зараз, вважає шведський журналіст, визначитись, яким чином отримати довіру громадян. У Швеції, наприклад, влада усіляко намагається вплинути на думку преси: регулярно робити заяви, оприлюднювати звіти, надавати пропозиції парламенту тощо. Пан Андерссон, маючи досвід роботи в політиці, розповів наступне: «Я розумів, що я буду ніким у політиці, якщо про мене не будуть писати в ЗМІ. Тому час від часу ЗМІ тиснули на мене та на інших моїх колег із різних партій для того, щоб я створював скандали, зіштовхував політичних опонентів тощо». ЗМІ треба про щось писати. Отже, звичайно, і політики, і ЗМІ в Швеції залежать один від одного.
В Україні, на жаль, і досі у більшості випадків ЗМІ залежать від влади або окремих фінансово-промислових груп. І кожні вибори яскравіше за будь-що це ілюструють. Загалом же круглий стіл продемонстрував, що наші журналісти, політологи, експерти можуть і хочуть говорити відверто про свої проблеми. А також показують, що вони готові до змін. Однак ці зміни ні в якому разі не можуть відбутися односторонньо. Потрібне обопільне бажання. На жаль, жоден із запрошених на круглий стіл відомих політиків не з’явився...
